Я виросла в домі, де мамині слова про сім’ю звучали як непорушна істина.
— Сім’я — це кам’яна стіна. Немає і не може бути нікого важливішого за сім’ю. У сім’ї усі допомагають одне одному, піклуються. підтримують.
Я вірила їй, адже мама виховувала мене самотужки, і її мрії про міцну родину стали моїми. У дитинстві я уявляла, як одного дня матиму люблячого чоловіка, затишний дім і дитячий сміх у кімнатах.
Коли я зустріла Тараса, здалося, що мамина правда ожила. Я кохала його щиро, кожною клітинкою душі, і вірила, що наше життя буде таким, як у її розповідях.
Але життя не любить слідувати мріям. Я ніколи не думала, що стану тією, хто власними руками зруйнує свою сім’ю. Ще важче було усвідомити, що я зробила це свідомо.
Кохання до Тараса нікуди не зникло — воно й досі жило в душі, коли я згадувала його посмішку чи випадкові дотики. Але іншого виходу не було.
Те, що почалося як мрія про спільне майбутнє, обернулося випробуваннями. Я стояла перед вибором: рятувати його чи себе. І я обрала себе.
Той день, коли я повернулась додому після виснажливого робочого дня, став початком кінця. Я ще не знала, що за апетитним запахом вечері ховається правда, яка змусить мене переглянути все, у що я вірила.
Вже наступного дня я піду із місця яке вважала домом назавжди.
Я штовхнула двері квартири й із насолодою скинула туфлі на підборах — восьмигодинний робочий день через несподівану перевірку розтягнувся до десяти.
Але настрій, попри втому, був піднесеним. І не дивно — вчора ріелтор повідомив, що на мою квартиру нарешті знайшовся покупець, готовий заплатити повну ціну без торгу.
Чотири з половиною мільйони — це не жарти. Гроші, які я могла б розумно вкласти.
З кухні доносився апетитний запах — схоже, Тарас узявся готувати вечерю, що траплялося нечасто. Я посміхнулася — така увага була приємною. Останні місяці чоловік був занурений у якісь свої справи, повертався пізно, часто нервував.
Я списувала це на робочі проблеми — запуск бізнесу ніколи не буває легким.
— Тарасе, я вдома! — гукнула я, розбираючи сумку.
— Іду-іду! — відгукнувся чоловік, і за мить визирнув із кухні з келихом. — Вечеря майже готова, перевдягайся.
Я придивилася до нього — Тарас виглядав незвично піднесеним, очі блищали, як у дитини, що отримала омріяний подарунок. Такого Тараса я давно не бачила.
— Щось сталося? — поцікавилася я, беручи келих.
— Ще й як сталося! — Тарас широко посміхнувся. — Сьогодні найкращий день у моєму житті! Ну, після нашого весілля, звісно.
Ця обмовка неприємно різонула, але я відігнала дивне відчуття. Перевдягнувшись у домашнє, я пройшла на кухню, де Тарас уже викладав на тарілки пасту з морепродуктами — мою улюблену страву.
— То що сталося? — запитала я, сідаючи за стіл. — Виграв у лотерею?
Тарас розсміявся й підморгнув.
— Краще! Я нарешті завершив угоду свого життя!
— Яку ще угоду? — я відчула легке занепокоєння.
— Пам’ятаєш, я розповідав про можливість узяти в управління мережу автомийок? — Тарас говорив швидко, розмахуючи руками. — Так от, я домовився! Взяв кредит, вніс перший платіж, і тепер вони мої! Тобто не зовсім мої, але я ними керую, розумієш?
— Стривай, — я відклала виделку. — Який кредит?
— Ну, довелося трішки у борги зайти, — недбало кинув Тарас, намотуючи пасту на виделку. — Зате які перспективи! За рік поверну з відсотками, ще й залишиться.
Я повільно видихнула. Такі гроші — величезна сума. Ми з Тарасом жили непогано, але таких грошей за рік не заробити.
— І як ти міг усе це зробити не порадившись? А якщо щось піде не так? — уточнила я.
— Ми ж сім’я, разом упораємося. До речі, ще одна чудова новина — я купив батькам будинок! Невеликий, звісно, але в хорошому районі, з ділянкою. Мама так давно мріяла.
Я відчула, як світ пливе перед очима і стискається.
