Моя дружба з Ольгою триває вже півстоліття. Тому я могла очікувати чого завгодно, але не того, що вона буде висіти на волосині.
Збентежена, я подумала, що мені тепер робити? Зазвичай я б зателефонувала до Олі. Мені б одразу стало легше, якби я їй розповіла, поскаржилася на Ігора, як у старі добрі часи. Але в цій ситуації… Зітхнувши, я поклала слухавку. Мусила давати собі раду сама. Як завжди останнім часом. Тільки з настирливою думкою: “Навіщо нам це було потрібно?”. – я не могла впоратись вже багато тижнів.
Я знаю Олю з першого класу. Пам’ятаю, у нас були однакові білі фартухи і ми сиділи за одною партою. Ми вчились разом до закінчення школи і добре ладнали між собою. Я не пам’ятаю, щоб ми коли-небудь сварились. Хоча ми були різні як вогонь і вода.
Олька була темпераментною і завжди знала чого хоче. Я ж, лагідна і м’яка, часто говорила, що сім’я для мене – найважливіше. Я була першою, хто зустрів своє велике кохання. Мені було дев’ятнадцять років. Я пішла на вечірку і там мене помітив Ігор. Він одразу привернув мою увагу. Високий, красивий, спокійний і вихований.
Ми стали парою. Через півроку я вже була заручена. Оля, звичайно, стала моєю дружкою. Я не могла уявити когось іншого на цій ролі. Хоча вона постійно повторювала, що хоче спочатку насолодитись молодістю, перш ніж заритися в пелюшки. Я була переконана, що вона тихо ревнує.
Тим більше я зраділа, коли в її житті з’явився Іван.
Він підкорив її своїми впевненістю і темно-синіми очима, які сяяли неначе дві іскри. На її весіллі я вже була вагітна, але мені було так добре, як ніколи раніше. Я раділа щастю моєї подруги, тим більше, що знала, що незабаром ми розлучимося.
Іван був військовим. Ми всі розуміли, що це лише питання часу, коли його з родиною переведуть до частини на іншому кінці України. Так і сталося. Через рік після весілля Ольга сказала мені, що вони їдуть до Одеси.
– Ми завжди мріяли жити біля моря, – сказала вона, витираючи сльози. – Приїдеш до мене з дітьми.
– Я б з радістю. Ти не відчепишся від мене, – повторювала я, хоча не могла уявити собі життя без щоденної присутності моєї подруги поруч.
Однак, навіть коли ми були далеко одна від одної протягом наступних кількох років, наша тепла дружба не слабшала. Коли народилась Ліля, мій первісток, я вперше поїхала у відпустку до Олі. Після цього літні візити стали нашою традицією.
Крім Лілії, я народила ще двох хлопчиків. А у Олі були проблеми із зачаттям, тому я була в екстазі, коли після року спроб народився Артем. Звісно, він одразу ж став зіницею ока для своїх батьків.
Іноді ми з Ігорем жартували, що балуємо малого як маленького принца, але, зрештою, ми бачились лише раз чи двічі на рік, тому звички сина нашої подруги нас не дратували.
Ми з Олею не занедбували наших контактів протягом усіх цих років.
Іноді мені здавалося, що чим старшими ми ставали, тим міцнішою ставала наша дружба. Ми зідзвонювалися кожні кілька днів, скаржилися одна одній на старіючих чоловіків і проблеми на роботі. Говорили також про дітей.
Саме Оля першою розповіла, що Артем розлучився зі своєю багаторічною нареченою.
– Він мало не втік від вівтаря. Така ганьба, – плакала вона у слухавку, а я, хоч нічого не могла вдіяти, слухала і співчувала.
Я чудово розуміла, що відчувала Оля, бо сама теж переживала, що мій первісток, незважаючи на те, щоїй виповнилося двадцять п’ять років, все ще незаміжня.
– Мабуть, вона з кимось зустрічається, але весь час перебирає і вередує, – скаржилась я подрузі. – Боюсь, що якщо так і далі піде, то залишиться старою дівою.
– А якщо звести нашу молоду пару разом? – несподівано з’явилася ідея у подруги. – Вони ж колись дуже любили одне одного. Пам’ятаєш, як Артем освідчився в коханні п’ятирічній Лілечці, подарувавши їй каблучку з дроту, яку знайшов на подвір’ї? І що, що вони не спілкувались довгий час. Як то кажуть, старе кохання не іржавіє!
Спочатку ця ідея здалась мені абсурдною. Дійсно, Артем і Ліля любили один одного в дитинстві. Але з тих пір пройшло стільки років….
З того, що я чула від Ольги, її син був плейбоєм та вів розгульне життя. Для моєї ж доньки найважливішим було вчитись і робити кар’єру. З цим у неї нічого не вийшло. З іншого боку – що поганого в тому, щоб спробувати. Ліля була вже не маленькою дитиною.
