— Ми розлучаємося, і ти залишишся ні з чим! – Артем кинув виклик, але прорахувався.
Артем стояв біля вікна, схрестивши руки, і дивився на Олену з викликом — наче чекав, що вона ось-ось почне благати його передумати. Олена сиділа на дивані. Вона повільно підвела очі, уважно вдивляючись у чоловіка. Десять років шлюбу — а він досі думає, що може налякати її гучними заявами.
— Добре, — спокійно відповіла вона. — Розлучаємось. Але з чого ти взяв, що я залишуся ні з чим?
Артем пирхнув — такої реакції він явно не очікував. Пройшовся кімнатою, зупинився біля журнального столика і постукав пальцями по скляній поверхні.
— Ти серйозно? У тебе ж нічого немає. Квартира оформлена на мене, машина — на мене, навіть твій ноутбук я купував. Що ти будеш робити? Знімеш якусь комірчину і підеш мити посуд?
Олена трохи нахилила голову, ніби замислилась. Вона не збиралася сперечатись. Натомість мовчки встала, підійшла до шафи й витягла невеличку валізу.
— Що ти робиш? — Артем насупився, спостерігаючи, як вона розстібає блискавку.
— Збираю речі, — відповіла Олена, не озираючись. — Якщо вже розлучаємось, я йду. Просто зараз.
— І куди це ти надумала? — у його голосі з’явилася нотка невпевненості. — У тебе ж нікого немає. Батьки в селі, подруг ти всіх розгубила.
Олена спокійно складала у валізу кілька суконь, кілька светрів і джинси. Вона не поспішала — кожен рух був зваженим, майже механічним.
— Це не твоя справа, Артеме. Сам сказав — я залишуся ні з чим. Ось і перевіримо.
Він вже відкрив рота, щоб щось сказати, але Олена пішла у ванну. За п’ять хвилин вона повернулася з косметичкою й кинула її до валізи. Артем дивився на неї, як на чужу людину.
— Ти щось задумала, — нарешті видавив він. — Куди ти підеш? Через тиждень повернешся, коли гроші закінчаться.
Олена застібнула блискавку на валізі й подивилася на нього. У її погляді не було ні образи, ні страху — тільки тиха впевненість.
— Побачиш, — сказала вона і вийшла з квартири.
На вулиці було прохолодно — жовтневий вітер зривав з дерев пожовкле листя і крутив його по тротуару. Олена зупинилася біля під’їзду, поставила валізу на асфальт і дістала телефон. Відкрила застосунок таксі та викликала машину до вокзалу.
Минуло хвилин десять, і біля неї зупинився чорний седан. За кермом сидів чоловік років п’ятдесяти з густими вусами. Він вийшов, допоміг завантажити валізу в багажник і запитав:
— Куди прямуємо, дівчино?
— До вокзалу, — відповіла Олена, не відводячи погляду від вікна.
— У подорож? Чи додому повертаєтесь? — водій був із тих балакучих, хто легко заводить розмову з пасажирами.
— У подорож, — коротко кинула вона, не бажаючи вдаватися в подробиці.
Насправді вона й сама не знала, куди їде. Вокзал став першим, що спало на думку. Їй потрібно було побути на самоті, обдумати все. А сидіти у тій квартирі, слухаючи погрози Артема, вона не збиралася.
У сумці лежали документи, трохи готівки й банківська картка — на ній було достатньо грошей, аби прожити кілька місяців.
Артем помилявся, думаючи, що вона повністю від нього залежна. За роки шлюбу Олена навчилася відкладати гроші — потроху, непомітно, на окремий рахунок, про який він навіть не здогадувався.
На вокзалі вона купила квиток на найближчий потяг до невеликого містечка за двісті кілометрів від столиці. Вона бувала там лише раз — ще студенткою, коли поїхала з подругою на вихідні. Містечко було тихе, з вузькими вуличками та старими будинками, що тонули в яблуневих садах. Тоді їй здалося, що там можна дихати вільно.
У потязі Олена вмостилася біля вікна й спостерігала, як за склом миготять поля, переліски, рідкісні дачі. Вона не відчувала ані образи, ані розпачу — лише дивне полегшення.
Артем був правий лише в одному: вона справді не знала, що буде далі. Але це більше не лякало. Вперше за довгий час вона була готова до невідомості.
Містечко зустріло її запахом вогкості й опалого листя. Олена зійшла на перон, вдихнула прохолодне повітря й озирнулася. Вокзал був маленький, з облупленою фарбою на стінах і єдиним кіоском, де продавали пиріжки та газовану воду. Вона пройшла повз, тягнучи валізу, й попрямувала у бік центру.
На головній площі, оточеній невисокими будинками, Олена помітила вивіску з написом «Готель». Будівля виглядала старою, але доглянутою. Вона зайшла всередину. За стійкою сиділа літня жінка з охайно укладеним сивим волоссям і приязно усміхнулася.
