— Миколо, ти повинен займатися чимось більш практичним, як тобі завжди казала мама. Я подивився на дружину, яка вимовляла фрази своєї матері, і зрозумів: Ліля зникла, а замість неї у моєму домі оселилася Катерина Іванівна
Ліля і я прожили разом двадцять два роки. Наші стосунки завжди були міцними, я б навіть сказав, зразковими. Ми виховали двох дітей, які вже дорослі і живуть своїм життям. Наша любов пройшла випробування часом, ми разом пережили різні моменти, і я завжди був впевнений, що наші почуття непохитні.
Я любив у Лілі все: її легкість, її заразливий сміх, її вміння створити затишок, її безпосередність, яка відрізняла її від багатьох жінок. Вона завжди була для мене свіжим вітром, а не тихою гаванню. Вона не належала до тих, хто застряг у рутині. Вона намагалася піклуватися про себе, займалася спортом, завжди була охайною і стильною.
Навіть після багатьох років шлюбу я дивився на неї, і моє серце билося швидше. Це було рідкісне, але таке цінне відчуття.
Але у Лілі була одна людина, до якої вона завжди ставилася з великою повагою, але яку, на мою думку, не варто було наслідувати, – її мати, Катерина Іванівна.
Катерина Іванівна завжди була жінкою з дуже сильним, я б сказав, домінантним характером. Вона завжди знала, як правильно, і її думка була єдино вірною.
Вона не визнавала півтонів, у неї все було або біле, або чорне. Вона ніколи не посміхалася, завжди була серйозною і зосередженою, одягалася лише у вільний, безформний одяг темних кольорів і взагалі не приділяла уваги своїй зовнішності. Вона вважала, що жінка після певного віку повинна зосередитися на духовному, а не на мирській суєті.
Я Лілю любив, але її мати мене завжди трохи напружувала. Я намагався бути ввічливим, але спілкування з нею завжди вимагало від мене великих внутрішніх зусиль. Ліля, навпаки, завжди захоплювалася матір’ю, її силою і незламністю, і хоча вона намагалася бути іншою, я завжди відчував, що материнський вплив на неї дуже великий.
Усе почалося приблизно два роки тому. Ми з Лілею тоді обидва наближалися до п’ятдесяти років. Наші діти покинули батьківське гніздо, і в нас настав час для себе. Але замість того, щоб насолоджуватися свободою і відновлювати романтику, я почав помічати зміни.
Спочатку це було ледь помітно. Ліля перестала фарбувати волосся, дозволивши з’явитися сивині. Вона вирішила, що тепер це несуттєво.
— Миколо, мені вже не треба нікому нічого доводити. Я хочу бути природною. Ти ж мене любиш такою, як я є?
— Звісно, Лілю, я тебе люблю. Просто ти завжди так гарно виглядала з цим твоїм відтінком.
— Це вже минуле. Я тепер дивлюся на речі по-іншому.
Потім вона почала змінювати гардероб. Яскравий одяг зник. Натомість з’явилися безформні речі сірих, коричневих, темно-синіх кольорів. Вони приховували її фігуру, роблячи її схожою на тінь. На мої обережні запитання вона відповідала, що так зручніше, і що вона не хоче бути жертвою моди.
— Що з твоїми сукнями, Лілю? Мені подобалася та червона, що ти одягала на вечірку до наших друзів.
— Ту червону? Вона надто виклично виглядає для мого віку. Це вже не для мене. Мені треба щось більш стримане. Я бачила, як одягається мама, і це так елегантно.
Цікаво, що разом зі зміною зовнішнього вигляду змінилася і її поведінка. Ліля, яка завжди була веселою, стала надзвичайно серйозною і критичною. Вона почала постійно критикувати мою роботу, моїх друзів, навіть мій вибір страв у ресторані. Вона почала говорити тими самими фразами, які я чув від Катерини Іванівни. Це мене не просто дивувало, це почало мене виснажувати.
— Ти думаєш, це правильно?
— Що саме, Лілю?
— Твоє нове захоплення історією. Хіба це може бути справжньою роботою? Ти повинен займатися чимось більш практичним, як тобі завжди казала мама.
— Але мені це подобається, і це приносить мені задоволення. До того ж, це не заважає моїй основній роботі.
— Задоволення – це не показник. Показник – це стабільність і серйозність. А ти займаєшся якимись дрібницями.
Я відчував, що моя Ліля, моя кохана, весела дружина, поволі зникає, а замість неї з’являється її мати. Фізична схожість ставала все більш разючою. Стрижка волосся, яку вона тепер носила, була точною копією материної. Постійна напруженість на обличчі, суворість у погляді.
Я розумів, що це була не просто зовнішня схожість. Це була глибока внутрішня трансформація, яка була викликана, ймовірно, якимись її внутрішніми пошуками або кризою, про яку вона не говорила. Але результат цієї трансформації був для мене нестерпним.