— Стривай, ти все це зробив сам і ще й придбав у борг будинок для батьків?
— Ну так, — Тарас знизав плечима, ніби це було саме собою зрозуміло. — Частина грошей на будинок, решта в бізнес.
— І як ти збираєшся повертати такі гроші? — я намагалася говорити спокійно, але в голосі вже проскакували нотки паніки.
— А твоя квартира? — Тарас раптом глянув на мене з дивним виразом. — Ріелтор телефонував, сказав, що покупець готовий. Там такі гроші — якраз вистачить розплатитися з кредитом, ще й трохи залишиться.
Я кліпнула, не вірячи своїм вухам. За ті кілька секунд мовчання в голові промайнули десятки думок. Квартира, що дісталася мені від бабусі, яку я відремонтувала за власні заощадження.
Плани на ці гроші — вкласти частину в нову, більшу квартиру для нашої майбутньої сім’ї, частину відправити на інвестиції. А тепер Тарас заявляє таке.
— Усе буде чудово, побачиш! Залишилось тільки з ріелтором усе узгодити і ми на коні.
Я завмерла, намагаючись усвідомити почуте.
— У сенсі «залишилося»? Ти взагалі питав мене, перш ніж розпоряджатися моїми грошима? — мій голос звучав тихо, але твердо.
— А що питати? — здивувався Тарас. — Ти ж усе одно хотіла продати. Яка різниця, куди підуть гроші? Я просто ухвалив рішення як глава сім’ї.
— Глава сім’ї? — перепитала я. — Ми начебто не в середньовіччі живемо. Це моя квартира, мої гроші.
Тарас махнув рукою, ніби це дрібниця.
— Ну, ми ж сім’я! Ти ж не кинеш мене з боргами, правда? — він посміхнувся тією самою посмішкою, яка зазвичай розтоплювала моє серце. Але цього разу вона викликала лише роздратування.
Я глибоко вдихнула, щоб не заплакати, і повільно відповіла:
— Це мої гроші, я сама вирішу, куди їх витрачати.
Посмішка зникла з обличчя Тараса. Він відкладав виделку й уважно подивився на мене.
— Тобто ти хочеш сказати, що не допоможеш мені? Своєму чоловікові?
— Я хочу сказати, що ти мав би порадитися зі мною, перш ніж брати таку відповідальність і планувати витратити мої гроші, — я відчувала, як усередині закипає все. — Це навіть не питання грошей, а питання поваги.
Тарас насупився, його тон став різкішим:
— Ну що за жадібність? Батьки тепер із будинком, а я зможу розкрутити бізнес! Ти ж хочеш, щоб у нас усе було добре?
— Звісно, хочу, — я намагалася говорити спокійно. — Але твої дії свідчать про зворотне. Ти не вважав за потрібне навіть обговорити зі мною такі серйозні фінансові рішення.
— А що тут обговорювати? — Тарас роздратовано смикнув плечем. — Я все прорахував, бізнес прибутковий, батьки щасливі. Ми живемо в хорошій квартирі, твоя стоїть порожньою. Усе логічно.
— Логічно? — я не повірила своїм вухам. — Логічно було б обговорити це разом! Я хотіла вкласти ці гроші в нашу нову квартиру, можливо, навіть будинок. У нас скоро з’явиться дитина, нам потрібно більше простору.
Тарас скривився.
— Знову ці розмови про дитину? Ми ж домовилися зачекати! Спочатку треба бізнес на ноги поставити, а потім уже дітей.
Я склала руки і похитала головою.
— Якщо ти так турбувався про майбутнє, то чому не порадився зі мною заздалегідь?
— Я знав, що ти почнеш сперечатися, висувати свої умови, — Тарас встав і пройшовся кухнею. — Зрозумій, чоловік має ухвалювати рішення, брати відповідальність!
— Відповідальність? — я невесело всміхнулася. — Це не відповідальність, а свавілля. Ти поставив мене перед фактом і тепер чекаєш, що я просто погоджуся.
Тарас роздратовано зітхнув:
— Ну ти ж жінка, усе одно в фінансах мало що тямиш! Я ж чоловік, знаю, як краще.
Ці слова були образливими. Вісім років у банківській сфері, просування від звичайного операціоніста до начальниці відділу кредитування, і ось так просто — «ти ж жінка».
