fbpx
Дозвілля
Минулого року на свят-вечір я їхала до батьків в село. Зайшла у свій магазин за якоюсь дрібничкою та побачила нашого безхатька Василя (живе у нашому мікрорайоні). Він зайшов у магазин якось так чисто одягнутим, ніби теж готувався до свята

Наближаються Різдвяно-новорічні свята. Ми в передсвятковій метушні: купляємо подарунки, святкові прикраси, смаколики. Щоб було все як найкраще для нас.

А в цей час, тисячі років тому маленька дитинка народилась у холодні стайні. І тільки худоба, дихаючи теплом, зігрівала те дитятко та його молоду матусю. Ми забуваємо головне. Що хтось біля нас потребує … що комусь потрібно окраєць хліба чи ласки. Це не тільки безпритульні тварини але й люди.

Минулого року на свят-вечір я їхала до батьків в село. Зайшла у свій магазин за якоюсь дрібничкою та побачила нашого безхатька Василя (живе у нашому мікрорайоні). Він зайшов у магазин якось так чисто одягнутим, ніби теж готувався до свята. Походив у відділі, подивився якось так здалеку на вітрини. Люди метушилися. Пахли ковбаси, шинки, печена риба. Всі вітали один одного з прийдешніми святами….і тільки він один стояв біля дверей, немов прозорий, його ніхто не помічав.

Я повернулась до прилавку, купила, що змогла з готової їжі. Мій чоловік збоку переконував, що може він випити хоче. Але безхатько не заходив у алкогольний відділ, а стояв у продуктовому. Тай на пияка він не схожий: худий, з запалими вилицями, та світло блакитними очима. Коли я відійшла від прилавка, то безхатька у магазині вже не було. Кинулась на вулицю – теж нема. Тоді ми сіли в машину і не поїхали до мами, а почали шукати бідного чоловіка. На одній з вулиць побачили згорблену постать…він йшов у свій підвал…руки грів у кишенях, так нічого і не придбавши …повз нього проходили люди з сумками, везли діток на саночках, наближався вечір і всі поспішали за святковий стіл до сім’ї чи родини.

Кого цікавила та одинока зсутулена постать? Машина зупинилась, я привіталась і простягнула пакет: “Це вам, на свят вечір!” Чоловік подивився мені в очі, губи трусились, очі стали вологими. Він не міг взяти цей пакет, вагався, ніби не вірив, що це йому, і що можна. ”Візьміть! – наполягала я. Не зводячи з мене очей, цей чоловік все-таки взяв пакет. Ледь зміг вимовити “дякую”, бо плакав. Я теж. Їхала до батьків і всю дорогу плакала. А згодом їла смачні мамині страви і знову плакала. Мені все стояв перед очима цей безхатько Василь, сьогодні він повечеряє, бо отримав їжу, та чи отримає він любов та ласку, якої так потребує, особливо на Різдво…

Marina Chykyta