Минулої п’ятниці свекруха допомагала мені готувати обід, а цієї суботи на моє запитання, що сталося, вона відповіла: — Просто я втомилася від вас. — Я зрозуміла, що справжню Ярину я ніколи не знала
Свекруха отримала несподіваний спадок і перестала з нами розмовляти — каже, що тепер не має потреби прикидатися милою «заради грошей»
Я не можу повірити, що ми опинилися в такій ситуації. Ще кілька тижнів тому Ярина, моя свекруха, була наймилішою та найуважнішою жінкою, яку я знала. Вона завжди приїздила в гості, допомагала доглядати за дітьми, і навіть пригощала нас неймовірними обідами, коли ми мали фінансові труднощі.
Аж раптом, як тільки вона отримала значний спадок від двоюрідного брата, з яким майже не спілкувалася, Ярина змінилася. Наче хтось натиснув вимикач. Вона не відповідає на дзвінки, а коли випадково зустрічаємося, то її погляд холодний, як зимовий ранок. Останнє, що вона мені сказала, просто ошелешило.
— Ярино, ми так хвилювалися. Чому ви не берете слухавку? — запитала я її, коли побачила біля міського ринку.
— А навіщо? — її голос був напрочуд байдужий.
— Як навіщо? Ми ж родина. Антон ваш син.
— Син. Але ви, Яно, ви завжди хотіли тільки одного — моїх грошей. Навіщо мені тепер витрачати свій час на ваші маніпуляції та посмішки?
— Ярино, що ви таке говорите? Ми вас любимо!
— Любите? Я дуже сумніваюся. Я більше не зобов’язана вдавати з себе зразкову свекруху. Тепер я маю достатньо, щоб жити, як хочу, і не зважати на вашу думку. Забудьте про мої візити, про допомогу, про все. На цьому наші близькі стосунки завершені.
Я стояла, не знаючи, що сказати, наче мене облили крижаною водою посеред теплого дня.
Наш із Антоном шлюб триває вже вісім років, і донедавна я була впевнена, що нам пощастило з родиною. Ми не були багаті, жили в невеликій двокімнатній квартирі на околиці Києва, і часто наші фінанси співали романси. Антон працював інженером, я — вчителькою молодших класів. Грошей ледве вистачало, особливо після народження нашої доньки, Софійки.
Ярина жила скромно в старому будинку в невеличкому містечку під Вінницею. Вона отримувала невелику пенсію, але завжди мала запаси домашньої консервації, ягід, овочів, якими щедро ділилася. Іноді, коли я розповідала їй про наші фінансові труднощі, вона знаходила спосіб допомогти. Наприклад, давала Антонові трохи грошей на ремонт його старої машини або оплачувала Софійці заняття з плавання. Вона завжди казала — “Ви молоді, вам треба розвиватися, а мені багато не треба.
Головне, щоб онучка була здорова”. Ми завжди були їй вдячні, і я ніколи не відчувала, що вона нас дорікає чи використовує. Навпаки, Ярина була для мене прикладом мудрості та безкорисливості.
Наші стосунки завжди були теплими, майже ідеальними. Ми могли годинами розмовляти телефоном про дитячий садок Софійки, про мої проблеми на роботі чи про її нові рецепти. Коли Ярина приїжджала до нас у гості, завжди привозила подарунки, а коли ми їхали до неї, то завжди почувалися, як у найкращому санаторії — тиша, свіже повітря, і найсмачніші страви. Антон завжди казав, що його мама — це золота людина. Я погоджувалася на всі сто відсотків.
Ситуація змінилася три місяці тому. Ярина отримала звістку про спадок від свого двоюрідного брата, який жив у Львові і якого вона не бачила років з двадцять. Виявилося, що він був досить заможною людиною і, не маючи прямих спадкоємців, залишив Ярині значну суму грошей. Це були не мільйони, але достатньо, щоб вона могла жити безбідно до кінця свого життя. Йшлося про суму, яка для нас була просто непідйомною.
Ярина одразу ж продала свій старий будинок, купила невелику, але затишну квартиру в центрі Вінниці, зробила там сучасний ремонт, придбала собі новий одяг і почала подорожувати. Спочатку ми з Антоном раділи за неї. Нарешті вона може пожити для себе, здійснити свої мрії.
— Це просто диво! Мама так заслуговує на це! — радів Антон.
— Згодна. Я завжди знала, що вона особлива, — відповідала я.
Проблема почалася приблизно через місяць після того, як вона повністю переїхала у нову квартиру і почала нове життя. Візити стали рідшими, дзвінки коротшими. Коли ми намагалися її запросити, вона знаходила тисячу причин відмовитися.
