— Ми тепер одне ціле, і я не міг залишити її в столиці — холодно промовив мій майбутній чоловік, переступаючи поріг з іншою. Я чекала на переїзд коханого, а натомість зустріла свою заміну в найпідступніший спосіб.
Ми з Михайлом планували цей переїзд майже пів року. Кожен вечір ми проводили у відеодзвінках, обговорюючи, куди поставимо його робочий стіл і які штори оберемо для нашої спільної вітальні. Він жив у столиці, будував там кар’єру, а я чекала його у нашому рідному містечку, де вже облаштувала затишне гніздечко. Січень дві тисячі двадцять шостого року мав стати початком нашого справжнього життя під одним дахом. Я вимила вікна до блиску, приготувала його улюблену вечерю і щохвилини зиркала на годинник, рахуючи миті до прибуття потяга.
Коли пролунав дзвінок у двері, моє серце мало не вискочило. Я підбігла до порогу, усміхаючись на всі зуби, готова кинутися йому на шию. Але замість одного Михайла я побачила на порозі двох людей. Поруч із моїм нареченим стояла незнайома молода жінка в яскравому пальті, яка тримала його під руку так впевнено, ніби це був її дім.
— Привіт, Юлю. Можна нам зайти?
Голос Михайла звучав сухо, без тієї ніжності, до якої я звикла за ці роки. Я мовчки відступила назад, пропускаючи їх до коридору. Мозок відмовлявся сприймати реальність. Можливо, це його колега? Чи далека родичка, про яку він забув згадати? Але те, як він дбайливо допоміг їй зняти верхній одяг, говорило про зовсім інше.
— Михайле, що відбувається? Хто це?
Він навіть не подивився мені в очі, розправляючи свої плечі.
— Це Олена. Вона приїхала зі мною, бо тепер ми будемо жити тут разом. Тобто, я сподіваюся на твоє розуміння.
Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Олена лише злегка кивнула і пройшла до вітальні, розглядаючи мої квіти на підвіконні, наче оцінювала майно в готелі.
— Ти жартуєш? Ми домовлялися про наше весілля, про наш дім. Ти віз сюди свої речі, щоб будувати сім’ю зі мною!
Михайло нарешті підняв погляд, і в його очах я побачила лише холодну байдужість.
— Плани змінюються, Юлю. В Києві життя інакше, воно швидке. Олена допомогла мені зрозуміти, чого я насправді хочу від життя. Я не міг просто залишити її там, ми тепер одне ціле.
— І ти вирішив привезти її сюди? У квартиру, яку я готувала для нас?
— А що тут такого? Місця багато. Ми тимчасово побудемо тут, поки я не знайду інший варіант. Ти ж не виставиш нас на вулицю посеред зими.
Олена нарешті подала голос, і він був тонким, майже писклявим, що ще більше різало мені слух.
— Михайлик казав, що ти дуже добра людина. Нам справді ніде зупинитися зараз, а готелі занадто дорогі для нашого бюджету.
Я дивилася на них і не впізнавала чоловіка, якого кохала три роки. Де подівся той турботливий хлопець, який обіцяв мені гори звернути? Перед мною стояв чужий чоловік, який переступив через усі наші обіцянки з легкістю, з якою переступають через калюжу.
— Вийдіть звідси. Обидва. Зараз же.
Михайло насупився, його обличчя стало червоним від раптового роздратування.
— Не будь егоїсткою. Я витратив купу грошей на дорогу. Дай нам хоча б виспатися, а вранці все обговоримо спокійно.
— Нам немає чого обговорювати. Ти зрадив мене в найбільш підступний спосіб. Ти привіз іншу жінку в мій дім у день нашого возз’єднання.
— Це і мій дім теж, Юлю. Я надсилав тобі кошти на ремонт, ти ж не забула про це?
Це була правда, він допомагав фінансово, але це не давало йому права руйнувати мою душу. Я відчувала себе так, ніби мене облили крижаною водою. Вечеря на кухні охолола, аромат прянощів тепер здавався мені огидним.
