— Ми ж родина! Ми витратили твої заощадження на ремонт! — чоловік так і не зрозумів, чому я серджуся.
Анна вкотре перераховувала купюри у старій шкатулці — там зберігалися їхні скромні накопичення. Усього сто двадцять три тисячі — результат пів року суворої економії: вони заощаджували буквально на всьому, навіть на їжі. Анна мріяла про перший внесок на власну квартиру, про той день, коли вони з Дмитром більше не платитимуть третину зарплати за орендоване житло.
— Дімо, глянь, скільки ми вже зібрали! — радісно показала вона чоловікові шкатулку, коли той повернувся з роботи. — Ще рік, і можна буде шукати нерухомість.
Дмитро поглянув на гроші й раптом насупився.
— Аню, нам треба поговорити, — сів він на край продавленого дивана. — Мамі терміново потрібні гроші на лікування. Лікарі кажуть — зволікати не можна.
Анна завмерла, стискаючи купюри в руках.
— Яке ще лікування? Ти ж казав, у неї просто проблеми з тиском.
— Так, але все виявилось серйозніше. Кардіолог наполягає на платному обстеженні, а потім, можливо, буде операція. Велика сума потрібна вже завтра.
— Дімо, але це всі наші заощадження! — голос у Анни здригнувся. — Ми так довго їх збирали, відмовляли собі в усьому.
— Аню, це ж моя мама! Як я можу їй відмовити? Гроші ми ще заробимо, а от здоров’я не купиш.
Анна повільно склала купюри назад у шкатулку. Віддавати накопичення було важко, але йшлося про здоров’я. Вона кивнула, хоча всередині все стискалося від розчарування.
Минуло три місяці. Лікування мами відклали. З’ясувалося, що вона передумала: вирішила лікуватися народними засобами. А гроші пішли на «нагальні потреби» — нову техніку в її квартирі.
— Що значить — купила техніку? — Анна не могла повірити, коли дізналася правду. — Ти ж казав, що потрібне лікування та дороге обстеження!
— Аню, ну мама ж сказала, що їй треба. Чого ти чіпляєшся?
Жінка мовчала, але в душі закипало. Їхня мрія про власне житло відсувалась ще на рік.
Минув місяць — і доля підкинула несподіваний подарунок. Начальник відділу, де працювала Анна, раптово звільнився, а компанія саме переживала період активного росту. Директор викликав її до себе в кабінет.
— Анно Сергіївно, ми розширюємо мережу філій, запускаємо нові напрямки, — сказав він, гортаючи її трудову книжку. — Нам потрібна людина, яка очолить увесь адміністративний блок. Готові взяти на себе таку відповідальність?
Анна кивнула, хоча всередині серце калатало від хвилювання. Підвищення означало не лише нові обов’язки, а й суттєве зростання зарплати.
— Оклад буде п’ятдесят тисяч плюс надбавка за результат роботи відділу, — додав директор. — Випробувальний термін — три місяці.
Додому Анна повернулась у стані ейфорії, але вирішила поки що нічого не говорити чоловікові — принаймні до першої зарплати. Занадто часто їхні плани руйнувались через його родичів.
Місяць промайнув у низці нарад, нових проєктів та зростаючої відповідальності. Коли на телефон прийшло сповіщення про нарахування зарплати, Анна кілька разів перечитала суму. П’ятдесят три тисячі гривень.
Проте жінка не вміла тримати таємниці і минулий досвід з накопиченнями її нічому не навчив.
— Дімо, подивись, — урочисто простягла вона чоловікові телефон із банківським застосунком.
Дмитро витріщився на екран, зморгнув, а потім розплився в усмішці.
— Аню, це справді? П’ятдесят три тисячі гривень?! — він аж підскочив. — От тепер життя налагодиться! Ми можемо собі дозволити все, що захочемо!
Майже рік вони жили у новому ритмі. Анна почала купувати якісні продукти, оновила гардероб, але головне — потай накопичувала гроші на окремому рахунку. Щомісяця відкладала по десять тисяч, мріючи про власну квартиру.
Тільки родичі Дмитра, здається, вловили запах грошей. Спершу навідалася свекруха.
— Анечко, рідненька, — підлещувалася вона, — ти ж тепер зовсім багата! Допоможи, пилосос зламався…
— Вибачте, але я збираю на квартиру, — стримано відповіла Анна.
Потім з’явився брат Дмитра — просив позичити на авто, а згодом і сестра — з проблемами через кредит. Анна щоразу ввічливо відмовляла, мов мантру повторюючи: «Ми збираємо на житло».
Час йшов і на її таємному рахунку вже лежало понад двісті тисяч гривень. Анна почала вивчати іпотечні пропозиції банків, розраховувала варіанти першого внеску. З їхнім сукупним доходом вони могли собі дозволити двокімнатну квартиру в новобудові на околиці або однокімнатну — ближче до центру.
Останні два тижні на роботі були особливо напруженими — укладання великого контракту вимагало її постійної присутності. Анна приходила додому лише переночувати: ішла ще затемна, поверталась пізно ввечері. Дмитро не висловлював невдоволення — розумів, що такі проєкти приносять хороші гроші.
У суботу зранку, нарешті отримавши довгоочікуваний вихідний, Анна потягнулася до телефону, щоб перевірити, чи надійшла обіцяна надбавка за підписаний контракт. Відкрила банківський застосунок і оновила дані…
П’ятдесят вісім тисяч гривень разом з надбавкою наідійшли на нахунок, проте решта грошей, з її таємного рахунка зникла.
