Ми “спихнули” неспокійного сина в руки дружини, думаючи, що кредит прив’яже його до самостійності, та все змінилося, коли він раптом з’явився з валізами. – В мене ж тут частка моя є, – нагадав Андрій, коли ми спробували заперечити його переїзду
У нашому будинку завжди панував спокій. Ми з чоловіком, Степаном, звикли до розміреного життя: ранкова кава, вечірні новини, тиша.
Наша старша донька, Світлана, давно випурхнула з гнізда, влаштувала своє життя і тепер живе за тисячі кілометрів, тішить нас онуками через екран телефону. А от молодший, Андрій… Коли він привів до нас Олену, а потім, на наше велике полегшення, вони оформили кредит на власне житло, ми зі Степаном видихнули. Ми й справді думали, що нарешті “збулися” того неспокійного сина.
З ним ми мали стільки переживань, скільки, мабуть, не мали за все життя. І от наше спокійне щастя скінчилося, бо Андрій з дружиною і їхніми пожитками постали на нашому порозі.
– Час складний, мамо. Треба допомагати. Ми поживемо в тебе, а свою будемо здавати, – повідомив Андрій.
Ми зі Степаном переглянулися. Ми ж тільки-но почали жити для себе, забувши про ті роки, коли доводилося постійно вирішувати Андрієві проблеми.
Зі Світланою ніколи не було клопоту. Добра, старанна, відповідальна. Вона гарно закінчила університет, одразу знайшла роботу за фахом, вийшла заміж за чудового хлопця, Сергія, і поїхала з ним за кордон, де вони чудово облаштувалися. Завжди на зв’язку, завжди цікавиться нашим здоров’ям. І справді – наша гордість.
А ось Андрій – він ще той “кадр”. З першого класу почав нам “давати жару”. Його енергія була невичерпною, і спрямовував він її, на жаль, часто не в те русло. Важкий у нього характер, надто вже запальний. “Спалахує”, як бенгальський вогник, від найменшої іскри. Життя з ним було схоже на постійне очікування. Ти завжди маєш бути “на чику”, бо не знаєш, звідки прилетить чергова новина про його витівки.
Тому, коли він зустрів Олену, тиху, розсудливу дівчину, ми зі Степаном вгледіли в цьому порятунок. “Може, хоч вона його втихомирить”, – думали ми.
Після весілля вони швидко взяли кредит на невелику “двушку” на околиці. Ми допомогли з першим внеском. Це була наша остання велика фінансова “інвестиція” в його самостійне життя. І ми були щасливі, бо відчували, що скинули з себе ту важку відповідальність. Здавалося, нарешті син став на ноги.
І так тривало, приблизно, два роки. Вони жили окремо, потроху робили ремонт. Ми їздили до них лише на свята. Телефонні дзвінки стали рідшими, і це нас тішило, бо не було приводів для тривоги.
Але Андрій був прописаний у нашій квартирі, що була куплена ще до його народження. Це був просто юридичний факт, який ми ніколи не сприймали як загрозу.
І ось, приблизно пів року тому, все почало котитися “під укіс”. Андрія підвищили на роботі, він отримав доступ до більших фінансових потоків. І, як виявилося, не зміг втриматися. Чи то когось підставив, чи то сам вліз у схему, але на роботі в нього виникли серйозні проблеми. Влип на досить велику суму, яку тепер потрібно повертати. А тут ще й щомісячний платіж по кредиту “висить” над головою.
Він, звісно, не розповів нам усієї правди. Сказав, що просто “бізнес прогорів”, що “конкуренти не дали розвинутися”. Але факт залишався фактом: грошей у нього немає.
І “блискуча” ідея, яка прийшла йому в голову, – здати свою “двушку” в оренду. А самим переїхати до нас.
– Мамо, ну ти ж розумієш, скільки коштує зараз нормальна оренда в місті? Наша двокімнатна потягне щонайменше п’ятнадцять тисяч гривень на місяць. Це ж майже пів суми, яку я маю повертати. А у вас же прописаний, то це моя законна частина, – ось його аргумент.
Я остовпіла, коли почула це. Ми зі Степаном просто розгубилися. Це була наша фортеця, наше тихе пристановище, в якому ми планували зустріти старість. Ми не звикли жити з чужими. А Олена, як не крути, – чужа. Вона молода, з іншими звичками, з іншим ритмом життя.
У неї – свої правила, у нас – свої. Я навіть не уявляю, як ми будемо ділити одну кухню, одну ванну кімнату. Мені здається, що ми просто не уживемося. Я не хочу бути причиною, через яку вони можуть посваритися чи, боронь Боже, розлучитися.
Я намагалася поговорити з ним, пояснити. Мовляв, є ж інші варіанти. Можна здати невелику кімнату у своїй квартирі, знайти додатковий підробіток. Але він не хотів нічого чути.
– Та який підробіток, мамо! Мені треба за пів року все віддати. Це найкращий вихід. Не вигадуй. Зараз такий час важкий, треба йти один одному на зустріч, – гнув своє Андрій.
Я його як мати розумію. Йому потрібно виплутатися з фінансової ями. Але хто зрозуміє нас зі Степаном? Хто подумає про наш спокій?
Степан, мій чоловік, ходив по квартирі, мов неприкаяний. Він намагався знайти юридичні зачіпки, як можна цьому запобігти, але марно. Прописка є прописка, і його частка, навіть якщо вона лише символічна, дає йому право на проживання.
