На 25-й річниці весілля свекра і свекрухи я не могла всидіти довго за столом. Під приводом “поправити зачіску” я з заплаканими очима вибігла в коридор, де й зустріла бабусю Романа. – Варвара і тебе замучила своїми питаннями?, – акуратно запитала вона. – Ходи в мою кімнату. Там і розкажеш все, що тебе турбує. – Я не знала, що бабуля мене обманює, але результат виявився найщасливішим в світі.
– Та, може, я вам покажу, як це правильно робиться? – промовив свекор, загадково посміхаючись, ніби справді збирався давати нам із Романом уроки в спальні. Я ледь не поперхнулася канапкою, а свекруха Варвара склала руки на колінах і голосно зітхнула. – Боже мій, і коли ви вже нарешті подаруєте нам онука? Я вам кажу, за онука душу продали б, але від вас – ніяких результатів…
Це був початок родинної зустрічі в оселі мого свекра Тараса та свекрухи Варвари. Мабуть, ви вже зрозуміли, який настрій там панував. Мене звати Галина, мені тридцять один рік. Я мовчки ковтала образу і намагалася зберігати спокій.
Мій чоловік Роман стояв поряд і нервово пив сік з високої склянки, уникаючи погляду батька. Він, як і я, був страшенно втомлений від постійних запитань: “Ну як там справа з дітьми?” або “Може, вам треба лікарів кращих пошукати?”. А сьогодні свекор ще й натякнув на якісь свої сумнівні “методи”. Ну просто ідеальна атмосфера для свята.
– Галю, може, ти трошки розслабишся? – прошепотів Роман, легенько беручи мене за лікоть. – Ні, я розумію, що мої батьки дуже тактовні, – його обличчя скривилося від іронії, – але спробуй не зважати. У нас коротка зустріч, привітаємо їх, і підемо.
Я мовчала, бо в горлі стояв ком. Ми з Романом уже три роки намагалися стати батьками. Перевірились уздовж і впоперек: у нього все ідеально, в мене ніби теж.
Свекруха, мабуть, помітила, що я стою з кислим лицем, тому підійшла ближче:
– Галинко, ти б уже народжувала, а то час біжить. А ти уявляєш, який Роман був милий у дитинстві? Такого ж хлопчика хочу! – вона взяла мене під руку, всміхаючись уявному онукові. – Он, дивися, у твого кума вже троє, а ти гірша?
Я тільки зітхнула. Добре, що в кімнаті раптом залунав голос свекра:
– Увага, любі! Ми тут з Варварою відзначаємо двадцять п’яту річницю нашого весілля, і дякуємо, що ви всі прийшли. Хочу побажати собі та дружині якнайшвидше стати дідусем і бабусею! – він підняв келих, підморгнувши мені й Романові. – Якщо, звісно, молоді не проти!
Всі линули сміхом, дружньо почали плескати, а я відчула, що зараз заплачу прямо на святковому торті. Роман торкнувся моєї долоні під столом – так, щоб ніхто не бачив, – і всміхнувся. У ту мить я вирішила, що більше не витримаю. Мені потрібна була перерва.
– Я відійду на хвилинку, – сказала я, нашвидкуруч виправдовуючись “треба перевірити зачіску” чи щось у такому дусі. Проте всередині мені хотілося утекти з цього будинку, з цього міста й узагалі кудись за обрій.
У коридорі я мало не зіштовхнулася з прабабусею Романа – Анастасією. Вона була вже за дев’яносто, маленька, тендітна, але з веселими очима. Завжди одягалася у світлі кофтинки й довгі спідниці, на голову чіпляла мереживну хустинку. Її обожнювали всі сусіди: казали, що “бабця Настя” – чарівниця.
– О, я бачу, ти теж тікаєш, – прошамкотіла вона з лукавою усмішкою, ніби давно мене чекала. – Ходімо нагору, там коти сплять, нам ніхто не заважатиме.
Заінтригована, я рушила за нею дерев’яними сходами на другий поверх. У невеличкій кімнаті стояло старе ліжко, а на ньому, розкинувшись, дрихли два чорні коти. У кутку – білі фіранки, підлога всіяна подушками з яскравими вишивками. А ще я відчула сильний запах трав. Щось на кшталт меліси, чебрецю й ромашки. Дуже заспокійливо.
– Сідай, – покликала бабця Настя, присуваючи мені крісло. – Варвара дістала тебе знову своїми докорами?
– І не лише вона, – зітхнула я, відчуваючи, як із мене виходить уся напруга. – Свекор, як завжди, намагається лізти в наші справи, ще й “уроки” пропонує. Інколи здається, що вони з чоловіком більше хочуть онуків, ніж ми самі! – я не змогла стриматися й розповіла їй коротко про нашу ситуацію, лікування й про те, як це мене гнітить.
– Мені дуже шкода, дитино, – ніжно промовила вона, – але, може, ти приймеш від мене подарунок? Колись моїй матері передала одна знахарка, а потім я зберігала для особливих випадків. Це простий трав’яний збір – якщо пити його “вчасно”, може допомогти. Та навіть якщо й ні – принаймні заспокоїшся. Все одно нікому не кажи, що п’єш його, нехай це буде ваш з Романом маленький секрет.
Я не дуже вірила, проте для ввічливості кивнула. Бабуся вручила мені невеликий полотняний мішечок, запашний, немов свіжий луг. Вирішила, що гірше не буде, і того ж вечора ми з Романом заварили цей збір. Він смакував несподівано добре: трохи терпкий, але заспокійливий.
Минуло три місяці. Ми пили цей чай періодично і, за порадою Анастасії, робили легкий масаж обличчя: кінчиками пальців гладили скроні, лоб, ділянку між бровами. І якось, коли я вже думала здатися, тест показав дві чіткі смужки! Я була настільки приголомшена, що почала сміятись і плакати водночас.
– Романе, це диво! – вигукнула я, розмахуючи тестом. Він підхопив мене на руки й закружляв кімнатою.
За кілька днів ми приїхали до бабусі Насті з радісною новиною. Вона тільки захитала головою:
– Дитино моя, та ніяких там секретних трав не було – я просто хотіла, щоб ти заспокоїлася й викинула з голови ці постійні думки “треба вже і зараз”. А як людина розслаблена, то й природа робить свою справу. Решта – то вже воля Божа.
Зізнатися, я була здивована. Отак вона мене й обдурила? Аж потім усміхнулася й зрозуміла, що саме ця обманка й спрацювала. Я повернулася до Романа, він лише знизав плечима:
– І справді, тобі стало легше, ти розслабилася. Може, воно й добре, що вона так вчинила, правда?
Тепер я готуюся до народження малюка, а свекруха Варвара й свекор Тарас щасливі й прислуговують мені на кожному кроці. Про їхні “уроки у спальні”, дякувати небесам, усі забули. Але свекруха згадує, що це ж “її молитви нас урятували”, а свекор хизується, що “так і знав, що в мене з Романом усе буде окей”.
Хоча я краще знаю, чия тут заслуга: прабабуся Настя зробила найважливіше – принесла спокій у наш розбурханий світ. А решта вже прийшла сама.
А тепер кілька запитань до вас, любі читачі, бо в такій ситуації міг опинитися хто завгодно:
– Ви б образилися, дізнавшись, що вас “обдурили” заради психологічного комфорту?
– Як вважаєте, чи варто розказувати близьким про всі труднощі?
– І що робити, коли свекор чи свекруха надмірно втручаються у ваше особисте життя?
