– Любо, скільки це ще буде тривати? – я поклав ложку на стіл, намагаючись тримати голос спокійним, але роздратування відчувалося. – Твій колишній заходить у дім, коли йому заманеться, і поводиться так, ніби я тут зайвий.
Люба опустила очі, явно готуючи відповідь, яка мала мене заспокоїти.
– Денисе, я все розумію, але він – батько Назара і Софійки. Вони його потребують. Що я можу зробити?
– А я, Любо? – я відсунув тарілку і підвівся. – Я намагаюся бути для ваших дітей другом, намагаюся зробити все, щоб у нас була нормальна сім’я. Але щоразу, як він з’являється, я стаю невидимим. Мені здається, що він взагалі не сприймає мене серйозно.
Люба підійшла до мене й торкнулася моєї руки.
– Я поговорю з ним. Правда.
Але я не був упевнений, що це щось змінить. Усі ці розмови вже були, і все залишалося як раніше. Мені потрібно було щось робити, але я не знав, із чого почати.
Я прийшов у це життя з надією. Люба стала для мене променем світла після довгого і складного періоду. Її діти, Назар і Софійка, спершу дивилися на мене з обережністю, але я був готовий чекати. Однак присутність Івана – її колишнього чоловіка – усе ускладнювала.
Його не було, коли я збирав Назара до школи або допомагав Софійці робити аплікацію на конкурс. Але варто йому зайти до будинку, як вони одразу кидалися до нього, забуваючи про все на світі. Це нормально, я розумів. Вони його діти. Але мене дратувало інше – він заходив без попередження, втручався в наші справи і ніколи не сприймав мене як частину їхнього життя.
Одного разу все дійшло до кульмінації. Ми всі сиділи за вечерею, намагаючись створити хоч якусь подобу родинної атмосфери, коли у двері постукали. Це був Іван. Він увійшов до кухні з великим пакетом і без жодного слова до мене почав роздавати подарунки дітям.
– Ось, Назаре, твоя нова куртка. А це тобі, Софійко, набір для творчості, – сказав він так, ніби мене за столом не існувало.
Я просто мовчав, відчуваючи, як у мене всередині все закипає. Іван навіть не спитав, чи потрібно дітям щось із того, що він приніс. У його погляді читалося зверхнє «я знаю краще».
– Іване, може, ми поговоримо? – нарешті сказав я, коли діти побігли до своїх кімнат із подарунками.
Він повернувся до мене з ледь помітною усмішкою.
– Говори, Денисе.
– Я розумію, що ти хочеш бути для них найкращим батьком. Але це не означає, що ти можеш ігнорувати мене. Я теж намагаюся дати їм усе найкраще. І я маю право бути почутим у цьому домі.
Іван стиснув губи.
– Ти не розумієш, що я втратив, – сказав він. – Це мої діти.
– Ніхто цього не заперечує, – відповів я. – Але Люба вирішила будувати життя зі мною. І я не здамся тільки тому, що ти цього не приймаєш.
Ця розмова нічого не змінила відразу, але вона була потрібна. Люба вирішила, що настав час діяти рішучіше.
Через кілька днів ми зібралися на спільну вечерю. Це був наш шанс спробувати знайти компроміс. Іван виглядав спокійно, але його погляд говорив про те, що він не радий бачити мене за одним столом із його дітьми. Назар і Софійка теж мовчали, ніби боялися, що будь-яке слово викличе нову бурю.
У якийсь момент Іван почав щось шукати в шафі на кухні.
– Я десь тут залишав свою чашку, – сказав він, наче це було його власне місце.
Я підійшов до шафи, витягнув нову чашку і поставив перед ним.
– Це для тебе, – сказав я. – Ми вирішили оновити посуд. Старі чашки більше не використовуємо.
Іван подивився на мене здивовано, але нічого не відповів. Атмосфера трохи розрядилася. Діти почали обговорювати свої шкільні справи, а Люба стиснула мою руку під столом. Це було невелике, але важливе досягнення.
Минали місяці, і все стало змінюватися. Іван більше не заходив без попередження. Він домовлявся з Любою про зустрічі з дітьми і навіть іноді звертався до мене, якщо потрібно було вирішити щось важливе. Назар і Софійка поступово почали довіряти мені. Вони навіть почали питати моєї поради у дрібних справах, що раніше було неможливо уявити.
Це не було легко. Довелося проявити терпіння, навчитися стримувати емоції і працювати над стосунками з кожним членом нашої «клаптикової» родини. Але це було того варте.
А як ви вважаєте, чи можна побудувати справжню сім’ю в таких обставинах? Чи є межа компромісу, за яку не можна заходити?