— Добрий вечір. Вам потрібен номер?
— Так, на кілька днів, — відповіла Олена. — Є щось вільне?
— Звісно. Одномісний підійде? — жінка відкрила журнал реєстрації й почала перегортати сторінки.
— Так, підійде.
За пів години Олена вже сиділа у невеликому номері з видом на площу. Вона розпакувала валізу, розвісила одяг у шафі й лягла на ліжко, втупившись у стелю. Телефон мовчав — Артем не дзвонив і не писав. Вона очікувала, що він почне вимагати повернутися, тиснути, але ця тиша звучала гучніше за будь-які слова.
Наступного дня Олена вирішила прогулятися містом. Вона блукала вузькими вуличками, зазирала у вітрини невеликих крамниць. В одній із них — під вивіскою «Ремесла» — продавали вироби місцевих майстрів: глиняні горщики, вишиті серветки, дерев’яні іграшки. За прилавком стояла жінка років сорока з коротким рудим волоссям і яскравими сережками.
— Добрий день, — мовила вона, побачивши Олену. — Щось шукаєте особливе?
— Просто дивлюся, — відповіла Олена, розглядаючи полиці. — Це ви все зробили?
— Частково я, частково — інші майстри. У нас тут цілий кооператив, — усміхнулася жінка. — Мене звати Ніна. А ви туристка?
— Можна сказати й так, — жінка трохи знітилася. — Я Олена. Приїхала на кілька днів, але, може, залишуся довше.
Ніна кивнула, ніби відразу зрозуміла, що Олена — не просто випадкова гостя.
— Якщо захочете залишитися, приходьте до нас. Ми завжди шукаємо тих, хто вміє щось робити руками. Або принаймні хоче навчитися.
Жінка замислилася. Вона ніколи не вважала себе особливо творчою, але сама ідея спробувати щось нове здавалася привабливою.
— А що треба вміти? — обережно запитала вона.
— Та нічого особливого. Головне — бажання. Завітайте завтра на майстер-клас. Я покажу, як ліпити з глини. Якщо сподобається — подумаємо, як вас долучити.
Майстер-клас проходив у невеличкому приміщенні за магазином. У центрі стояв довгий стіл, завалений шматками глини, інструментами та мисками з водою. Ніна пояснювала основи: як місити глину, як надавати їй форму, як працювати на гончарному крузі.
Спершу Олена почувалася незграбно. Глина липла до пальців, заготовка горщика розвалювалася, щойно вона намагалася її витягнути. Але Ніна терпляче виправляла її рухи, показуючи, як правильно тримати руки.
— Не тисни так сильно, — казала вона. — Глина жива, з нею треба домовлятися.
До кінця заняття руки Олени були вкриті сірою глиною, обличчя — легким рум’янцем, а у душі з’явилось щось нове й давно забуте: захоплення. На її кружальці стояв кривуватий, але цілком впізнаваний горщик.
— О, бачиш? — усміхнулась Ніна, заглядаючи через плече. — Це вже початок. Неідеально, зате твоє.
Олена усміхнулася у відповідь. Здавалося, глина вивільнила з неї якусь затиснену енергію, про яку вона й не здогадувалась.
Після заняття вони з Ніною затрималися на кілька хвилин. Ніна запарила чай із чебрецем у маленькій глиняній чашці й простягла чашку Олені.
— Ти знаєш, у тебе легка рука. І очі в тебе уважні. А це в нашій справі головне, — мовила вона, вдивляючись у неї. — Хочеш підробляти у майстерні? Спершу допоможеш сортувати матеріали, з часом навчишся більше.
Олена подивилася у вікно. На вулиці вечоріло. Ліхтарі відкидали м’яке світло на старовинну бруківку, а з сусідньої кав’ярні долинав запах кориці. У її старому житті на таку пропозицію вона б, напевно, розсміялась. А зараз — лише кивнула.
— Хочу. Я залишаюсь.
Наступні дні минали інакше. Олена вставала рано, пила каву у маленькому кафе на розі, працювала у майстерні, знайомилася з місцевими, слухала історії. Вечорами писала щось у зошит — думки, сни, плани. І помічала, як голос Артема в голові звучить усе тихше. Замість нього з’являвся її власний голос — спокійний, твердий, не зламаний.
Одного ранку телефон уперше задзвонив. Артем. Жінка подивилася на екран, але не відповіла. Вона вже знала, що скаже. Але ще більше — вона знала, що відповідати не обов’язково.
У місті з яблуневими садами, глиняними чашками й запахом свободи Олена починала жити наново. Вона зняла невелику квартиру на окраїні міста та цілком занурилася у роботу. Це був початок її нового життя.