Якщо це не був хлопець її мрій- просто нічого б не вийшло з плану старих тіток… Довелось вдатись до хитрощів, щоб умовити доньку поїхати на море. Ліля не була у відпустці вже багато років. Вона ховалась за перевантаженням роботою. Вона навіть не хотіла чути про кілька вихідних. Лише коли я сказала, що останнім часом погано себе почуваю і лікар порекомендував поїхати, вона здалася.
Від самого початку було зрозуміло, що ми зупинимося у “тітоньки Оленьки”. Про все інше ми подбали самі. Перед від’їздом на море ми розповіли дітям про те, що відбувається на “тому боці”. Звичайно, ми намагались говорити тільки в найвищому ступені. Я сказала Лілі, що Артем досі згадує про час, проведений разом, а Оля розповіла йому те ж саме про Лілю.
– Але ж, мамо, це було так давно! – засміялась донька, але від моєї уваги не вислизнуло, що вона спакувала в багаж більше косметики, ніж зазвичай і гарну сукню. Щось мало статись…
Подальші події були лише питанням часу. Ми дали Лілі та Артему багато можливостей познайомитись ближче, ходити на довгі прогулянки та вечері – одним словом, закохатись одне в одного.
– Ми вирішили, – оголосила мені донька наприкінці двотижневого перебування. – Ми не хочемо, щоб наше почуття зникло разом з канікулами. Артем давно думав про переїзд до Першої столиці. Я теж готова до стосунків.
Як ми з Ольгою були щасливі.
Молода пара вирішила, що вони вже змарнували занадто багато часу в своєму житті, тому хотіли якнайшвидше одружитись. Нам вдалося знайти гарну дату, тож ми мали півроку на підготовку. Не вихваляючись, ми подбали про кожну деталь церемонії. Здавалось, що відтепер життя стане казкою. Якби я тільки пам’ятала, що деякі казки закінчуються погано….
Оля вперше зателефонувала мені через місяць після весілля Лілі та Артема.
– Я не хочу тобі багато розповідати, люба, – почала вона, як завжди, прямо. – Але ти не навчила свою Лілечку готувати. Артемчик схуд на її дієті на три кілограми!
– Бо на весіллі він був товстий, як боров. Напевно, це добре, що дівчина дбає про здорове харчування, – обурилась я, бо насправді Ліля чудово готувала.
Після цього телефон дзвонив все частіше і частіше. Молодь з’ясовувала стосунки, сперечалась, а ми – ну, ми брали участь у всіх суперечках. Одного разу саме я не витримала, коли Лілія поскаржилася мені, що Артем нічого не робить вдома.
– Нічого дивного в цьому немає. У тебе він був один і ти виростила його як прекрасного принца, – крикнула я Ользі в слухавку того ж дня.
Її наче блискавкою вдарило.
– Що ти собі думаєш? – огризнулася вона на мене. – Артем принаймні знає собі ціну. А твоя Ліля? Кожного разу, коли я її бачу, вона ходить у розтягнутому халаті. Не дивно, що до мого сина вона не могла утримати біля себе жодного чоловіка. Це у неї з дитинства, дорогенька!
Для мене це було вже занадто. Це Ольга, яка виростила свого сина бабієм і неробою, посміла звинуватити мою Лілечку в тому, що вона нероба? Того дня я вирішила остаточно. Більше ніякої довготривалої дружби.
Нехай молодь розпоряджається собою по-своєму – але з Олею я більше не розмовлятиму.
Вона, мабуть, прийняла подібне рішення, бо наступні кілька тижнів телефон мовчав. І, можливо, мовчав би ще довго, якби не одна подія. Я саме взялась за прасування, коли задзвонив телефон.
– Я знаю, що ти не хочеш зі мною розмовляти, – почула я голос Олі по той бік. Він був змінений, ніби вона плакала. – Але сталося щось жахливе. Я не маю до кого звернутися. У Іванка, здається, стався інсульт…
А потім вона розплакалась. Звісно, я одразу кинула прасування і пообіцяла приїхати до Одеси першим же потягом. Зрештою, для чого ж тоді друзі. Коли ситуація була під контролем, інсульт виявився незначним, а чоловік подруги був під турботливою опікою лікарів, ми сиділи на терасі її маленького будиночка.
– Як ми могли таке допустити? – зітхнула Оля, промовляючи вголос те, що вже давно не давало мені спокою. – Нехай молодь вирішує свої конфлікти по-своєму. Вони вже не малі діти. Ніщо не повинно загрожувати нашій дружбі.
– Як завжди, ти маєш рацію, – з полегшенням засміялась я.
А за рік ми стали бабусями двох кумедних двійнят. Наші внуки доростають та тішать нас. Минулого року вони вже пішли до школи. А ми… Що також вийшло з цього сватання. Ще мить, і ми б зруйнували багаторічну дружбу. Як добре, що ми вчасно схаменулись.