Олена сіла на диван і почала гортати журнал, який лежав на журнальному столику. Її спокій дратував мене більше, ніж нахабство Михайла. Вона поводилася так, ніби все, що відбувається, було абсолютно нормальним.
— Можливо, ти приготуєш нам чаю? Шлях був довгим, ми втомилися.
Я мало не розсміялася від цієї пропозиції. Це було настільки абсурдно, що межувало з божевіллям.
— Ти хочеш, щоб я подавала вам чай? Після всього? Михайле, забери її і йдіть геть.
Мій голос тремтів, але я намагалася триматися. Я не хотіла показувати їм свої сльози. Вони не варті жодної моєї краплі болю.
— Ми нікуди не підемо сьогодні. Вже пізно. Олена ляже в спальні, а я можу переспати на дивані, якщо ти так наполягаєш на дистанції.
— В моїй спальні? Ти хочеш покласти її в моє ліжко?
Михайло лише знизав плечима, ніби я запитала про щось несуттєве.
— Ліжко велике, яка різниця. Головне, щоб було тепло.
Я зрозуміла, що слова тут безсилі. Ця людина повністю втратила совість. Я пішла до передпокою, схопила його валізи, які ще стояли біля дверей, і виштовхнула їх на сходовий майданчик.
— Що ти робиш? Ти з глузду з’їхала?
— Я рятую залишки своєї гідності. Геть!
Він спробував зупинити мене, схопивши за руку, але я вирвалася з такою силою, якої сама від себе не очікувала.
— Якщо ви не підете, я покличу сусідів. Ти знаєш пана Степана з третього поверху, він не буде розбиратися, хто кому надсилав гроші на ремонт.
Олена підвелася з дивана, на її обличчі вперше з’явилася тінь тривоги.
— Михайле, може, справді краще піти? Тут якось незатишно стало.
— Незатишно? — вигукнула я. — Звісно, тут незатишно для тих, хто плює в чужі душі!
Вони почали збиратися. Михайло бурмотів щось про невдячність і про те, що він забере свої гроші через суд. Я не слухала. Мені було байдуже до грошей, до ремонту, до всього матеріального. Усередині мене утворилася величезна чорна діра.
Коли двері нарешті зачинилися за ними, я закрила їх на всі замки і просто сповзла по стіні на підлогу. Тиша, яка запала в квартирі, була настільки важкою, що здавалося, її можна торкнутися руками. Я дивилася на дві тарілки на столі, на свічки, які так і не запалила. Все, у що я вірила, виявилося ілюзією.
Минуло кілька годин. За вікном падав густий сніг, засипаючи сліди тих, хто щойно пішов з мого життя. Я думала про те, як часто ми малюємо в голові ідеальні картинки, ігноруючи тривожні дзвіночки. Чи були вони раніше? Напевно. Його рідші дзвінки, його розповіді про нову цікаву команду на роботі, його раптова зміна смаків у всьому. Я просто не хотіла цього бачити.
Раптом на телефон прийшло повідомлення від Михайла.
— Ти повелася дуже некрасиво. Олена зараз плаче, ми сидимо на вокзалі. Ти задоволена?
Я не стала відповідати. Просто заблокувала його номер. Це було єдине правильне рішення. Тепер мені доведеться вчитися жити заново, в цій квартирі, де кожен куток нагадував про нездійснені мрії. Але краще бути однією в порожньому домі, ніж з людиною, яка здатна на таку ницість.
Ніч минула як у тумані. А вранці я почала здирати шпалери у вітальні. Тих самих, які ми обирали разом. Я хотіла стерти будь-яку згадку про нього. Це був мій спосіб боротьби, мій спосіб вижити.
Чи можна колись знову довіритися людині після такого удару? Чи здатне серце загоїти такі глибокі рани, не залишивши шрамів, які будуть нити на кожну зміну погоди в житті?
Дорогі читачі, як би ви вчинили на моєму місці в ту фатальну хвилину, коли на порозі з’явилася розлучниця разом з коханим? Ваша підтримка для мене зараз дуже важлива, тому, будь ласка, поставте свою вподобайку та напишіть у коментарях свою думку або подібну історію, це справді допомагає не почуватися самотньою.
