— Миколо, злізьте зі столу, благаю! — вигукнула я, намагаючись перекричати гучну музику в ресторані, де ми святкували наше весілля.
Мій свекор, пан Микола, уже встиг вилізти на стіл, тримаючи в руках келих і почав виконувати якийсь дикий танець, розмахуючи руками, наче диригент.
Гості реготали, хтось плескав у долоні, а мої батьки сиділи з широко розплющеними очима, не знаючи, куди подіти погляд.
— Аню, це ж свято! — гукнув він, підморгуючи. — Життя для радості! Ану, всі разом: «Ой у вишневому садо-о-очку»!
Його дружина, пані Марія, моя свекруха, підхопила мелодію, підстрибуючи біля столу й тягнучи за руки найближчих гостей.
Тамада, бідолаха, стояв осторонь, розгублено тримаючи мікрофон, а мій чоловік, Тарас, лише сміявся, аплодуючи.
— Тарасе, скажи щось! — прошепотіла я йому, відчуваючи, як палають щоки. — Це наше весілля, а не ярмарок!
— Та розслабся, люба, — відповів він, обіймаючи мене. — Батьки просто радіють. Дай їм повеселитися!
Я стояла, спостерігаючи, як пан Микола ледь не перекинув тарілки з канапками, і думала: «Як я до цього дійшла?»
Але це був лише початок. Той вечір став моментом, коли я зрозуміла, що свята з родиною Тараса — це справжнє випробування.
Мене звуть Анна, мені 29, і я одружена з Тарасом уже два роки. Ми познайомилися в університеті — він навчався на журналіста, я на філології.
Наші розмови про книги й прогулянки містом переросли в кохання, а за рік — у пропозицію. Тарас — чудовий: добрий, із почуттям гумору, завжди підтримує.
Але його батьки. О, це окремий світ. Вони живуть у селі за 50 кілометрів від Києва, мають великий дім із садом і, як каже Тарас, «щире серце».
Я б сказала, що в них своєрідне бачення норм поведінки, яке не завжди збігається з моїм.
Коли ми тільки почали зустрічатися, Тарас розповідав про батьків із теплом: тато, пан Микола, майстер на всі руки, ремонтує все — від тракторів до меблів; мама, пані Марія, обожнює готувати й співати на всіх святах. Мені це здавалося милим. Але перше знайомство змінило все.
Ми домовилися зустрітися в кафе в центрі Києва. Наша квартира була маленькою, орендованою, у моїх батьків тривав ремонт, а до батьків Тараса добиратися було незручно.
Вони приїхали з села, одягнені святково: пані Марія в яскравій сукні з квітами, пан Микола в костюмі, який, здається, бачив кращі дні. Вони привезли букет ромашок і банку домашнього варення.
— Аню, яка ти красуня! — вигукнула пані Марія, обіймаючи мене так міцно, що я ледь дихала. — Тарасе, де ти таку знайшов?
— Та випадково, мамо, — засміявся Тарас, обіймаючи її у відповідь.
Розмова почалася легко. Ми говорили про мою роботу в школі, про Тарасові проєкти. Пан Микола розповідав, як полагодив сусідові мотоцик, а пані Марія ділилася рецептом борщу.
— А знаєте, Аню, — раптом сказав пан Микола, хитро посміхаючись, — у нас в селі свята — то справжня душа! Ніяких тобі церемоній, співай, танцюй, живи!
— Ой, Миколо, не лякай дівчину, — засміялася пані Марія. — Але він правий: головне — радість, а не манери.
Я посміхнулася, думаючи, що це просто жарт. Але потім вони замовили не лише каву, а й по келиху. «Щоб розслабитися», — сказали.
І ось пан Микола починає розповідати гучні анекдоти, пані Марія співає «Ой на горі два дуби» прямо за столом. Офіціанти косилися, сусідні столики оберталися.
— А давай заспіваємо разом! — запропонувала пані Марія, тягнучи мене за руку. — Аню, ти ж філолог, знаєш пісні!
