— Ми просто хочемо, щоб усе було гідно, мамо, — пояснила Соломія, вказуючи на обране ними місце на цвинтарі, недалеко від батька. Вони не знають, що в заповіті, який вони так жадають, міститься лише одне слово, що зруйнує їхні плани назавжди
Зізнаюся чесно, моє серце сьогодні немовби камінь. Важке, холодне, і ніби стиснуте невидимою рукою. Мені не потрібні ні дорогі подарунки, ні пишні вітання. Мені б хотілося лише одного — трохи поваги. Можливо, трохи уваги, що не була б пов’язана з моїм майном. Мені лише сімдесят, а я вже відчуваю себе тягарем. Не просто тягарем, а об’єктом, від якого чекають, коли він остаточно зійде зі сцени.
Нещодавно Соломія, моя донька, навідувалася до мене разом із чоловіком, Антоном.
— Соломіє, Антоне, що це ви тут принесли? Якась дивна папка.
— Мамо, ну що ти? Це не дивна, а цілком звичайна папка, — відповіла Соломія, дивлячись на мене з тією своєю зверхньою поблажливістю, від якої в мене зводить щелепи.
— Соломіє, я не сліпа. Це ж каталог ритуальних послуг. Що за жарти?
— Це не жарти, мамо. Це просто… ми вирішили підготуватися. Заздалегідь. Щоб потім не бігати в паніці, розумієш? — втрутився Антон, намагаючись бути максимально розсудливим.
— Підготуватися до чого, Антоне? Я себе чудово почуваю. Я ще, слава Богу, по світу бігаю.
— Мамо, не треба драматизувати. Ну, бігаєш. Але ж усім нам не вічно жити. І ми хочемо, щоб все було гідно. Ми навіть уже приглянули одне місце. Поблизу нашого сімейного склепу, біля дідуся Івана. Гарне, сонячне.
— Ви що, вже обрали мені місце? Ви вже купили квиток в один бік і бронюєте мені місце?
— Куди ти так поспішаєш, мамо? Це ж просто… турбота. Ми про тебе дбаємо.
— Турбота? Соломіє, це не турбота! Це нахабство! Це ніби ви вже мене поховали!
— Мамо, не кричи. Сусіди почують. Ти ж сама казала, що хочеш, щоб усе було просто, без зайвих проблем. От ми і робимо, як ти бажаєш.
— Я бажаю, щоб ви залишили мене в спокої! І щоб ця папка негайно зникла з мого дому!
Вона зітхнула так тяжко, що аж повітря затремтіло. Антон мовчки взяв ту кляту папку і вони швидко попрощалися, ніби не витримавши цієї моєї — як вони вважали — необґрунтованої істерики.
Мені сімдесят. Це не сто. Не дев’яносто п’ять. Це той вік, коли я ще насолоджуюся життям, ходжу до театру, вирощую квіти на балконі і навіть інколи їжджу до моєї приятельки Галини на дачу під Житомиром. І ось, замість того, щоб радіти моїм невеликим перемогам — наприклад, тому, що я освоїла новий рецепт яблучного пирога, або навчилася користуватися новим додатком на телефоні — мої діти обговорюють моє місце спочинку.
Мого чоловіка, Василя, не стало п’ять років тому. Для мене це був важкий час, я майже зневірилася тоді. Але взяла себе в руки. Він залишив мені цю велику трикімнатну квартиру в центрі міста. А ще — чималий депозит у банку, про який, звісно, мої діти чудово знають. І конверт. Той самий заповітний конверт, в якому лежить заповіт, складений Василем ще за життя, коли ми разом їздили до нотаріуса. Ми з Василем завжди були прості люди. Нажили все своєю працею, нічого не вкрали. І завжди думали, що наші діти — Соломія та мій син, Кирило — будуть раді нашій підтримці, а не спадщині.
Соломія, моя старша, живе з Антоном у двокімнатній квартирі, яка дісталася їй від батьків Антона. У них двоє дітей, мої онуки. Їм, звісно, тісно. Вона постійно скаржиться, що треба розширятися, що життя дороге, а на нову іпотеку вони не потягнуть. Кожен наш дзвінок, кожна зустріч, навіть найкоротша, не обходиться без натяків на мою квартиру.
— Мамо, у тебе ж тут стільки місця. Одна кімната взагалі порожня стоїть. А діти мої, твої онуки, ростуть. Нам би хоч частину її…
Якось вона навіть сказала:
— Якщо ти переїдеш до будинку для літніх людей, де за тобою добре доглядатимуть, ми зможемо продати цю квартиру і купити собі більшу. А тобі залишиться чимала сума на особисті витрати.
Від цих слів мені стало млосно. Я почувалася, ніби мене виселяють з мого власного життя.
А Кирило, мій син, теж не відстає. Він живе у іншому місті, але приїздить до мене регулярно. Він займається якимось бізнесом, який постійно потребує вливань, як він каже. Я, звісно, йому допомагала. Давала невеликі суми кілька разів. Але йому цього мало.
— Мамо, мені треба на старт. Це золота жила, ти розумієш? Я візьму гроші з твого депозиту, прокручу їх, і ти отримаєш подвійну віддачу! Ну, або дай мені вже заповіт. Я хочу подивитися, що там тато написав. Може, мені там щось належить, я візьму це зараз, а потім ми оформимо твою квартиру на Соломію. Бо, чесно кажучи, тобі вона вже ні до чого.
