fbpx
Дозвілля
Ми вже пенсіонери, — каже жінка, — Все життя працювали, нічого не бачили і нікуди не їздили. Все своє здоров’я вклали у цей будинок. А в результаті одні залишилися. Та й нам одним не по кишені цей будинок утримувати. Давай краще його продамо

В одному місті жили собі жінка і чоловік. І була у них велика сім’я. Двоє хлопчиків і дві дівчинки. Жили, не тужили, тільки житло у них замаленьким було. Затісним.

Ось одного разу, сіли вони і думають. Виростуть діти, одружаться, заміж вийдуть. Де їм жити? Хіба, що з нами. Треба подумати про майбутнє. Побудувати величезний будинок, щоб всім місця вистачило. Збудуємо будинок і заживемо всі дружньо і щасливо.

Власних коштів не вистачало, тому вони позичили грошей у рідних, у знайомих і у держави. Почали будувати будинок.

З ранку до вечора кипіла робота. Вдень вони розходилися, кожен на свою, а ввечері зустрічалися і працювали на будівництві. Вихідних у них не було. Відпустки також. Щоб повернути всі борги, вони в усьому собі відмовляли, шукати будь-який підробіток. І ось-ось вже закінчували будувати свій омріяний будинок, ще останній поверх залишився.

Раптом старший син повідомив, що одружується. Зраділа мати з батьком. Невістка в дім прийде, допомагати в будівництві буде і руками і грошима.

Подивилася на все це будівництво старша невістка і тільки рукою махнула.

— Ми з вашим сином тут жити точно не будемо, — категорично заявила вона.

— Чому? Ось останній поверх добудуємо, всім місця вистачить.

— Навіщо нам з вами жити? У нас своя сім’я. Нам свій будинок потрібен, — відповідає старша невістка.

Взяли іпотеку, купили квартиру і вилетіли із сімейного гніздечка.

Посумували батько й мати, а що ж тут вдієш, потрібно добудовувати будинок. Ще троє дітей залишилися. Ось із ними й жити разом будуть.

Минув час. І одного разу…

— Мамо, тату! Я їду в інше місто, — говорить їм старша дочка, — мені там роботу перспективну запропонували з житлом. Назад не повертатимуся, а краще там своє життя влаштую. А коли буду мати відпустку то обов’язково до вас у гості приїду.

Засмутилися жінка з чоловіком. Але робити нічого. Гаразд, ще двоє залишилися. Одружиться молодший син, вийде заміж дочка. Всі разом жити будемо.

— Мамо, тату, я буду військовим, — говорить їм одного разу молодший син, — куди Батьківщина відправить — туди і поїду. Житлом я буду забезпечений. Так що на мене не розраховуйте.

Відправився молодший син Батьківщину захищати, а батько з матір’ю ллють сльози. Залишилася у них одна надія — молодша донечка. А добудовувати будинок треба. Позичили вони знову грошей, піднатужилися і добудували свій замок.

Будинок вийшов великий, красивий. Місця в ньому багато. Колосальні гроші витрачаються на його утримання. Молодша дочка, навіть працює на двох роботах, щоб допомогти батькам виплатити борги.

— Мамо, тату, — одного разу каже вона їм, — я вас дуже люблю, але я не хочу присвятити усе своє життя цьому будинкові. Я хочу вийти заміж, створити сім’ю, а у мене навіть немає часу познайомитися з кимось із хлопців. Я працюю на двох роботах, без вихідних, особистого життя у мене взагалі немає, будинок забирає увесь мій час. Я краще орендую квартиру, мені так дешевше вийде. — І переїхала від батьків.

Сидять жінка з чоловіком у своєму величезному замку одні.

— Ми вже пенсіонери, — каже жінка, — Все життя працювали, нічого не бачили і нікуди не їздили. Все своє здоров’я вклали у цей будинок. А в результаті одні залишилися. Та й нам одним не по кишені цей будинок утримувати. Давай краще його продамо.

Так і продали. А все тому, що мрії-мріями, а в реальності, не варто за когось вирішувати, як і де йому жити.

Життя воно саме все розставляє на свої місця.