Я мимоволі згадала, скільки разів за останні роки м’яко виправляла Тараса у фінансових питаннях, скільки податків допомогла оптимізувати, скільки вигідних інвестицій запропонувала.
Я мовчала кілька секунд, а потім спокійно відповіла:
— Зрозуміла. Зараз вирішимо це питання раз і назавжди.
Тарас розслабився, вирішивши, що я здалася.
— Ось і молодець, — поблажливо посміхнувся він. — Завтра поїдемо до ріелтора, оформимо угоду.
— Ні, Тарасе, — я встала з-за столу. — Я мала на увазі інше. Ця розмова багато що для мене прояснила.
Не сказавши більше ні слова, я вийшла з кухні, залишивши спантеличеного Тараса на самоті. Увесь вечір він намагався зі мною заговорити, але я залишалася непохитною.
Я замкнулася в гостьовій спальні, пославшись на головний біль, і до ранку вивчала на ноутбуці якісь документи.
Уранці я піднялася раніше, ніж зазвичай, ще до того, як Тарас прокинувся. Швидко зібравшись, я кинула погляд на сплячого чоловіка й тихо вийшла з квартири.
У сумці лежала тека з документами — договір купівлі-продажу квартири, свідоцтво про право власності та заповіт бабусі. Спочатку я заїхала до юриста. Марина була моєю колежанкою, ми часто базікали на роботі. адже працювали у кабінетах поруч.
Наступним пунктом мого маршруту стала квартира мами, де я провела кілька годин, детально розповідаючи про ситуацію. Мама слухала мовчки, лише зрідка хитаючи головою.
— І що ти думаєш робити далі? — запитала мама, коли я закінчила.
— Продавати квартиру, як і планувала, — твердо відповіла я. — Але не для того, щоб задовільнити захцянки Тараса.
До обіду я повернулася додому. Тарас сидів на кухні, нервово постукуючи пальцями по столу. Перед ним лежав телефон, екран якого раз у раз спалахував від нових повідомлень.
— Де ти була? — підскочив він. — Я тобі дзвонив!
— Їздила у справах, — спокійно відповіла я, поклавши на стіл теку з документами. — Нам треба поговорити.
— Так, треба, — погодився Тарас, підсуваючи до себе якісь папери. — Я тут склав план подальших дій. Батькам ремонт потрібен. різниця від продажу квартири що в нас залишиться. – почав було він.
— Моєї квартири немає, — мовила спокійно я.
— У сенсі? — Тарас здивовано витріщився на мене.
Я спокійно поклала папери перед ним.
— Що це? — він скочив, і почав читати документи.
Тарас зблід, усвідомивши, що я зробила.
— Стривай, ти серйозно? Але я ж маю зобов’язання. Я розраховував! Ти так не можеш вчинити.
— Треба було думати раніше, — я знизала плечима. — Ти навіть не спромігся обговорити зі мною цей крок.
Тарас заметушився по кухні.
— Та що тут обговорювати? Ти просто повинна мені допомогти, ми ж сім’я!
— Сім’я — це партнерство, а не одноосібні рішення, — відповіла я. — Ти розпорядився грошима, яких у тебе не було, купив будинок батькам, не спитавши мене. А тепер хочеш, щоб я розгрібала наслідки твоєї безвідповідальності?
Тарас розходився не на жарт.
— Все через гроші? Я ж це для нас!
Я холодно подивилася на нього.
— Ні, ти це зробив заради себе. І тепер ти сам за себе.
— Що ти маєш на увазі? — голос Тараса затремтів.
— Те, що я більше тобі не дружина, — я підійшла до шафи й дістала валізу. — Я їду до мами.
— Ти покидаєш мене? — Тарас виглядав розгубленим.
— Я – ні. Це ти зробив, Тарасе. Мені не телефонуй навіть. Батькам привіт.
Я вийшла з квартири швидким кроком. З речей взяла найнеобхідніше чітко розуміючи, що інше залишаю за тими дверима назавжди.
Було гірко і прикро. З одного боку я любила свого чоловіка щиро. А з іншого, я чітко розуміла, що жити з такою людиною не зможу. Ми не діти і справа не в трьох копійках.
Чи варто будувати якісь плани на майбутнє з такою людиною? Я дала собі чітку відповідь на це питання, тож вчинила так, як повинна була.
Скажіть, хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