— Діма! — закричала вона, вибігаючи з спальні з телефоном у руках. — Дорогий, подивися, мене обікрали!
Дмитро спокійно відклав телефон і поглянув на екран.
— Треба терміново йти в банк, писати заяву в поліцію, — тривожно продовжувала Анна. — Як таке взагалі можливо? Я ніде не передавала свої дані, цей рахунок ні з чим не пов’язувала, навіть картки до нього немає!
Дмитро засміявся і похитав головою.
— Ніяких заяв не треба, Аню. Все нормально, бо твої заощадження ми витратили на ремонт. Ти ж член сім’ї!
Анна завмерла, не вірячи почутому.
— Що означає «ми витратили»? — голос її став тихішим, але в ньому з’явилися сталеві нотки.
— Ну, мама давно просила допомогти з ремонтом. А Ігор купував машину, трохи не вистачало. Олені теж допомогли погасити кредит. Сім’я є сім’я, треба підтримувати одне одного.
— Дмитре, як ти міг таке вчинити? — голос Анни тремтів від обурення. — Це були мої гроші! Мої накопичення на нашу квартиру! Як ти насмілився розпоряджатися ними без мого відома? Своїй сім’ї ти маєш за власний кошт допомагати, а не у мене брати.
— Та що ти так розсердилася! — махнув рукою Дмитро. — Гроші в сім’ї мають бути спільними. Ми ж чоловік і дружина.
— Спільними? — Анна вскочила з дивана. — А коли твоя мама просила гроші на лікування, а потім витратила їх на техніку, це теж було спільне рішення? Тобі не соромно перед дружиною за таке?
— Соромно? Чому мені має бути соромно? — щиро здивувався Дмитро. — Я витратив гроші на сім’ю, це нормально — піклуватися про родину, про маму. Батьки мають бути в пріоритеті.
— Як ти взагалі отримав доступ до мого рахунку? — Анна стиснула руки, намагаючись стримати емоції.
Дмитро усміхнувся і знизав плечима.
— Не треба телефон залишати де не треба, коли йдеш у душ. Я давно знаю твій пароль, розблокував все і перевів гроші мамі на ремонт. Що тут такого?
На очах Анни виступили сльози — не від образи, а від усвідомлення масштабу зради. Мовчки вона пішла до спальні і почала збирати речі у сумку.
— Що ти робиш? — розгублено запитав Дмитро, заглядаючи в кімнату. — Через якісь гроші збираєшся руйнувати сім’ю, йти?
Анна зупинилася і подивилася на чоловіка холодним поглядом.
— Ти зруйнував мою любов до тебе, мою довіру до тебе. Як я взагалі можу думати про те, щоб жити далі з тобою під одним дахом? Знаєш, хай ці гроші будуть для мене уроком, що навіть найближчі люди можуть зрадити довіру. Урок я засвоїла і більше довіряти тобі не буду.
Вона взяла сумку і попрямувала до виходу.
— Аню, зачекай! — заблокував двері Дмитро. — Не йди! Ми ж можемо все обговорити, знайти компроміс!
— Зійди з дороги, — холодно промовила Анна. — Обговорювати немає чого.
Розлучення затягнулося на три місяці. Свекруха не пропускала нагоди висловитися при кожній зустрічі в суді.
— Це вона зруйнувала сім’ю! — обурено заявляла мати Дмитра. — Через гроші чоловіка кинула! Яка ж це дружина, якщо не може допомогти чоловіковим батькам?
— Оксана Петрівна, — спокійно відповідала Анна, — ваш син без мого дозволу отримав доступ до мого банківського рахунку і перевів накопичення своїм родичам. Це називається крадіжкою в родині.
— Та яка крадіжка! — махала руками свекруха. — У сім’ї все має бути спільним!
У суді Анна чітко виклала факти: чоловік без її відома отримав доступ до банківського рахунку і перевів накопичення своїм родичам.
— Я просто хочу відновити справедливість, — сказала вона судді. — Довести переказ без згоди неможливо, це був мій особистий рахунок. Але з мене досить. Я хочу розлучення.
Суддя задовольнив позов. Майна для поділу практично не було — орендована квартира, старі меблі.
Перші місяці після розлучення Анна знімала однокімнатну квартиру на околиці міста.
Працювала ще старанніше, брала додаткові проєкти, економила на всьому. Ніхто більше не претендував на її заробіток.
Через два роки вона назбирала достатньо для початкового внеску і оформила іпотеку на двокімнатну квартиру в новобудові. Ту саму, про яку колись мріяла разом із Дмитром.
Отримуючи ключі від ріелтора, Анна усміхнулася. Ця квартира була куплена виключно на її гроші, без чиєїсь допомоги. І головне — ніхто і ніколи не зможе її відібрати. У новій квартирі вона зробила ремонт на свій смак, розставила меблі так, як подобалося саме їй. Тут не було місця чужим родичам із простягнутою рукою.
Іноді Дмитро дзвонив, просив вибачення, обіцяв змінитися. Анна ввічливо, але твердо відмовлялася від зустрічей. Урок, який коштував велику суму грошей, виявився безцінним.
Через три роки після розлучення Анна звернула увагу на Сергія — колегу з сусіднього відділу. Він виявився зовсім іншою людиною: самостійним, відповідальним, із чіткими межами між своїми і чужими інтересами. Коли їхні стосунки стали серйозними, Анна розповіла йому свою історію. Сергій лише похитав головою і сказав:
— Твій колишній чоловік просто не розумів цінності того, що мав. Але ти вчинила правильно — довіру, як і любов, не можна відновити після такої зради.
