— Ми розлучаємося, і ти залишишся ні з чим! — кинув Максим, кидаючи виклик. Але він дуже прорахувався.
Максим стояв біля вікна, схрестивши руки, і з викликом дивився на Марину — ніби чекав, що вона ось-ось почне благати його передумати. Марина сиділа на дивані. Повільно підвела погляд і уважно подивилася на чоловіка. Десять років шлюбу — а він і досі вважав, що може налякати її гучними словами.
— Добре, — спокійно сказала вона. — Розлучаємося. Але з чого ти взяв, що я залишуся ні з чим?
Максим обурився — такої реакції він явно не очікував. Пройшовся кімнатою, зупинився біля журнального столика і постукав пальцями по скляній поверхні.
— Справді? У тебе ж нічого немає. Квартира — на мені, машина — на мені, навіть ноутбук я тобі купував. І що ти робитимеш? Знімеш крихітну кімнату й підеш мити посуд?
Марина трохи нахилила голову, ніби замислилася. Вона не збиралася сперечатися. Мовчки підвелася, підійшла до шафи й дістала невелику дорожню валізу.
— Що ти робиш? — насупився Максим, дивлячись, як вона розстібає блискавку.
— Збираю речі, — не обертаючись, відповіла Марина. — Якщо ми розлучаємося, я йду. Просто зараз.
— І куди це ти зібралася? — у його голосі з’явилася нотка невпевненості. — У тебе ж нікого немає. Батьки в селі, з усіма подругами ти давно втратила зв’язок.
Марина спокійно складала у валізу кілька суконь, светри та джинси. Вона не поспішала — кожен рух був виважений, майже механічний.
— Це не твоя справа, Максиме. Ти ж сам сказав — я залишаюся ні з чим. От і перевіримо.
Він уже відкрив рота, щоб щось сказати, але Марина пішла у ванну. За п’ять хвилин повернулася з косметичкою й кинула її у валізу. Максим дивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Ти щось задумала, — нарешті видав він. — Куди ти їдеш? За тиждень повернешся, коли гроші закінчаться.
Марина застібнула валізу й подивилася на нього. В її погляді не було ні образи, ні страху — лише спокійна впевненість.
— Побачиш, — сказала вона і вийшла з квартири.
Надворі було прохолодно — жовтневий вітер зривав із дерев жовте листя й крутив його по тротуару. Марина зупинилася біля під’їзду, поставила валізу на асфальт і дістала телефон. Відкрила застосунок таксі й замовила машину до залізничного вокзалу.
За хвилин десять поруч зупинився чорний седан. За кермом був чоловік років п’ятдесяти з густими вусами. Він вийшов, допоміг покласти валізу в багажник і запитав:
— Куди їдемо, дівчино?
— На вокзал, — відповіла Марина, дивлячись у вікно.
— У дорогу? Чи додому? — водій виявився з тих, хто легко заводить розмову.
— У дорогу, — коротко сказала вона, не вдаючись у подробиці.
Насправді вона й сама не знала, куди їде. Вокзал просто першим спав їй на думку. Їй потрібно було побути наодинці, усе обдумати. Залишатися в тій квартирі й слухати погрози Максима вона точно не збиралася.
У валізі були документи, трохи готівки та банківська картка — грошей вистачило б на кілька місяців.
Максим помилявся, вважаючи її повністю залежною від нього. За роки шлюбу Марина навчилася відкладати — потроху, непомітно, на окремий рахунок, про який він навіть не здогадувався.
На вокзалі вона купила квиток на найближчий поїзд до невеликого містечка за двісті кілометрів від столиці. Вона була там лише раз — ще студенткою, коли їздила з подругою на вихідні. Місто було тихе, з вузькими вуличками й старими будинками, потопаючими в яблуневих садах. Тоді їй здалося, що там легко дихати.
У поїзді Марина сіла біля вікна й дивилася, як за склом пропливають поля, ліси, рідкісні дачі. Вона не відчувала ні болю, ні відчаю — лише дивне полегшення.
Максим мав рацію лише в одному: вона справді не знала, що буде далі. Але це її вже не лякало. Вперше за довгий час вона була готова до невідомого.
Місто зустріло її запахом вологи й опалого листя. Марина зійшла на перон, вдихнула прохолодне повітря й озирнулася. Вокзал був маленький — облуплена фарба на стінах, один кіоск із пиріжками та газованою водою. Вона пройшла повз, тягнучи валізу, й рушила до центру.
На головній площі, оточеній невисокими будинками, Марина побачила вивіску «Готель». Будівля виглядала старою, але доглянутою. Вона зайшла всередину. За стійкою сиділа літня жінка з акуратно зачесаним сивим волоссям і доброзичливою усмішкою.
