На моє запитання про 1200 гривень, які випарувалися з мого гаманця, Соля кинула: “Я тобі віддам, ти знову влаштовуєш істерику через дрібниці”. Тоді я зрозуміла, що моя дочка більше не бачить у мені матір, а лише банкомат з обмеженим терміном дії
Я все частіше розмірковую про те, що, здається, я стала поганою матір’ю для своєї вісімнадцятирічної дочки. Соломія вже другий семестр навчається у будівельному коледжі, завершуючи свій перший курс.
Років до п’ятнадцяти моя єдина Соля була найлагіднішою та найслухнянішою дитиною. Але в останні роки все змінилося настільки, що іноді я її не впізнаю. Із моєї шафи, де я зберігаю заощадження, регулярно зникають більші суми грошей, не сотні, а вже тисячі гривень.
Ба більше, коли Соломія йде на вечірку до своїх нових знайомих, її мобільний увечері стабільно показує “абонент не обслуговується”, нехай мати хвилюється і обдзвонює всі лікарні та відділки поліції у Вінниці, якщо їй треба, щоб її доросла донька повідомила, де вона.
А вдома Соля поводиться зі мною як із прислугою: “Нагрій”, “Забери це сміття”, “Попрасуй мені плаття”. Вона постійно вимагає кошти, просить дозволу поїхати у відпустку з компанією, яку я навіть не знаю.
Так вийшло, що ми з Остапом розійшлися, коли Солі було всього три роки, він був надто юний і не усвідомлював усієї відповідальності батьківства. Мені самій довелося виховувати доньку, працювати на трьох роботах, щоб забезпечити їй максимально комфортне та безтурботне життя.
– Де ти була?! – мої долоні тремтіли, я стояла посеред кухні, де досі стояла немита тарілка Соломії. Вже майже третя година ночі.
– А тобі яке діло? – Соломія навіть не зняла пальто, кинула ключі на тумбочку, проігнорувавши мій стан.
– Я – твоя мати! Я всю ніч сиділа і чекала, я телефонувала до Остапа, до Вероніки, до всіх твоїх приятелів! Твій телефон був вимкнений!
– Я ж тобі сказала, що буду у Віктора, – вона знизала плечима, наче я питала про щось буденне.
– Ти сказала, що будеш вдома до опівночі! Ти сказала, що ви просто дивитиметеся фільм! Віктору вісімнадцять, він уже не вчиться, я знаю, що він постійно потрапляє у якісь неприємності.
– Не починай! – її голос став на тон вищим. – Ти завжди про всіх думаєш погано! Вітя – нормальний хлопець, просто ти не розумієш. Ми заговорилися. Зарядка сіла.
– Зарядка сіла? А ти бачила, що сьогодні вранці я помітила, що в мене з гаманця зникло шість тисяч гривень?!
Соля раптом подивилася на мене. У її погляді промайнула миттєва провина, яку вона швидко заховала за роздратуванням.
– Я взяла. Мені потрібно було терміново повернути борг. Усе. Я тобі віддам, коли Остап мені надішле.
– Ти постійно мені обіцяєш повернути! Ти постійно береш, не питаючи! Це мої гроші, які я заробляю! І коли ти припиниш згадувати Остапа, він нам не допомагає!
– Він мені допомагає більше, ніж ти! – вигукнула вона. – Ти тільки й вмієш, що контролювати та читати мені проповіді! Відчепись від мене!
Вона розвернулася і, нічого більше не сказавши, пішла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері. Я залишилася стояти посеред кухні з палаючими щоками та відчуттям повного безсилля. Знову цей глухий кут.
Я не мала підтримки, мого батька не стало дуже рано, а моя мати, хоч і була поруч, сама була зайнята власним життям, будуючи кар’єру. Та й узагалі, наші стосунки з мамою ніколи не були по-справжньому близькими, вона завжди була холодною та стриманою.
Ось і довелося мені самій нести весь цей тягар, працюючи без вихідних, аби моя дівчинка нічого не потребувала. Я завжди відчувала себе щасливою, що в мене є Соля, що я можу купити їй найкращий одяг, іграшки, оплатити приватну школу та віддати їй всю свою увагу.
Але тепер, в останні роки, ця думка про те, що я – абсолютно погана мати, не дає мені спокою. Соломія, як я вже говорила, навчається у будівельному коледжі в іншому місті, але живе зі мною, оскільки заклад не надає гуртожитку. Вісімнадцять років.
Років до п’ятнадцяти вона була такою милою. Вона почала розмовляти, коли їй не було й року, її мовлення було чистим, а вимова – ідеальною.
У школі все було просто чудово. Учителі не переставали її хвалити, її табель був зразковим, хоча я ніколи не сиділа з нею годинами над зошитами. Вона сама була відповідальною.
