Ми з чоловіком прихистили в своєму двоповерховому будинку сина з сім’єю, а тепер шкодуємо. Ці нероби навіть комуналку за себе не можуть оплатити!
Я завжди вважала, що найголовніше в житті — це сім’я. Задля дітей і онуків, здається, я готова була б віддати останнє. І коли Назар, мій єдиний син, залишився без даху над головою разом зі своєю дружиною Мар’яною та двома малими дітьми, моє материнське серце просто не витримало.
У них сталося щось неприємне, жити їм було ніде, тому, порадившись із чоловіком Петром, ми вирішили, що єдиний вихід — прихистити їх у нашому великому будинку.
Я щиро раділа, що зможу допомогти їм у таку скрутну хвилину. Думала, поживуть трохи, налагодять справи і будуть нам вдячні. Але реальність виявилася настільки іншою, що іноді я сиджу ввечері, дивлюся на наш тихий, колись затишний будинок і думаю: “Навіщо я це зробила?”
Минуло вже майже півтора року, і я почуваюся не господинею, а, вибачте на слові, прислугою для власних дітей. Гірко визнавати, але мій дім перетворився на готель, де постояльці забули про елементарні правила співжиття.
Це було торік у вересні. Дзвонить Назар, голос тремтить. Каже, що їхня орендована квартира згоріла через старий бойлер, і що вони ледве встигли вискочити. На душі стало дуже тривожно. Вони залишилися буквально з тим, що було на собі. Мій Петро, чоловік, одразу сказав:
“Звичайно, нехай їдуть до нас. У нас місця вистачає”. Будинок у нас просторий, два поверхи. Ми з Петром жили на першому, а весь другий поверх стояв майже порожній. Тоді я ще вірила, що це тимчасово, місяці на три, доки вони знайдуть нове житло і відновлять свої речі.
Я була сповнена рішучості підтримати їх. Пам’ятаю, як готувала для них кімнати, купувала нову постіль, дитячі іграшки для онуків, Артема та Софійки. Це була радісна метушня, я відчувала себе потрібною і важливою. Здавалося, ось вона — велика і дружна сім’я, як я завжди мріяла.
Перший місяць усе було ще більш-менш. Назар знайшов якусь тимчасову роботу, Мар’яна займалася дітьми. Але поступово почали з’являтися перші “дзвіночки”, які я тоді ігнорувала, списуючи все на стрес і втому.
По-перше, почалося з кухні. Мар’яна ніколи не була прихильницею прибирання, а тут, на спільній кухні, це стало помітно одразу. Залишені гори брудного посуду, забуті на столі продукти, крихти. Якщо раніше ми з Петром мили посуд одразу після їжі, то тепер тарілки могли стояти до вечора. Я намагалася мовчати, прибирала сама, думаючи, що молода мама, їй складно.
– Мар’яно, може, ти помиєш посуд після сніданку? Я вже не встигаю. — якось обережно запитала я.
– Ой, мамо, вибачте. Якось забула. Потім, як діти посплять, — відповіла вона, але “потім” наставало не завжди.
Назар же, здавалося, цих проблем просто не помічав. Він приходив із роботи, сідав перед телевізором, а потім вимагав вечерю.
– Мамо, а що ми сьогодні їстимемо? Я дуже зголоднів.
Жодного “чи можу я допомогти”, “чи не втомилася ти”. Уся увага була зосереджена лише на його особі.
По-друге, діти. Я обожнюю своїх онуків. Вони чудові, але дуже активні. Артему п’ять, Софійці три. Їхня постійна біганина, крики, розкидані іграшки по всьому будинку перетворили наш тихий дім на галасливий майданчик.
Звичайно, це діти. Але батьки ж мають за ними дивитися! Мар’яна ж майже весь час проводила в телефоні, ігноруючи дитячий галас. Коли я намагалася заспокоїти онуків або зробити їм зауваження, Мар’яна лише знизувала плечима.
– Вони ж діти, мамо. Їм потрібно випускати енергію, — казала вона.
Але хтось має прибирати ту енергію з підлоги, чи не так?
Справжні проблеми почалися, коли минуло пів року. Назар кинув свою тимчасову роботу, сказавши, що йому “не підходить графік і колектив”. І відтоді він постійно сидить удома, начебто шукає нову роботу, але далі перегляду оголошень справа не йде. Мар’яна теж не поспішала шукати роботу чи хоча б підробіток. Вони живуть на якісь дитячі виплати та на ті кошти, що їм іноді переказують родичі.
Фінансове питання стало дуже важливим. Раніше наші комунальні платежі були помірними. Але з появою чотирьох додаткових осіб, які постійно вдома, витрати просто злетіли. Світло, газ, вода — усе збільшилося вдвічі, а то й більше. Наприклад, за світло раніше ми платили не більше, ніж тисяча гривень, а тепер рахунок приходить на дві з половиною тисячі.
Якось наважилася поговорити з Назаром про це. Петро наполіг, бо наші заощадження почали танути.
– Синку, ти знаєш, ми дуже раді, що ви тут. Але ти ж бачиш, які зараз ціни, особливо на комуналку. Ми вже не справляємося самі. Може, ви візьмете на себе хоча б частину витрат? Наприклад, оплату за світло, — м’яко почала я.
Назар подивився на мене так, ніби я попросила в нього діамантове намисто.
– Мамо, ти ж знаєш, зараз у нас скрутно. Я ж шукаю роботу, але все не те. Та й на комуналку зараз не так багато коштів. У нас же діти. Купити їм щось треба. Ви ж розумієте, це невеликий дохід. Тим більше, ви тут живете, теж користуєтеся, — відповів він без тіні сорому.
Я не могла приховати свого подиву. “Ви теж користуєтеся”? Це в моєму ж будинку! Ми з Петром ціле життя працювали, щоб мати цей дім, щоб мати можливість зустріти старість гідно, а тепер я вислуховую такі відмовки.
Спроба поговорити з Мар’яною теж закінчилася нічим.
– Я б із радістю, мамо, але ми намагаємося заощадити. Нам потрібно на нову оренду зібрати. Або ви хочете, щоб ми пішли звідси? — вона вміло застосувала маніпуляцію на моєму материнському почутті.
І це “збираємо на оренду” тягнеться вже майже рік. А я ж бачу, як Назар іноді замовляє собі доставку готової їжі чи купує собі щось із одягу. На такі “дрібниці” кошти є, а на спільні витрати — немає.
Петро теж уже на межі. Він став замкнутим, постійно сидить у гаражі, намагаючись відволіктися.
– Олено, ми не благодійна організація! Вони нас просто використовують. Вони дорослі люди, батьки, мають відповідати за себе! — зірвався він якось увечері.
Я не знаю, що робити. Мені шкода їх, це ж мій син. Але мені також шкода нас. Ми з Петром мріяли про тиху старість, про можливість допомогти дітям чимось суттєвим, але не про те, щоб повністю утримувати дорослу працездатну сім’ю. Ми віддали їм найкраще, що могли, — дах над головою, їжу, тепло, а у відповідь отримали безвідповідальність і неповагу. Вони поводяться так, наче ми їм завжди щось винні.
Що ж робити в такій ситуації? Як м’яко, але рішуче дати зрозуміти, що цей “готель” закривається, і що їм час будувати своє життя? Адже я не хочу, щоб наша любов перетворилася на тягар.
А що б ви зробили на моєму місці?
