– На дитячу кімнату в нас немає грошей. Микитка б дуже хотів друзів запросити на свій день народження, але ми не в силі з Артемом все оплатити, – наголосила невістка, коли я забігла на тижні.
– Ми вас виручимо, Віко, – наголосила я невістці. – Я дам тобі гроші на свято для онука!
Я своє слово дотримала, але замість святкування в дитячій кімнаті, діти сиділи дома в квартирі сина і невістки і їли макарони з сосисками, і запивали найдешевшим соком, хоча його і соком не назвеш. Юппі раніше і то “корисніше” було.
Де гроші, які ми вам з татом дали?, – не стрималась я.
– Ми вирішили ці гроші в інше русло направити, – спокійно відповів мій син. – Віка хоче на день Валентина в гарний ресторан піти. Ось і відсвяткували шостий день народження дитині.
Я сіла на стілець, відчуваючи, як у мене всередині закипає обурення.
– Тобто, ви взяли гроші, які я дала для онука, і витратили їх на свої розваги?! – я глянула на сина, а потім на невістку, яка знову надула свої губи.
– Мамо, ну не роздмухуй з цього щось велике, – Артем стомлено провів рукою по обличчю. – Ми ж все одно зробили для Микитки свято.
– Свято?! – я обвела поглядом кімнату. На столі – миска з макаронами, сосиски, дешевий «сік». Жодних кульок, жодної святкової атмосфери.
Микитка сидів у кутку, тихенько грався машинкою. Я підійшла до нього й запитала:
– Синочку, а ти хотів би відсвяткувати день народження в дитячій кімнаті, як ми з тобою планували?
Він підняв на мене свої великі очі й тихо сказав:
– Так… Але мама сказала, що так теж добре…
– Бачите? – підняла я очі на сина й невістку. – Дитина мріяла про справжнє свято, а ви позбавили його цього, бо вам захотілося ресторану!
Віка насупилася й відповіла:
– Ну вибачте, але в мене теж є свої бажання. Ми молоді, нам теж хочеться відпочити.
– Молоді… – пробурмотіла я. – І дуже хитрі, як виявилося!
Артем зітхнув:
– Мамо, ну чого ти так? Ми не мільйонери, у нас обмежений бюджет…
– Та невже?! А на сумочки і на всі твої «покращення», Віко, гроші знаходяться?
Невістка різко піднялася зі стільця.
– Світлано Іванівно, я вам не зобов’язана звітувати!
– Але ти ж уже звітуєш! – я не витримала. – Бо ти обдурила мене й витратила гроші, які я дала для онука! І тепер я знаю одне – більше копійки вам не дам!
Віка фиркнула й подивилася на чоловіка.
– Чуєш, Артеме? Бачиш, як твоя мама зі мною говорить?
– Чую! – не витримав я. – І бачу! І знаєш, що я ще бачу? Що мій син перетворюється на підкаблучника!
Артем різко встав.
– Мамо, припини!
Я подивилася на нього.
– Добре, я припиню. Але перш ніж піти, хочу сказати одну річ. Я зробила для вас усе, що могла. Я допомагала, як тільки було потрібно. Але якщо ви вважаєте, що гроші для дитини можна витрачати на власні розваги, то це вже ваша відповідальність. Я більше не допомагатиму вам, бо бачу, що вам не можна довіряти.
Я підійшла до Микитки й обійняла його.
– Маленький мій, пробач, що так вийшло. Наступного разу ми з тобою самі підемо в дитячу кімнату, гаразд?
Він кивнув, а я, не прощаючись із дорослими, вийшла з квартири.
Коли я йшла додому, серце калатало. Як так можна? Я розумію, що молодим хочеться розваг, але хіба можна забирати в дитини його мрію заради ресторану?
Знайомі часто кажуть, що нинішня молодь зовсім інша. Може, я й справді старомодна? Чи все-таки права? Як би ви вчинили на моєму місці?
Автор – Карамелька
