– Михайле, це ж наші гроші на квартиру! Ти справді хочеш віддати півтора мільйона гривень людині, яка постійно “на старті”? — Тамара поклала на стіл підписану Остапом розписку. Я кивнув, відчуваючи важке передчуття, яке через п’ять років обернулося чистим відчаєм, коли я побачив його сяючим на екрані телевізора
Завжди вважав, що маю “нюх” на людей. Мені легко було розпізнати щирість, відділити справжню доброту від фальшивої маски. Моє життя завжди керувалося цим принципом: довіряй, але перевіряй. Проте, як виявилося, навіть найбільші скептики можуть помилятися.
Іноді доля підкидає такі випробування, що змушують переглянути всі свої переконання. Це була не просто помилка, це був поштовх, який залишив глибокий слід, і виніс мені серйозний, але необхідний урок. Звісно, я не міг тоді уявити, чим обернеться та моя довіра і чи побачу я коли-небудь ті гроші назад.
Це була наша з дружиною Тамарою мрія, наш план на життя, виплеканий роками заощаджень. Кожна гривня відкладалася з думкою про власне “гніздечко”, про той момент, коли ми зможемо видихнути і сказати: “Ось воно, наше”.
Ми працювали наполегливо, відмовляючи собі в маленьких радощах, щоб ця сума росла швидше. І коли ми нарешті наблизилися до нашої мети, на обрії з’явилася хмара, яка все змінила. Хмара, яку ми самі дозволили зайти в наше життя, бо повірили в очі і слова старому, як нам тоді здавалося, доброму другу.
Наш друг Остап був яскравою особистістю. Талановитий, амбітний, з ідеями, які, здавалося, могли перевернути світ. Ми познайомилися ще в студентські роки, ділили останні “мівіни” і мріяли про велике майбутнє.
Після університету наші шляхи трохи розійшлися, але час від часу ми зідзвонювалися, ділилися успіхами та невдачами. Остап завжди був “душею компанії”, тим, хто фонтанував оптимізмом, навіть коли справи йшли не дуже.
Одного осіннього вечора він прийшов до нас із Тамарою. Його обличчя було стурбоване, а рухи – незграбні, що було для нього незвично. Я одразу зрозумів: щось сталося. Ми сиділи на нашій скромній, але затишній кухні, пили чай, і я чекав, поки він наважиться заговорити.
– Михайле, Тамаро, вибачте, що так пізно. Справа в тому, що я в… складній ситуації, – почав він, нервово потираючи руки.
Я запитав, у чому річ. Він розповів, що нарешті отримав можливість втілити свою давню мрію – відкрити невелику, але унікальну дизайн-студію. За його словами, він знайшов ідеальне приміщення, мав кілька перспективних замовлень, але йому не вистачало фінальної суми для купівлі обладнання та оренди.
– Мені потрібна значна сума, – тихо промовив він.
Я запитав, на яку саме суму він розраховує.
– Я розумію, що це може звучати зухвало, але… мені потрібні ваші заощадження. Вся сума, яку ви відкладали на квартиру.
Я відчув, як у мене всередині все стиснулося. Тамара подивилася на мене. У її очах було запитання, але також і співчуття до друга. Ми нечасто говорили про наші заощадження, але Остап, як виявилося, знав про наші плани.
– Я поверну все до копійки через шість місяців. З відсотками, навіть більше, ніж у банку, – квапливо додав Остап.
– Це ж… наші гроші на квартиру. Це більше півтора мільйона гривень, – ледве видавив я.
– Я розумію! І я не забуду вашої допомоги. Ви станете моїми першими інвесторами, партнерами! Я оформлю всі документи, складемо розписку. Я не підведу вас. Це мій останній шанс, – благав він.
Він розповідав про перспективи, про майбутні успіхи, про те, що це “золота жила”, яка принесе йому, а значить і нам, колосальні дивіденди. Його очі горіли такою щирою вірою, що він майже переконав мене. Я, інженер, який звик до цифр і фактів, раптом піддався емоціям. Тамара, м’якша за мене, потиснула мою руку.
– Ми віримо тобі, Остапе, – сказала вона.
Тієї ночі ми довго не спали. Обговорювали, сперечалися, але в підсумку вирішили ризикнути. Це був нерозумний вчинок, визнаю. Але Остап був нашим другом. Наступного дня ми зняли всі наші заощадження. Ми підписали розписку, де Остап зобов’язувався повернути суму з обумовленими відсотками через шість місяців. Він потиснув мені руку і запевнив, що ми не пошкодуємо.
