Ми з Мартою мріяли жити без дітей, лише удвох, але доля розпорядилася інакше.
Я вважав, що роль батька – це не для мене. Моє дитинство не було схожим на казку з теплом і сміхом. Батьки завжди крутилися на роботі, а я залишався сам на сам із собою. Не те щоб зовсім без уваги, але тільки коли щось траплялося – тоді вони помічали. А так… тиша.
Не голодував, одяг був, книжки до школи купували, навіть велосипед подарували. То чого ще бажати? Але серце хотіло іншого. Я не уявляв, як стати кращим за них. Бо ж схожий – ходу тата, посмішку мами. Їхні фрази досі крутяться в голові, хоч і кривлюся, коли їх повторюю.
Мені подобався світ удвох – я і вона. Може, ще собака з притулку, але діти? Нізащо. На початку дівчата погоджувалися, але коли стосунки ставали серйозними, з’являлася тема сім’ї. І дитина завжди переважала. Тому я ще дужче відштовхував цю ідею.
Коли зустрів Марту, все перевернулося. Ми швидко почали жити разом, одружилися, бо відчули – це воно. Ідеальна пара: вона теж не мріяла про дітей…
Але через два роки після весілля дізналися про цікавий стан. І дізналися вже на пізньому терміні, бо і подумати не могли…
Ми запанікували. Як же так? Звідки сили візьмемо? Я, що виріс самотнім, вона, яку бабуся виховувала, бо мама рано пішла, а тато не впорався з горем. Двоє травмованих – ідеально, щоб зіпсувати життя малюку.
— Ми будемо поганими батьками… — схлипувала Марта. — Навіть не помітили, що я чекаю дитину.
— Ти права, люба, права. Але що поробиш? — зітхнув я без надії.
Не раділи ми, не хвилювалися з посмішками. Не купували речей з захватом, не облаштовували кімнату. Але коли медсестра подала мені крихітний згорток, що плакав, я розчинився. Серце закалатало від маленьких пальчиків. Не знадобився час. Погляд на Марту – і я зрозумів: тепер двоє найближчих людей поруч.
Марті важко давалося материнство спочатку, а я ніби народився для цього. Взяв відпустку, щоб повністю присвятити себе нашій Дарині.
— Дитина справді стільки спить? — запитав я Марту, коли вона вклала малу в ліжечко.
— Так, у книзі написано.
Вона шукала поради в інтернеті, читала форуми, накопичувала знання. Я ж ішов навмання.
Найбільше любив гуляти з візочком. Міг би блукати годинами парком, якби не годування. Дарина їла від мами, а потім – знову на свіже повітря. Дивився, як вона дрімає, як стежить за іграшками над головою. Розмовляв з нею, вигадуючи казки про хмари і пташок. Чи розуміла? Хто знає.
Усе, що лякало в батьківстві, зникло. Батьки не приділяли мені часу, але я не повторюватиму їх. Схожість на тата не означає сліпо копіювати. Марта розквітла як мама, хоч і не мала прикладу. Тепер усі почуття лилася на Дарину. Ми стали командою. Це дивовижно.
Дарина росла, а я дедалі більше тішився татівством. Коли минув подив від “ми батьки”, світ засяяв по-новому.
Усе оберталося навколо неї. Звісно, Марту кохав, як і раніше, але не уявляв, як малюк переверне все. Був при її перших кроках, вчив кататися на триколісному. Гуляли лісом, грали на майданчику. Кожна мить – гордість. Вранці відводив до садочка, Марта забирала. Потім – прогулянка, а в дощ – ігри вдома. Дарина обожнювала “намет” з ковдри на стільцях. Ми були разом, близько. Обіймати їх – найвища насолода.
Одного дня почув за спиною:
— Вікторе?
Обернувся. То була Олена, моя перша кохана. Та, що після чотирьох років пішла, бо хотіла дітей, а я – ні.