— Е-е. Я не дуже співаю, — пробурмотіла я, намагаючись вислизнути.
— Та годі соромитися! — втрутився пан Микола. — Тарасе, синку, покажи клас!
Тарас посміхнувся й приєднався до них. Я сиділа, почуваючись зайвою. А коли вони затанцювали легкий вальс прямо в кафе, запрошуючи офіціанта, я подумала: «Це точно не моє». Ми пішли додому, і я сказала Тарасу:
— Твої батьки. Вони такі. Енергійні.
— Правда, класні? — відповів він, не помічаючи мого обурення.
Я списала це на хвилювання. Але попереду було весілля, і там усе розкрилося по-справжньому.
Ми планували скромне свято: ресторан на 60 гостей, тамада, жива музика, європейське меню. Мої батьки — люди стримані: тато, колишній бухгалтер, мама, бібліотекарка.
Вони хотіли елегантного вечора з тостами й танцями. Тарас погодився, але попередив:
— Мої батьки люблять гуляти від душі. Не здивуйся.
Я кивнула, уявляючи романтичне свято: квіти, свічки, ніжні слова. Але реальність була іншою.
У день весілля гості сідали за столи, ми з Тарасом вітали всіх. Мої батьки скромно сиділи, посміхаючись. А батьки Тараса влетіли з гучним «Вітаємо!» і почали обіймати всіх, кого бачили.
— Діти, яке щастя! — вигукнула пані Марія, цілуючи мене в щоки. — Де ігристе? Треба святкувати!
— Мамо, зараз тости будуть, — засміявся Тарас.
Тамада почав програму: привітання, тости. Мій тато сказав зворушливу промову про сім’ю, мама додала про любов. Потім слово взяв пан Микола.
— Друзі, рідні! — проголосив він, тримаючи мікрофон. — Сьогодні мій син поєднав долю із красунею і прекрасною дівчиною! Аню, ти наша нова донька! Давайте підіймем тост за радість і за те, щоб життя було як пісня!
Гості аплодували. Але пан Микола не зупинився. Він почав розповідати історії з юності Тараса, додаючи жарти, від яких мої батьки ніяковіли.
— А пам’ятаю, як Тарас малим бігав по двору! — реготав він.
Тамада намагався перервати, але пан Микола махнув рукою:
— Та почекай, я ще не договорив! Ось ще одна історія.
Гості сміялися, але я бачила, як мама опустила очі. Потім почалися конкурси. Тамада запропонував легкий танець, і тут свекри взяли ініціативу.
— Ми покажемо, як треба! — вигукнула пані Марія, витягаючи пана Миколу на танцпол.
Вони почали танцювати щось схоже на танго, запрошуючи гостей. Спочатку було весело, але потім пан Микола виліз на стіл, як я описала раніше.
Це був пік вечора. Ресторан наповнився сміхом, хтось знімав на телефон, а я стояла, не знаючи, як реагувати.
— Аню, ти бачила, як тато танцює? — сміявся Тарас, обіймаючи мене.
— Бачила, — буркнула я, намагаючись посміхнутися.
Після того тамада ледве встигав керувати програмою. Свекри співали дуетом, влаштовували імпровізовані конкурси: хто швидше вгадає пісню, хто краще станцює. Мої батьки сиділи тихо, лише ввічливо посміхаючись.
— Аню, це. Яскраво, — сказала мама, коли ми вийшли на перерву. — Але головне, що ви щасливі.
— Так, мамо, — відповіла я, стримуючи зітхання. — Просто трохи шумно.
Тарас був у захваті:
— Батьки зробили свято незабутнім! Без них було б нудно.
Я промовчала, але вирішила: більше таких свят разом не буде.
Після весілля ми поїхали в медовий місяць до Одеси. На пляжі я наважилася поговорити.
— Тарасе, твої батьки класні, але їхня енергія. Мене це перевантажує. На весіллі було забагато.
