— Нічого не розумію, нічого не пам’ятаю, — Ліза зупинилася біля машини, обернулася до Миколи.
Той заспокійливо погладив її по руці.
— Не хвилюйся. Лікар сказав, що зараз тобі потрібно просто відпочити, побути на свіжому повітрі, щоб позитивні емоції й усе таке допомогли. У мами дача є, то ми з тобою туди й поїдемо. Одужаєш — і все згадаєш.
— Ти справді так думаєш? І мені більше не потрібне ніяке лікування?
— Ну, звісно, ні. Тебе ж виписали — отже, усе добре. Тепер просто треба одужувати, і ти все згадаєш.
Ліза зітхнула, сіла в машину, у-який раз подумавши, що Коля зовсім не схожий на її чоловіка, бо він не подобався їй. Але тут же себе спинила: «Раз він її чоловік, значить, вона його кохає, і значить — є за що».
Ліза заплющила очі. Сонце майже не потрапляло в машину через темне скло. Можна було навіть подрімати. Ліза часто засинала — слабкість у всьому тілі ще залишалася.
Вона опритомніла майже два тижні тому, прийшла до тями й одразу злякалася. Не розуміла, де вона, хто вона. А те, що її звуть Ліза, сказав лікар. Вона так рознервувалася, що впала в істерику. Їй укололи заспокійливе. Прокинулася наступного разу вже одразу пригніченою. І от тоді вперше побачила Миколу. Довго дивилася на нього, сподіваючись, що пам’ять підкине якусь зачіпку, але ні. Лише якась неприязнь у душі піднімалася.
— Ви хто?
— Чоловік усміхнувся:
— Я Коля. Не впізнаєш, чи що? Я твій чоловік.
— Чоловік? Я заміжня?
— Звичайно, Ліз. Ми одружені вже п’ять років.
— П’ять років? А в нас є діти?
— Ні, дітей поки немає. Ліз, давай ти будеш просто відпочивати, усе саме повернеться, не хвилюйся.
Зараз вона згадувала ці слова й розуміла, що ніяк не може прийняти те, що Коля — її чоловік. «Цікаво, а які в них були стосунки?»
Ліза прищурила очі, подивилася на чоловіка, що вів машину. Дивно, вона не почувала себе настільки добре, щоб вважати себе здоровою. Але лікарям видніше. Може, їй і справді дуже потрібне свіже повітря, а не лікарняні стіни.
Машина зупинилася біля невеликого будиночка. Навколо — трава, квіти, сонечко. Ліза навіть зажмурилася від задоволення. «А може, Коля має рацію, і тут вона справді швидко поправиться».
— Мами зараз нема. Вона з подружками поїхала в турне, не сидиться їй вдома. Тож розташовуйся.
— А… а ти? Я що, буду тут сама?
Микола став перед нею:
— Ліз, ти маєш розуміти — лікування взагалі-то дороге. Щоб усе оплатити, я просто зобов’язаний працювати день і ніч. А тут тобі точно буде веселіше. У чотирьох стінах у місті ти взагалі вовком завиєш.
— Ну як же сама-то?
— А я тобі все покажу, розкажу, і сам приїжджатиму. Ну чого ти так розпереживалася? Ти ж доросла, просто трошки все позабувала.
Ліза зітхнула. Її чоловік подобався їй усе більше. Ось він говорить, наче щиро переживає за неї, а таке відчуття, що говорить зовсім не те, що думає.
— Ну от, я тобі все показав. Ну, далі сама. Не знаю, коли саме зможу приїхати, але буду намагатися якомога раніше. Дуже важливе відрядження на носі. Ну все, я поїхав, не хвилюйся.
Микола стрибнув у машину. «Зараз ще нити почне, а йому не подобається, коли хтось плаче. Це псує настрій, а настрій у нього зараз має бути просто відмінний. Ліза все забула. І те, що збиралася подавати на розлучення, і те, що застала його вдома з коханкою, і навіть те, що в неї є грошенята, якими тепер користуватиметься він. Сьогодні ввечері виліт з Олечкою — з тією самою, з якою їх застукала дружина. А як повертатися?»
Микола дуже сподівався, що без ліків Лізі стане набагато гірше. Тоді він почне процедуру визнання її недієздатною, потім — за її гроші, звісно, — помістить її в якусь клініку, де вона й перебуватиме довічно.
«Які люди, однак, наївні. Він таких казок наплів про те, що везе її за кордон, у найкращу клініку, — а лікар й вуха розвісив. Ще й всяких ліків у дорогу виписав. “Миколо, це правильно. За здоров’я дружини треба боротися. Диво, що вона взагалі вижила після тієї дорожньої історії. Бережіть її. Дня три-чотири тримайтеся на ліках, а потім лікування в клініці продовжте. Зараз, звичайно, дуже рано говорити про те, що можна покидати наші стіни, але якщо за кордон — то з Богом”.