— Це… твоя донечка? — запитала, заглядаючи у візок. Дарина спала після довгої прогулянки.
— Так, моя крихітка, — відповів гордо, ніби здобув скарб.
— Але ти ж казав, що ніколи…
Усміхнувся, як хлопець, спійманий на гарячому.
— А коли не було вибору, зрозумів – це моє. Обожнюю бути татом. Не думав, що так затягне.
Говорив щиро, хоч і ніяково перед колишньою. Ми були студентами, вона справді любила, розрив дався важко. Але мала жити своїм життям.
— Бачиш, доріс, мабуть, — сказала. — Біжу, спізнююся.
Зустріч нічого не змінила, але нагадала: скільки б я втратив без Дарини? Доля штовхнула – і правильно. Вона стала сонячним промінчиком. Без неї все було б сірим.
Я згадую ті перші місяці. Марта втомлювалася від безсонних ночей, а я – ні. Брав Дарину на руки, носив по кімнаті, співав колискові, які вигадував на ходу. Про річку, що шепоче таємниці, про зірки, що дивляться на нас. Маленькі оченята блищали, ніби розуміли кожне слово. А може, просто від голосу.
Одного вечора ми з Мартою сиділи на кухні. Вона готувала вареники – улюблені мої. Дарина гралася кубиками на підлозі.
— Знаєш, — сказала Марта тихо, — я боялася, що ти не полюбиш її.
— Як міг не полюбити? — здивувався я. — Вона – частина нас.
Вона посміхнулася, і в ту мить я зрозумів: ми пройшли через страх разом. Тепер – міцніші.
З часом Дарина почала говорити. Перше слово – “тато”. Я затамував подих, а потім підкинув її вгору. Сміх лунав по дому, як дзвіночки. Марта сміялася слізьми. Ті моменти – безцінні.
В садочку вчителі хвалили: “Вікторе, ви такий турботливий тато”. Я червонів, але серце грілося. Гуляли з Дариною парком, годували качок хлібом. Вона тягнула мене за руку: “Тату, дивись, сонечко!” І я дивився – на неї.
Інколи згадував своє дитинство. Батьки працювали на заводі, поверталися пізно. Я сам робив уроки, сам їв. Тепер я не дозволю такого. Кожного вечора – казка перед сном. Про дракона, що став другом, про принцесу з крильцями.
Марта знайшла баланс. Почала малювати – хобі з юності. Дарина малювала з нею. Я дивився і думав: ось воно, щастя.
Літо ми проводили на природі. Пікніки, ігри в хованки серед дерев. Дарина бігала босоніж по траві, сміялася. Марта плела вінки з квітів. Я фотографував – для пам’яті.
Одного разу Дарина занедужала. Гарячка, кашель. Ніч без сну. Я тримав її на руках, шепотів: “Все буде добре, сонечко”. Марта варила чай. На ранок полегшало. Тоді я зрозумів: страх – це нормально, але любов перемагає.
Ріст Дарини – як чарівництво. З крихітки в дівчинку з косичками. Вчила букви, рахувала з нею яблука. “Один, два, три – скільки тато любить?” – “Безкінечно!”
Зустріч з Оленою оживила спогади. Ми розійшлися важко. Вона мріяла про родину, я – про свободу. Тепер я бачу: свобода – в любові, не в самотності.
Марта і я стали ближчими. Вечорами, коли Дарина спить, ми говоримо про мрії. Про поїздки, про дім з садом. Дитина об’єднала нас.
Але інколи сумніваюся: чи все роблю правильно? Чи не повторюю помилок? Та коли Дарина обіймає, сумніви тануть.
Життя – непередбачуване. Планував без дітей, а тепер не уявляю без них. Дарина – мій скарб. Вона вчить мене бути кращим.
І ось питання до вас, дорогі читачі: чи траплялося з вами, щоб життя підкинуло несподівану радість, яка змінила все на краще?
