fbpx
Дозвілля
Милосердя Боже. З того дня минуло вже десять років. Аж не віриться. Цей день змінив їхнє життя, перевернув все з ніг на голову. Розуміли, що як колись, ніколи вже не буде

З того дня минуло вже десять років. Аж не віриться! Цей день змінив їхнє життя, перевернув все з ніг на голову. Розуміли, що як колись, ніколи вже не буде.

Був такий погожий день, як сьогодні. Зранку приморозок помалював траву в білий колір, але вдень світило сонечко і він був дуже хорошим. Нічого не віщувало таких різких змін. Здавалося, вечір мине як і всі минулі: спокійно та затишно. Але, на жаль, сталось по-іншому. При спогадах у Людмили котяться сльози.

Степан зайшов до хати, швидше повернувся з роботи. Відпустили, розболілася голова. Чи то шум в цеху так подіяв на нього, чи щось інше подіяло. Чоловік працював токарем, то ж станки без перестану гуділи. Він приліг на ліжко, навіть їсти не міг. Людмила поралась на кухні. Раптом почула зойк. Кинула все і забігла до кімнати. Степана якась сила трясла та кидала по ліжку. Від переляку, як вкопана на місці стояла. Схаменулась! Не можна втрачати часу! Жінка вхопила телефон і викликала бригаду швидкої. Здавалось, минула вічність поки вона приїхала. Степана винесли з хати. Людмила, в чому буда, застрибнула в авто. Не переставала плакати. Неспокій сковував душу.

Нарешті заїхали до шпиталю. Степана забрали на обстеження, а вона залишилась одна, з тривожними думками. В голові наче все змішалось. Чекала і молилась, просила Бога продовжити життя коханому чоловікові.

Сказали тільки, що важкий стан, недуга серця. Чого чекати не знає ніхто, час покаже. Лікарі лікуватимуть, але вони не всесильні. В очах потемніло, сили покидали. А їх так треба було! Вона тоді ще уявити не могла що прийдеться пережити їй і всім разом. Та й від почутого, кудись поділася властивість розуміння. Відчай і відчуття тривоги не відступали.

Настали довгі і одноманітні дні. Точніше, здавалося, що це один суцільний ніяк не закінчиться. Степан нерухомо лежить, ледь привідкривши очі. Нікого не бачить, не впізнає. Говорити не може. Безкінечні крапельниці підтримують організм. Часто спить. Людмила ж місця собі не знаходить від емоцій та безвихідного становища. День і ніч біля чоловіка, пильнує щоб щось не пропустити у курсі лікування. Не спить, їсти не може. Молиться, щиро благає Милосердя у Творця. Сили маліють, але вона не здається, бо має пройти цю нелегку дорогу. Ще й за доню переживає, вона залишилася вдома сама. Як же ж тоді її Леся те все витримала? Вона ж лише в сьомому класі. Добрі сусіди допомагали дитині чим могли. Так шкода, через це її донечка швидко подорослішала. Щодня прибігала провідати татка та розрадити маму. Ходила до аптеки купляти ліки , які виписував лікар.

Людмила ж не могла відійти від Степана. Її увага потрібна, йому хоч капельку стало легше. Він нічого не пам‘ятав і не розумів, рвався вставати. Ніхто дозволу на це не давав. Просила, молила, щоб лежав спокійно, це його порятунок.

Найгірше залишилось позаду. Але до одужання ще більша половина дороги. Чоловіку потрібне втручання спеціалістів. Немов ніч настала і темнотою застелила весь світ перед жінкою

Час зупинився з того моменту коли Степан зник за операційними дверима. Насправді все тривало вісім годин. Ніхто не виходив, нічого не повідомляли. Вона помаленьку божеволіла. Безперервна молитва линула в небеса. Безмежна віра і довіра до Всевишнього сотворили чудо. Неймовірне чудо!

Вижив Степан. Прийняв Господь благання жінки і донечки. З таким діагнозом мали шанс на життя троє людей з тисячі. Степан потрапив в це щасливе число. Милосердя велике зійшло на чоловіка і на його сім‘ю. Проте, далі було непросто. Чоловіка дружина з дочкою вчили заново ходити, говорити. На це пішло багато місяців, сил і терпіння. Але разом вони змогли!

Людмила інколи задумувалася чому з нею так сталося. Таке важке випробування прийшлось пронести на своїх тендітних жіночих плечах. Чоловік вже не міг бути таким, як раніше. Чомусь так вирішила доля і причини ніхто не знає. Жінка безмежно вдячна Господу за свого дорогого Степана, який не тільки вижив. Потроху він став поратися по господарству, допомагав їй чим міг. І теж, як і дружина, щомиті прославляв Всевишнього, за подароване життя. Чоловік без міри вдячний своїй сім’ї, яка була поряд, допомагала, поставила на ноги. Зробила все, щоб він був, як всі люди, щоб міг ходити своїми ногами, міг бачити створену красу цього світу нашим Богом. Степан вважав Людмилу і Лесю безцінними.

Жінка вдячно подивилася на ікону «Милосердя Боже». Ісусове Милосердя двома променями вилилось на людей, особливо на тих, хто потребує. Вона впевнена, що саме тому Степан є з ними, тому є повноцінним. Тому їхня сім‘я залишилася в повному складі. Ця ікона стала їхнім оберегом, найбільше вони припадають до неї зі своїми благаннями та подякою.

Галина Мазурик, “Милосердя Боже”