Я почав уникати її поцілунків. У моїй голові постійно виникав образ Катерини Іванівни. Я розумів, що це несправедливо щодо Лілі, але не міг контролювати себе. Я дивився на неї і бачив те, що мене завжди відштовхувало. Та ж манера триматися, та ж категоричність, навіть запах її нового, більш важкого парфуму, був схожий на материн.
Якось увечері, коли ми сиділи у вітальні, вона почала знову критикувати мого друга Олексія, називаючи його несерйозною людиною. Вона говорила це тим самим тоном, що й Катерина Іванівна, і я не витримав.
— Лілю, зупинись!
— Що таке, Миколо? Чому ти так говориш зі мною?
— Тому що я не можу більше. Ти стала точною копією своєї матері. Тільки подивись на себе. Ти втратила всю свою індивідуальність, ти не посміхаєшся, ти постійно мене критикуєш і ти постійно незадоволена. Ти одягаєшся, як вона, говориш, як вона, поводишся, як вона. Де моя Ліля? Куди вона поділася?
— Що ти таке говориш? Я? Схожа на маму? Але ж це комплімент! Мама – сильна, мудра жінка. Я просто стала більш зрілою і серйозною.
— Ні, це не зрілість! Це відмова від себе! Це не те, що я полюбив двадцять два роки тому. Я хочу, щоб ти знала, мені все важче і важче бути поруч із тобою, коли я бачу в тобі її. Це відштовхує мене, Лілю.
— Як ти можеш? Це так несправедливо! Після всього, що ми пережили разом, ти говориш мені це через… через те, що я схожа на свою маму? Ти мене ображаєш!
— Я не хочу тебе ображати, я просто говорю правду. Це єдина причина, чому останнім часом між нами така стіна. Я не можу її подолати. Я намагався мовчати, але так неможливо жити.
Вона вскочила і швидко вийшла з кімнати. Я чув, як вона плаче в спальні. Я відчув провину, але водночас полегшення. Я нарешті сказав те, що так довго тримав у собі.
Це був, мабуть, найскладніший момент у нашому шлюбі. Я не знав, як ми зможемо оговтатися після цього, чи зможе вона зрозуміти мою позицію, чи, навпаки, наша історія не стане ще гіршою. Я лише знав, що мовчати більше не можна.
Наступні дні були напруженими. Ми майже не розмовляли. Ліля уникала мого погляду, а її обличчя було застиглим. Я розумів, що мої слова завдали їй великого болю, і мені було шкода, що я висловився так різко. Але водночас я сподівався, що це стане поштовхом до змін, до відвертої розмови про наші справжні проблеми.
Вона продовжувала поводитися, як Катерина Іванівна, навіть її рухи стали повільнішими і більш розміреними. Я вже майже зневірився, коли якось увечері вона зайшла на кухню, де я читав книгу, і тихо сіла навпроти.
— Миколо. Я думала про твої слова.
— Лілю…
— Ні, дай я скажу. Спочатку я була дуже засмучена. Мені здавалося, що ти говориш про мою маму, щоб просто мене образити. Але я подивилася на себе у дзеркало. І я зрозуміла, що ти маєш рацію. Не лише в тому, що я схожа на неї, а й у тому, що я втратила себе.
Я думала, що наслідування мами робить мене сильнішою і більш гідною поваги, але це не так. Я стала тією, ким я не є. Мені шкода, що я так віддалилася від тебе. Я просто переживала важкий етап, коли діти поїхали, і я шукала свою нову роль. І я несвідомо взяла на себе роль мами, бо вважала її ідеальною.
Вона зітхнула і поклала свою руку на мою.
— Я хочу, щоб ти знав, я буду працювати над собою. Я хочу повернути ту Лілю, яку ти любиш, і я хочу, щоб ти теж мене підтримав. Але це не станеться за один день.
Наші стосунки почали повільно, але впевнено відновлюватися. Вона змінила зачіску, додала в гардероб більше світлих кольорів. Головне, що вона повернула свою легкість. Вона почала знову сміятися, а її погляд став живим і іскристим. Вона знову стала моєю Лілею. Я був надзвичайно щасливий, що ми пройшли через цю кризу.
Але питання залишається: чи можна насправді повністю уникнути впливу наших батьків? Чи ми приречені повторювати їхні помилки, не усвідомлюючи цього?
Я не знаю. Я лише сподіваюся, що наше кохання буде достатньо сильним, щоб ми могли розрізняти, де власні переконання, а де лише тіні минулого.
Дорогі читачі, а що ви думаєте про це? Чи помічали ви, як із часом ви починаєте повторювати звички чи стиль ваших батьків? Як ви боролися з цим?
Ваші коментарі та досвід дуже важливі для мене і для інших, хто, можливо, переживає щось подібне. Якщо вам сподобалася ця історія, будь ласка, поставте вподобайку і поділіться нею. Це допоможе мені зрозуміти, що такі щирі розповіді потрібні.