— Ой, Яно, я зараз зайнята. У мене курс масажу, — говорила вона мені одного разу.
— Ярино, ми приїдемо до вас самі! — пропонувала я.
— Ні-ні. У мене тут така купа знайомств. Я на даний момент не маю часу на гостей.
Спочатку я думала, що це просто період ейфорії. Нове життя, нові можливості, нові друзі. Я намагалася зрозуміти її, але Антон почав нервувати.
— Що з мамою? Вона поводиться дивно, — запитував він мене щовечора.
— Напевно, втомилася від уваги. Їй треба звикнути до нового статусу, — відповідала я, хоча сама відчувала якесь незрозуміле занепокоєння.
Через два місяці стало зрозуміло, що це не ейфорія, а навмисне дистанціювання. Ярина перестала відповідати на наші повідомлення. Якось я надіслала їй фотографію Софійки, як вона вперше поїхала на самокаті, а у відповідь отримала лише смайлик. Ні слова, ні питання, як справи. Тоді я вирішила набратися сміливості та поїхати до неї без попередження.
Я приїхала до її нового будинку у Вінниці. Квартира була розкішна, з великим балконом і видом на сквер. Ярина відчинила двері в новому, елегантному халаті. Вона виглядала відпочилою і молодшою.
— Яно? Що ви тут робите? — запитала вона без жодної радості в голосі.
— Ярино, ми давно не розмовляли. Ми хвилюємося. Що сталося?
— Нічого не сталося. Я просто живу своїм життям.
— Але чому ви перестали відповідати на дзвінки? Софійка сумує, вона щодня питає про вас.
— Звикайте. У мене тепер інші пріоритети.
— Інші пріоритети? Ви про гроші?
Ярина втомлено махнула рукою і запросила мене на кухню.
— Сідайте. Тільки ненадовго.
Я сіла за великий, новий стіл. На ньому стояли дорогі чашки.
— Яно, давай будемо відвертими. До цього часу я була для вас безплатною нянею, кухаркою, фінансовою підтримкою. Ви завжди були дуже «люб’язними», коли вам щось від мене було потрібно.
— Це неправда! — обурилася я.
— Правда, Яно. Я це відчувала. Я чула, як ви з Антоном обговорювали, що «добре, що мама має стільки консервації, не треба купувати». Або як ви раділи, що я оплатила ті гуртки для Софійки. Ви любили мене за мою допомогу.
— Ми вас просто любили!
— Ні. Тепер я маю свій дохід. Мені не потрібна ваша «любов» за гроші. Я нарешті можу бути собою. І бути собою — це значить не прикидатися. Ви мені ніколи не подобалися.
— Що? Як ви можете таке говорити?
— Можу. Я поважала Антона як сина, але ніколи не вважала вас гідною йому парою. Але я терпіла, бо думала, що вам потрібна допомога. Тепер вона мені не потрібна, і я вам не потрібна. Наші стосунки були просто діловою угодою, розумієте?
Я дивилася на неї, і слова застрягли у горлі. Це була не та Ярина, яку я знала. Це була зла, гірка жінка, яка, наче нарешті скинула маску.
— Я не можу повірити, що ви це кажете.
— Повірте. Це кінець нашого шоу. Я хочу подорожувати, займатися йогою, жити для себе. Мені не потрібні ваші постійні прохання і скарги на життя.
Я встала, відчуваючи, що далі слухати це просто несила.
— Ярино, ви робите велику помилку. Ви втрачаєте свою родину.
— Я так не думаю. Я лише знаходжу себе. А тепер вибачте, але до мене приїде моя подруга з Іспанії.
Я повернулася до Києва спустошена. Антон був у розпачі, коли я йому все розповіла.
— Вона не могла таке сказати! Це якась помилка! Ти щось наплутала!
— Антоне, вона сказала це прямо. Вона вважає, що ми її використовували.
Він намагався дзвонити їй, але Ярина не відповідала. Минуло вже багато тижнів. Ярина живе своїм новим, шикарним життям. Ми своїм. Софійка досі сумує. Вона намалювала їй малюнок і попросила відіслати поштою, але Ярина навіть не подзвонила, щоб подякувати.
Ми з Антоном тепер значно ближчі, бо тепер у нас спільний сум і спільний шок. Але чого мені не дає спокою, то це її слова. Невже Ярина справді роками прикидалася милою свекрухою тільки заради того, щоб ми їй допомагали по господарству? Невже вона настільки нас зневажала? Чи, може, ці гроші виявили в ній щось таке, що вона роками приховувала?
А як ви думаєте, чи можливо, щоб фінанси настільки змінили людину, і чи варто мені тепер робити спроби, щоб відновити стосунки з Яриною, чи краще просто відпустити цю ситуацію?