Вона не відвідувала багато гуртків, але на уроках малювання, гри на гітарі, а потім і на курсах програмування в Соломійки були надзвичайні успіхи. Я щиро раділа, дивлячись на свою розумну та здібну дочку.
Хто міг передбачити, що далі на нас чекає щось подібне? Коли їй виповнилося п’ятнадцять, у її житті з’явилися нові знайомі. Це була досить доросла компанія, вони виглядали надто розкуто, а їхня манера спілкування була мені неприємна. Стосунки з колишніми однокласниками зіпсувалися, до навчання вона втратила будь-який інтерес, а уроки в школі стала регулярно пропускати.
– Солю, ти знову пропустила історію, – казала я, дивлячись на щоденник.
– Ну і що? Я її і так знаю. Я буду вступати на архітектуру, мені це не треба, – відмахувалася вона.
З мого сховища почали зникати гроші. Я тоді не могла повірити, що це вона, думала, що помилилася в розрахунках, може, забула, на що витратила. Але коли за тиждень зникло ще дві тисячі, я зрозуміла, що це не випадковість.
Крім того, коли Соломія збиралася на прогулянку, то завжди попереджала, що телефон вимкнеться, бо “немає покриття в тому районі”, або “акумулятор старий”. І так щоразу. Я телефонувала по кілька разів, а потім сиділа і дивилася у вікно, почуваючись на межі істерики.
– Я тобі скільки разів пояснювала! – підвищувала я голос. – Я хвилююся! Я не можу спокійно спати, поки не побачу тебе вдома!
– Я доросла! – кричала вона у відповідь. – Ти мені не довіряєш! Мені соромно перед моїми друзями, коли ти починаєш дзвонити кожні півгодини! Це низько!
– А брати мої гроші без дозволу – це не не низько?!
– Я ж тобі віддам! Ти постійно про це нагадуєш!
Ані лагідні прохання, ані суворі конфлікти, ані спроби домовитися не давали жодного результату. І так ми жили до моменту вступу до коледжу. Ситуація трохи стабілізувалася, коли вона пішла на навчання. Коледж їй нібито подобається, вона навіть каже, що це її покликання. Але все одно – вона може проспати пари, а її викладачі телефонують мені і кажуть, що її ставлення до навчання – це “небажання старатися”.
Удома Соломія поводиться як господиня, а я – як її помічниця. “Помий мою тарілку”, “Приготуй мені бутерброд”, “Знайди мої спортивні штани”. А потім: “Дай п’ять тисяч на кросівки”, “Я поїду до Остапа на тиждень, ти ж не проти?”
Я намагалася говорити з нею про її обов’язки:
– Солю, ми живемо разом. Ти маєш принаймні за собою прибирати.
– У мене немає часу, мамо, – відповідала вона, дивлячись у ноутбук. – У мене зараз сесія, ти ж розумієш. Тобі важко?
Я постійно перебуваю у стані сильного переживання. Мені здається, що я програла цю битву, що все закінчиться погано, що через свою надмірну опіку в дитинстві, я не навчила її відповідальності. Я думаю, що я – найгірша матір на світі і все робила неправильно.
Чому моя дівчинка так змінилася? Хто і що так сильно вплинуло на неї? Я не знаю, як мені зараз поводитися, щоб відновити довіру та налагодити наші стосунки. Я боюся зробити ще одну помилку. Нещодавно я зателефонувала до Остапа і попросила його поговорити з нею, але він тільки посміявся.
– Вона вже доросла, – сказав він. – Це твої проблеми. Ти ж хотіла бути для неї всім.
Ці слова вкололи, але він був по-своєму правий. Я справді хотіла бути для неї всім.
Я не знаю, як будувати нашу розмову. Я боюся знову кричати, бо це тільки віддаляє її. Я боюся бути занадто лагідною, бо вона сприймає це як слабкість і починає маніпулювати. Я постійно ходжу навшпиньки.
Я спробувала в останній раз поговорити про гроші.
– Солю, якщо тобі щось потрібно, просто скажи мені. Не бери без дозволу, – я говорила тихо.
– А якщо ти не даси? – спитала вона.
– Я можу не дати, якщо це безглузді витрати. Але я завжди дам тобі на необхідне.
– Ти завжди знайдеш причину, щоб не дати. Я не хочу в тебе просити, це низько, – відповіла вона, і це було вперше, коли я побачила, що їй справді соромно.
Але що з цим робити далі, я не знаю. Вона знову закрилася у своїй кімнаті, а я залишилася на кухні, дивлячись на порожнє місце. Я відчуваю себе виснаженою.
Дорогі читачі, можливо, хтось із вас пережив подібний досвід із дорослими дітьми, яким уже є 18 років? Як ви змогли знайти ту тонку межу між контролем і довірою, коли стосунки зайшли в глухий кут? Що ви робили, коли бачили, що ваша дитина робить очевидні помилки, але заборона призводила лише до протистояння? Який ваш секрет налагодження стосунків у такій складній ситуації?