— Синок, як ти можеш так говорити? Я — твоя мати!
— Мамо, не ображайся. Це життя. Тобі ж сімдесят, а не сорок. Тобі треба відпочивати, а не думати про ці інвестиції.
Його слова, такі прості та нібито логічні, ранять мене. Я не хочу інвестицій. Я хочу просто жити своїм життям, а не відчувати себе предметом, який треба якнайшвидше поділити.
Мій депозит. Усі ці роки, поки Василь був живий, ми збирали ці гроші на старість, щоб ні від кого не залежати. І тепер ці гроші стали каменем спотикання. Вони думають, що я зовсім нічого не розумію. Але я бачу, як змінюються їхні обличчя, коли розмова заходить про гроші або про квартиру. Їхня посмішка стає ширшою, а очі починають горіти якимось нездоровим блиском.
Нещодавно мені зателефонувала Соломія.
— Мамо, я тут розмовляла з Кирилом. Ми вирішили, що ти вже не так добре бачиш, щоб керувати фінансами.
— Соломіє, я не ношу окулярів і читаю дрібний шрифт.
— Не про це мова. Ми вважаємо, що тобі потрібно оформити на нас генеральну довіреність. Щоб ми могли займатися твоїми рахунками. Це для твоєї ж безпеки. Раптом шахраї?
— Я сама впораюся зі своїми рахунками! Я не потребую няньок!
— Мамо, ти робиш із цього проблему. Ми ж не чужі люди.
Я відчула, як у мене тремтять руки. Мій власний син та донька намагаються забрати мою фінансову незалежність.
— Соломіє, доки я жива, я сама прийматиму рішення щодо своїх грошей і свого майна. Крапка.
Вона кинула слухавку. І після цього вони не дзвонили мені майже два тижні. А коли зателефонували, то розмова була дуже холодною, суто про погоду та моє самопочуття, ніби нічого й не сталося.
Найбільше мене засмучує те, що вони роблять це так відкрито. Вони навіть не намагаються приховати свій інтерес. Наприклад, коли Соломія прийшла до мене нібито допомогти прибрати, я випадково зайшла до кімнати й побачила, як вона швидко зачиняє шухляду в моєму столі. У тій шухляді лежить конверт із заповітом.
— Соломіє, що ти там робила?
— Я? Нічого, мамо. Просто шукала стару квитанцію за світло.
Але її почервонілі щоки та швидкі рухи говорили про інше.
Моя приятелька Галина каже, що я сама винна, що забагато їм давала. Вона каже:
— Любо, ти занадто м’яка. Ти їх розбалувала своєю любов’ю та грошима. Вони звикли, що ти завжди підставляєш плече. А тепер вони хочуть більше, бо бачать, що тобі ще багато чого належить.
Можливо, Галина й має рацію. Я завжди була матір’ю, яка все прощає і все віддає. Я хотіла, щоб мої діти жили краще, ніж я. Але чи не перетворилася моя любов на їхнє право вимагати?
Якось Кирило, під час його чергового візиту, сидів у моїй вітальні й оглядав картини на стінах. Це були картини мого чоловіка, Василя. Він був художником-аматором.
— Мамо, ці картини — вони ж коштують грошей. Це ж антикваріат! Ти не хочеш їх продати? Це ж капітал.
— Кириле, це не капітал! Це пам’ять про твого батька! Це наше спільне життя!
— Ну, добре, добре. Я просто подумав, що тобі б не завадили зайві гроші.
Я почала почуватися дуже самотньо. Усі мої розмови з ними тепер зводяться до мого майна. Вони не питають, як я почуваюся насправді, не цікавляться моїми захопленнями, моїми радощами чи тривогами. Вони бачать лише квартиру, депозит і заповіт.
Я знаю, що вони чекають. Чекають, коли я, їхня мати, просто стану їм не потрібна, і вони зможуть відкрити конверт. І це найважче. Відчувати, що люди, яких ти любиш більше за життя, сприймають тебе лише як перешкоду на шляху до їхнього матеріального благополуччя.
Нещодавно я переписала заповіт. Усе. До копійки. Я розподілила все майно між ними порівну, як і хотів Василь. Але я зробила одну важливу зміну. Я вказала, що весь мій депозит буде перерахований до дитячого будинку. Вони дізнаються про це лише тоді, коли відкриють конверт після мого відходу. Я не знаю, чи це жорстоко. Але, можливо, це єдиний спосіб показати їм, що я не лише ходячий гаманець.
Поки що я просто живу. Ходжу гуляти до парку, розмовляю з Галиною, читаю книжки. Але моя самотність стала відчутною. Я їх люблю. Вони мої діти. Але їхня поведінка зробила між нами стіну. Я боюся того дня, коли вони дізнаються про змінений заповіт. Боюся, що тоді вони остаточно перестануть зі мною спілкуватися. Але, з іншого боку, яке це спілкування, коли воно засноване лише на очікуванні мого майна?
Як мені жити далі, знаючи, що мої власні діти вже вибрали мені місце на цвинтарі і лише чекають моєї останньої хвилини, щоб відкрити мій конверт? Чи варто було мені переписувати заповіт, чи це зробить нашу прірву ще глибшою?