– Світлані розкажи, вона мудра, щось порадить, – пропонувала я, але Андрій категорично відмовився.
– Навіщо Світлану втягувати? У неї своє життя, свої проблеми, – відрізав він.
Я розуміла, що він просто не хотів, щоб сестра знала про його “пригоди”. Адже Світлана завжди була тією, хто робив усе правильно.
Минуло вже кілька тижнів відтоді, як вони переїхали. І все, що я відчувала, – це постійна напруга. Олена – гарна дівчина, але вона звикла прокидатися о дев’ятій, а ми зі Степаном – о сьомій. Вона звикла слухати свою музику, а ми – радіо. На кухні ми сходимося лише ввечері, і це перетворюється на “тихий подив”. Нас четверо в невеликій “хрущовці”.
Ситуація з фінансами не давала Андрію спокою, і це відчувалося в кожній його репліці. Якось увечері, коли ми збиралися вечеряти, він увірвався до кімнати, тримаючи в руці квитанцію.
– Нам треба урізати комуналку, – заявив він, не питаючи дозволу. – Я подивився, скільки ви палите світла!
Степан відклав ложку.
– Андрію, ми все життя платили, як треба. Ми не сидимо в темряві, але й не перевищуємо.
– Ну, тепер перевищуємо! Я перевірив лічильник. Треба економити. Кожна копійка на рахунку! – Андрій говорив це з таким запалом, наче ми були його ворогами, що заважали йому заробити.
Я спробувала його заспокоїти.
– Синку, ми розуміємо твою ситуацію, але ми ж не живемо в розкоші. З чого ти взяв, що ми тобі заважаємо?
– А з того, що ви не розумієте! Мені за пів року треба знайти суму, якої ви не бачили! Оренда квартири, яку я зараз отримую, – це лише початок. Мені треба більше! – Він відвернувся і пішов до їхньої кімнати, грюкнувши дверима.
Олена лише опустила очі. Мені було шкода її, бо вона, здавалося, змушена мовчки терпіти його запальність.
Згодом почалися проблеми з побутом. Олена звикла до того, що вона єдина господиня на кухні, а я маю свої звички, напрацьовані десятиліттями. Я, наприклад, люблю, щоб сіль стояла в одному місці, а чай – в іншому. Олена ж постійно переставляла все “під себе”.
Якось я не витримала. Справа була в рушниках. В нас були наші, старенькі, але чисті, а Олена повісила свої, новенькі, кольорові, на наші гачки.
– Олено, може, ти свої рушники в кімнаті повісиш? Бо я плутаюся, – сказала я максимально м’яко.
Вона зиркнула на мене, наче я щось не так сказала.
– Мамо, це ж ванна кімната. Тут має бути зручно всім. У мене ж свої процедури, а ваші рушники вже трохи… старенькі.
Я відчула, як у мене стискається все всередині. Старенькі. Це був мій дім, мої рушники, і я не просила оцінки. Степан це помітив і втрутився.
– Добре, Олено. Ми щось придумаємо. Тих рушників і так багато. – Степан спробував пом’якшити ситуацію.
Після того випадку ми вирішили, що вмиватися будемо тільки до сьомої ранку і після десятої вечора, щоб не перетинатися.
Найскладніше було зі сном. Наш старенький диван, на якому спав Андрій, почав скрипіти. Або, можливо, це він і Олена не могли знайти собі місця. У будь-якому разі, наш сон став дуже неспокійним.
Одного ранку я почула, як Андрій розмовляє по телефону, причому робив він це дуже тихо, але в коридорі.
– Я тобі кажу, це тимчасово. Через чотири місяці, максимум, я поверну все і поїду. Я ж не можу зараз ризикувати… – далі він говорив ще тихіше, але я зрозуміла, що його борги набагато серйозніші, ніж він нам розповідав.
Я розповіла про це Степанові. Він похмурнів.
– То він нам до пів року приїхав? Він же казав – кілька місяців. Це все змінює, – сказав Степан, потираючи лоба. – Треба знову поговорити.
Але говорити з Андрієм було марно. Він лише повторював своє: “Я знайшов найкращий вихід. Не ускладнюйте мені життя”.
Якось Світлана зателефонувала і запитала:
– Мамо, а що це за чутки ходять, що Андрій до вас переїхав?
Я не змогла збрехати і розповіла їй частину правди. Світлана була обурена.
– Так я ж йому пропонувала позичити грошей, щоб він не брав тих кредитів! Він відмовився, сказав, що сам розбереться. А тепер ви його терпите? Це ж нечесно щодо вас, мамо! – Вона завжди нас захищала.
Я попросила її не сваритися з братом, але знала, що вона не послухається.
Ця ситуація висмоктувала з нас сили. Ми зі Степаном перестали ходити в гості, майже не спілкувалися з друзями, бо “незручно” було, що вдома постійно хтось є. Наше життя, яке ми з таким трудом побудували, знову стало належати нашому неспокійному синові. Ми знову “на чику”, як у часи його юності.
Я дивлюся на Андрія і Олену, які вранці поспішають, і бачу, як вони зганяють свій стрес на мені та Степанові. Вони втомилися, вони напружені, але ми – їхні батьки – маємо бути для них “запасним аеродромом”, не зважаючи на власні інтереси.
Чи є межа цій батьківській підтримці, коли вона перетворюється на повне ігнорування потреб самих батьків? І як варто вчинити нам: змиритися й терпіти, щоб син виліз із боргів, чи таки виставити чіткі межі, ризикуючи зіпсувати стосунки остаточно?