Перші кілька тижнів усе йшло добре. Остап часто телефонував, ділився новинами про студію, надсилав фотографії обладнання. Здавалося, наша довіра була виправдана.
Але потім дзвінки стали рідшими. Потім він почав відповідати не одразу. А потім – тиша. Повна, гнітюча тиша.
Ми телефонували, писали. Жодної відповіді. Його телефон став “поза зоною”, а його сторінки в соцмережах зникли. Ми поїхали за адресою, яку він вказав для студії, але там була порожня стіна і напис “Оренда”. Він просто зник. Ніби його ніколи й не було. Наші гроші – наша мрія – розчинилися в повітрі.
Я відчував таку гіркоту, що це було нестерпно. Не стільки через гроші, скільки через зраду. Зраду друга, якому ми довірили найцінніше. Тамара намагалася мене підтримати, але я знав, як їй теж боляче. Ми звернулися до юриста, але той лише розвів руками.
Розписка була, але знайти людину, яка не хоче, щоб її знайшли, в наш час складно. Нам довелося відкласти мрію про власну квартиру на невизначений термін і починати все спочатку. Це було важко. Ми перетворилися на двох змучених людей, які уникали розмов про майбутнє.
Минуло п’ять років. Ми з Тамарою поступово відновили фінансове становище, знову почали відкладати. Біль від зради притупився, перетворившись на холодний, тверезий урок. Життя продовжувалося.
Одного вечора ми сиділи, дивилися телевізор. Йшов якийсь престижний конкурс у сфері дизайну та мистецтва. Ми дивилися його фоном, не надто заглиблюючись. І раптом…
– Михайле, дивись! – вигукнула Тамара, вказуючи на екран.
На сцені, в сяйві софітів, стояв… Остап. Не той Остап, якого ми знали – злегка розпатланий, у пом’ятій сорочці. Це був Остап в ідеально пошитому костюмі, з впевненою посмішкою на обличчі. Він був успішним, блискучим. Йому щойно вручили головну нагороду за “Прорив року” – за унікальний дизайн-проєкт.
Він стояв там, дякував “своїй команді”, “незамінним партнерам” і “людям, які повірили в мене на початку”. Його слова звучали так щиро, так натхненно. Але для мене вони були як удар.
Він ніби й не помічав, що на ньому дивиться половина країни. Він був зіркою. Я був приголомшений. Усі ці роки він жив, працював, досягав успіху… на наші гроші. На нашу довіру. Нашу нездійснену мрію.
Тамара сиділа поруч, її обличчя було бліде. Ми мовчки дивилися, як він сходить зі сцени під гучні оплески.
– Як… як він міг? – прошепотіла Тамара.
Я відчув, як у мені знову піднімається хвиля гіркоти. Я подивився на Остапа – успішного, самовдоволеного. І зрозумів: йому було байдуже. Наша дружба, наші заощадження – для нього це був лише “стартовий капітал”.
Наступного дня я знайшов його контакти через його нову студію. Написав йому. Коротко.
– Привіт, Остапе. Бачив тебе по телевізору. Вітаю з успіхом. Може, настав час поговорити про той “стартовий капітал”?
Відповідь прийшла не одразу, але прийшла. Коротке повідомлення, надіслане з невідомого номера.
– Михайле, я все пам’ятаю. І дякую за довіру. Зараз я в процесі великої угоди. Звичайно, я все поверну. Тільки трохи пізніше.
“Трохи пізніше”. Через п’ять років. Я зрозумів, що це порожні слова, чергова “відмазка” від Остапа. Але тепер він був публічною особою. І я мав його розписку. Я стояв перед вибором: винести цю історію на світ, зіпсувати його “ідеальну” репутацію, чи просто махнути рукою і остаточно забути про ці гроші та цього “друга”.
Поки що я не наважився на жоден із цих кроків. Розписка лежить у мене в шухляді, як нагадування про найважчий урок мого життя. Іноді я відкриваю її і дивлюся на підпис Остапа. Він такий впевнений і розмашистий.
Успіх Остапа не дає мені спокою. Щоразу, коли я бачу його в ЗМІ, коли читаю про його нові досягнення, я думаю: чи справді мета виправдовує засоби? Чи варто було ризикувати всім і зраджувати друга заради такої слави?
Ось така моя історія. І я досі не знаю, що робити далі.
А як ви вважаєте, що я маю зробити – забути і рухатися далі, чи використати розписку і заявити про себе, щоб справедливість перемогла?