От він і повіз — тільки за кордон міста й, звичайно, без зв’язку, щоб уже точно ніхто не знайшов. Цей будиночок його мати придбала декілька років тому, до речі, на гроші Лізи. Ну, вона про це не знала, а тепер уже й не дізнається.
Бували в його матері іноді заскоки — з’їздити на природу. Правда, проходили швидко, бо без зручностей вона жити не могла». Микола посміхався. Усе складалося якнайкраще. «Цей гальмівний шланг так чудово з усім впорався. Олька молодець, звичайно, підказала, що різати не можна — експертиза докопається. Потрібно просто зробити рвані краї».
Ліза до вечора просиділа на диванчику, дивлячись просто перед собою, потім стрепенулася. Дивно, наче тільки-но присіла, а на дворі вже смеркало. Вона взялася розбирати сумку, яку їй залишив чоловік. У ній були продукти. Перекусивши якимось печивом відчула справжній прилив сил, вирішила вийти на вулицю.
Усе тут здавалося незнайомим. Взагалі, наче вона ніколи й не бувала в селі. А може, й справді не бувала. Адже вона все одно нічого не пам’ятає.
Ліза визирнула за хвіртку. Нікого. Дивно, наче ще не пізно, а наче вже всі сплять. Вийшла — і тут завмерла. Десь зовсім поруч хтось співав колискову. У Лізи защеміло серце. Наче вона колись чула таку. Хоч як вона може пам’ятати колискову, якщо не пам’ятає нічого? Зробила крок у бік співу. Потім ще один — і зупинилася біля парканчика.
На подвір’ї сусіднього будинку бабуся колихала на руках дитину — зовсім крихітну дівчинку. Трохи далі сидів молодий чоловік і щось там майстрував.
Ліза, слухаючи якийсь внутрішній голос, відчинила хвіртку й увійшла.
Бабуся обернулася до неї зі своєї лавки. Дівчинка тут же зісковзнула з її рук і поплигала назустріч. Підійшла, простягла рученята. Ліза усміхнулася, підхопила її. Дівчинка положила голову їй на плече й затихла.
Літня жінка усміхнулася.
— От коза знайшла собі захисницю. Добрий день.
— Добрий день. Я… у сусідньому будинку.
— От як! А я-то думаю, наче двері там хлопають. Відпочити приїхали?
— Ну, мабуть, так.
До них підійшов чоловік.
— Добрий день, мене Іван звати. А ми з вами ніколи раніше не бачилися. Щось ви мені якось дуже знайомі.
Ліза знизала плечима.
— Я не знаю. Я тільки-но з лікарні. Пам’ять втратила.
Бабуся й чоловік переглянулися.
— А заходьте до нас, чай питимемо. Ця сорока тепер все одно не засне — ніякого режиму.
Дівчинка, зрозумівши, що говорять про неї, підняла голову, усміхнулася й обхопила Лізу за шию рученятами.
Вони сиділи на дворі. Настя — так звали малу — ніяк не хотіла покидати коліна гості, як її не вмовляла бабуся.
— Знудилася по жіночих руках, — зітхнула вона. — Матері її вже рік як нема. Гадаю, вона її й не пам’ятає. А ви… ви що, тут самі?
— Так, мене чоловік привіз, але в нього багато роботи. Поїхав.
Іван поперхнувся:
— У сенсі — поїхав? Ви після лікарні, нічого не пам’ятаєте, а він залишив вас тут?
— Ну так.
— Дивно… А раніше ви тут, здається, не бували. Я б точно згадав вас. І все-таки не можу зрозуміти, чому ваше обличчя таке знайоме. От десь я вас точно бачив, але не тут.
Бабуся кивнула.
— А мені теж здається — ми бачилися.
Ліза зовсім розгубилася, мало не до сліз.
— Я нічого не пам’ятаю, взагалі нічого.
— Та не засмучуйтеся, усе буде добре.
Ліза ковтнула чаю.
— Скажіть, ви співали колискову, і мені здалося, що я її колись чула.
Іван встав, потім сів:
— Постривай… Лізо? Бабусю, а тобі не здається?..
Та ахнула:
— Бути не може! Ліза Кудрявцева!
Іван схопився, пішов у будинок. У Лізи почала боліти голова. Вона взагалі не розуміла, що відбувається. Хто така Кудрявцева? У неї зовсім інше прізвище.
Іван повернувся зі старим альбомом.
— Ми колись жили зовсім в іншому місці, а потім наш дім згорів, і ми купили тут будиночок. Коли ми були маленькі, усі наші батьки приводили своїх дітей до бабусі. Дитячий садок у нас у селищі закрили, а бабуся все життя там пропрацювала.
Ну, от мамки збиралися й передавали дітей бабусі, щоб на роботу ходити. А в селищі вже були нові заможні будинки. Їх будували містяни й приїжджали на літо. З одного такого дому до нас весь час ходила дівчинка Ліза Кудрявцева.