— Добрий вечір. Потрібен номер?
— Так, на кілька днів, — відповіла Марина. — У вас є вільні?
— Звісно. Одномісний підійде? — жінка відкрила журнал реєстрації.
— Так.
За пів години Марина вже сиділа в невеликому номері з вікном на площу. Розклала речі, повісила одяг у шафу й лягла на ліжко, дивлячись у стелю. Телефон мовчав — Максим не дзвонив і не писав. Вона чекала, що він почне вимагати повернутися, тиснути, але ця тиша звучала голосніше за будь-які слова.
Наступного дня Марина вирішила прогулятися містом. Блукала вузькими вуличками, заглядала у вітрини маленьких крамничок. В одній з них — з вивіскою «Ремесла» — продавали вироби місцевих майстрів: глиняний посуд, вишиті серветки, дерев’яні іграшки. За прилавком стояла жінка років сорока з коротким рудим волоссям і яскравими сережками.
— Добрий день, — сказала вона, побачивши Марину. — Шукаєте щось конкретне?
— Просто дивлюся, — відповіла Марина, розглядаючи полиці. — Це все ви робили?
— Частково я, частково інші майстри. У нас тут ціла кооперація, — усміхнулася жінка. — Мене звати Ольга. А ви туристка?
— Можна й так сказати, — Марина трохи зніяковіла. — Я Марина. Приїхала на кілька днів, але, можливо, затримаюся.
Ольга кивнула, ніби одразу все зрозуміла.
— Якщо захочете залишитися — приходьте до нас. Ми завжди раді людям, які вміють щось робити руками. Або хоча б хочуть навчитися.
Марина замислилася. Вона ніколи не вважала себе творчою, але сама думка спробувати щось нове здавалася привабливою.
— А що треба вміти? — обережно запитала вона.
— Нічого особливого. Головне — бажання. Приходьте завтра в майстерню. Покажу, як працювати з глиною. Якщо сподобається — подумаємо, як вас залучити.
Майстерня була в невеликій кімнаті за магазином. Посередині стояв довгий стіл, завалений глиною, інструментами та мисками з водою. Ольга пояснювала основи: як вимішувати глину, як надавати форму, як працювати за гончарним кругом.
Спочатку Марина почувалася незграбною. Глина липла до пальців, заготовка розвалювалася, щойно вона намагалася її вирівняти. Але Ольга терпляче поправляла її рухи, показувала, як правильно тримати руки.
— Не тисни так сильно, — казала вона. — Глина жива, з нею треба домовлятися.
Наприкінці заняття руки Марини були вкриті сірою глиною, щоки — з легким рум’янцем, а всередині з’явилося щось нове й давно забуте: захоплення. На її крузі стояв кривуватий, але цілком впізнаваний горщик.
— Бачиш? — усміхнулася Ольга, зазираючи їй через плече. — Це вже початок. Недосконалий, зате твій.
Марина усміхнулася у відповідь. Здавалося, глина вивільнила в ній якусь пригнічену енергію, про яку вона й не підозрювала.
Після заняття вони з Ольгою ще трохи посиділи. Та заварила чебрецевий чай у маленькій глиняній чашці й простягнула Марині.
— Знаєш, у тебе легка рука. І уважний погляд. Це головне в нашій справі, — сказала вона, дивлячись на Марину. — Хочеш трохи попрацювати в майстерні? Спочатку допомагатимеш із матеріалами, а там навчишся більшого.
Марина подивилася у вікно. Надворі сутеніло, ліхтарі заливали стару бруківку м’яким світлом, а з сусідньої кав’ярні тягнуло корицею. У своєму колишньому житті вона б, напевно, розсміялася з такої пропозиції. Тепер же просто кивнула.
— Хочу. Я залишаюся.
Наступні дні плинули інакше. Марина вставала рано, пила каву в маленькій кав’ярні за рогом, працювала в майстерні, знайомилася з місцевими, слухала їхні історії. Увечері писала щось у блокнот — думки, сни, плани. І помічала, як голос Максима в її голові стає дедалі тихішим. Замість нього з’являвся її власний — спокійний, упевнений, не зламаний.
Одного ранку телефон задзвонив уперше. Максим. Марина подивилася на екран, але не відповіла. Вона вже знала, що він скаже. І ще більше — вона знала, що більше не зобов’язана відповідати.
У місті з яблуневими садами, глиняними чашками й запахом свободи Марина починала жити заново. Вона зняла невелику квартиру на околиці й повністю занурилася в роботу. Це був початок її нового життя.