— Та ну, Аню, вони просто раділи, — відповів він, поправляючи парасольку. — У селі всі так гуляють.
— Але ми не в селі. І мої батьки були не надто раді такому повороту. Свято планувалось геть іншим. Може, святкуватимемо окремо?
Він зітхнув:
— Добре, подумаємо.
Минув час. Ми купили квартиру на яку гроші нам дали свекри. Життя налагоджувалося: робота, вечори вдвох, прогулянки.
Батьки Тараса дзвонили, надсилали соління, варення. Я відповідала ввічливо, надсилала листівки.
Але наближався Тарасів день народження. Він хотів зібрати всіх.
— Запросимо батьків? — спитав він. — Вони скучили.
Я погодилася на вечерю вдома: тільки ми, мої батьки й його. Приготували салати, запечене м’ясо, торт. Батьки Тараса привезли конверт із грошима й кошик яблук.
— Синку, з днем народження! — обійняла його пані Марія. — Здоров’я й діток!
— Дякую, мамо, — відповів Тарас.
Розмови були спокійними: погода, новини. Але після першого тосту пан Микола оживився:
— А давайте заспіваємо, а то якось тихо сидимо.
Пані Марія додала про те, як співала на сільському святі. Потім вони запропонували заспівати «Чорнобривці». Тарас приєднався, я спробувала. Але пан Микола встав і почав танцювати, запрошуючи всіх.
— Аню, ходімо! — гукнув він.
— Дякую, я пас, — відповіла я.
Вечір перетворився на концерт. Вони співали, танцювали навколо столу. Мої батьки втомилися й пішли раніше. Після вечора я сказала Тарасу:
— Бачиш? Вони знову все перетягнули на себе.
— Аню, вони не хотіли нікого образити, — відповів він. — Просто такі.
— Але для мене свято — це спокій. Не хочу так щороку.
Він кивнув, але я бачила, що йому прикро.
Минув рік. Ми рідше бачилися з його батьками. Дзвонили, надсилали гроші на подарунки, їздили на обід раз на три місяці. Але Тарас сумував.
Одного разу він сказав:
— Батьки кличуть на їхній ювілей. Мамі 55.
— Тарасе, ти знаєш, як це буде, — відповіла я.
— Дай їм шанс, — наполягав він.
Я погодилася. Ювілей пані Марії святкували в їхньому будинку. Запросили сусідів, родичів. Ми привезли міксер. Свято почалося з шашликів у саду.
— Вітаю, Маріє! — сказав мій тато, даруючи квіти.
— Дякую! А тепер їжмо й веселимося! — відповіла вона.
Все було добре: їжа, розмови. Але ввечері заграла музика. Сусід приніс гармошку, і пан Микола взявся за діло.
— Співаємо! — гукнув він. — «Ой у вишневому саду»!
Вони з пані Марією затанцювали, організували конкурси: хто швидше почистить картоплю, хто краще імітує півня. Гості реготали, але я відчувала себе зайвою.
— Аню, приєднуйся! — покликала пані Марія.
— Дякую, я краще поспостерігаю, — відповіла я.
Тарас танцював із ними, сміявся. Мої батьки пішли рано у дім сказали, що від того всього у них голова обертом, мов у дитячому садочку побували а не на святі.
Дорогою додому я сказала поставила чоловіку умову: розводимо святкування свят. Тобто, або з його сім’єю. або з моєю. Бо от так постійно червоніти перед батьками я вже просто не можу. Тут ніяких вибачень не вистачить.
Тепер ми бачимося рідко. Дзвонимо, надсилаємо гостинці. Тарасу це не подобається, він каже, що ми ніби відгородились від батьків.
Я поважаю його батьків, але свята з ними — не моє. Мої батьки зітхають із полегшенням, коли ми святкуємо окремо. Все ж виховання і інтелігентність то дуже важлива річ. Чи не так?
Головна картинка ілюстратвина.