Як тільки батьки її не лаяли, що тільки не робили — вона все одно втікала до нас. Цікаво їй було. Потім вони змирилися. А колискову цю бабуся завжди малявкам співала, а ми з тобою в сараї торчали — я фігурки вирізав з дерева й тебе вчив.
Ліза схопилася за голову.
— А потім ми поїхали в місто, і моїх батьків не стало, і я більше жодного разу не приїхала в те селище, а дім майже одразу, як стала повнолітньою, продала, щоб не нагадував. А чоловік… я збиралася з ним розлучатися. Прийшла додому, а там він із коханкою. У мене є своя велика фірма. І чоловік п’ять років сидів у мене на шиї. А ще я найняла приватного детектива. Він мав усе дізнатися про чоловіка. Господи, я згадала! Я все згадала! Як же болить голова!
Ліза схопилася.
— Мені потрібно в місто! Терміново!
Іван і бабуся переглянулися. Потім Іван сказав:
— Я вас відвезу. Головне — не нервуйте. Ви в якій лікарні лежали?
— У тій, що на набережній.
Усю дорогу Ліза мовчала, а в голові спливали все нові й нові подробиці. Зараз вона не сумнівалася — чоловік щось задумав. Треба поговорити з детективом. Ліза була впевнена — він, напевно, щось знайшов. «Цікаво, де Микола? Напевно, у них вдома з коханкою, у повній упевненості, що Ліза не згадає, де їхній дім».
— Тут. Зараз хвіртку відчиню.
Іван заїхав у двір, вийшов.
— Ну, Лізко, ти даєш.
Вона усміхнулася. Ключів не було, але Ліза постійно губила їх, тому над дверима завжди був запасний. Вони увійшли. Миколи не було. По будинку були розкидані якісь речі, наче чоловік кудись збирався поспіхом. Ліза пройшла в кабінет, набрала код на сейфі — так і є, грошей нема. «Коля кудись поїхав, мабуть». Взяла домашній телефон, подзвонила детективу.
Той примчав за десять хвилин.
— Єлизавето Павлівно, як я радий вас бачити! Чоловік ваш усім розповів, що після того випадку ви стали овочем. У мене для вас дуже багато новин.
І по мірі того, як детектив говорив, Іван усе міцніше стискав кулаки. Потім не витримав:
— Так і врізав би йому!
Ліза усміхнулася.
— Ну ні, це було б надто просто. Ваню, ти що, забув? Я не люблю, коли просто.
Іван усміхнувся.
— Й досі згадують твої схеми фігурок, які я мав вирізати.
Микола був повний сил, доброго настрою й усяких планів. Ольга буквально вселяла в нього бажання жити красиво. Але тепер-то він може дозволити собі не просто красиве життя, а навіть дуже шикарне. Вони з аеропорту поїдуть просто до нього. «А чого ховатися? Все одно рано чи пізно Ольга стане господинею в його домі».
— Микола Стьомін?
Він із здивуванням дивився на поліцейських, які зустрічали його вранці біля трапу.
— Так. А в чому річ?
І тут він побачив, що й до Ольги теж підійшли. Не встиг нічого сказати, як на його руках уже клацнули наручники.
— Та що ви собі дозволяєте?
— Ви звинувачуєтеся в замаху на життя дружини.
І тут він побачив Лізу. І одразу зрозумів, що їй не стало гірше. І ще зрозумів, що вона все згадала.
— Лізо! Лізо!
Настя бігла до неї з усіх ніг. Ліза нахилилася, підхопила дівчинку й зарилася в її кучері.
— Моя ти хороша, я так сумувала!
Бабуся глянула на похмурого Ваню. Він сьогодні клятвено обіцяв їй, що поговорить з Лізою, щоб та менше уваги приділяла дитині. «А то Настя звикне, а Ліза, коли повернеться до звичайного життя, і не згадає про неї». Але Іван не зміг. Ліза одразу його обірвала:
— Не збираюся я ні про кого забувати! Дурниці не говори!
Вона пам’ятала, який Ванька був нерішучим у дитинстві, і пам’ятала, що їй завжди доводилося його підштовхувати. Вона усміхнулася.
— Ваню, ти сам мене на побачення запросиш, чи мені знову самій?
Він різко до неї повернувся.
— Ліз, це взагалі не смішно. Ти з іншого світу?
— Та правда що? Інопланетянин, Ваню. А от якби в мене не було грошей? — Вона подивилася на нього з цікавістю.
Іван усміхнувся.
— Ну, тоді б ми з тобою вже давно…
Ліза розсміялася.
— Ну й що пропонуєш? Роздати їх тепер?
— Ліз, ти що, серйозно?
— Абсолютно.
Ваня схопив її за руку й потягнув у той самий дім, куди її колись привіз Микола. Бабуся, що спостерігала за ними у вікно, усміхнулася.
— Ну, слава Богу, буде в Насті гарна матуся.
