— Ми продали свою квартиру і вирішили теж перебратися до Києва, до тебе! — з порога заявила мати, навіть не привітавшись.
Київ зустрів Дмитра та Оксану нещадним графіком виплат за іпотеку. Життя в кредит на Позняках нагадувало біг у колесі: Дмитро зникав на заводі, Оксана — у логістичній компанії, а вечорами вони зустрічалися на кухні, щоб разом порахувати, скільки гривень залишилося на «жити» після чергового траншу банку. Проте вони були щасливі. Власна двокімнатна квартира, нехай і без ремонту в коридорі, була їхнім особистим форпостом.
Дмитро, вихований у невеликому Новгороді-Сіверському, звик до того, що за все в житті треба платити власною працею. Він пам’ятав, як мати, Стефанія Андріївна, свого часу виховувала його та сестру Марину сама. Мати працювала в місцевій адміністрації, тримала всіх у «їжакових рукавицях» і завжди пишалася своєю трикімнатною сталінкою з високими стелями. Марина ж виросла зовсім іншою — вона була переконана, що її краса — це конвертована валюта, яку просто треба вдало обміняти на київську прописку та безтурботне життя.
Дзвінок у двері розітнув тишу суботнього ранку, коли Оксана тільки-но налаштувалася на заслужений відпочинок. На порозі стояла Стефанія Андріївна, оточена баулами так щільно, ніби вона збиралася штурмувати Еверест. З одного пакунка стирчала ручка від чавунної сковорідки, з іншого — край пухової ковдри. За її спиною, ліниво жуючи жуйку, стояла Марина. Вона була в сонцезахисних окулярах на пів обличчя і з таким виглядом, ніби вона — голлівудська зірка, яка випадково опинилася в декораціях для фільму про пролетарів.
— Зустрічайте, діти! Епоха провінційних злиднів закінчена! — проголосила Стефанія Андріївна, втискаючись у вузький коридор. — Ми все обміркували. Квартиру в Новгороді виставляємо на продаж, гроші — Мариночці на «старт» у Києві. А поки що — поживемо у вас. Київ великий, тут на мою доню черга з багатіїв вишикується, не те що в нашому місті.
Дмитро, ледь не впустивши чашку з кавою, занімів.
— Мамо, ви про що? У нас одна кімната — спальня, інша — порожня, бо ми там дитячу планували робити. Де ви збираєтеся спати?
— Дитячу? — подала голос Марина, знімаючи окуляри й оглядаючи свіжопофарбовані стіни. — Ой, Дімо, не починай. Які діти? У вас іпотека, ви самі як діти. Ми з мамою займемо спальню — там ліжко зручне, я бачила на фото в соцмережах. А ви з Оксаною на дивані в залі переб’єтеся. Сім’я — це ж моноліт, правда, Оксано?
Оксана, яка до цього моменту вважалася взірцем терпіння та дипломатії, відчула, як у неї всередині закипає щось дуже давнє й небезпечне. Вона повільно склала рушник і подивилася свекрусі прямо в очі.
— Шановна Стефаніє Андріївно, — почала вона голосом, від якого в кімнаті ніби похолоднішало на кілька градусів. — Наша спальня — це наша територія. Марина — доросла дівчина, у неї є диплом, нехай шукає роботу й орендує житло. А ви, якщо хочете гостювати, — ласкаво просимо на вихідні. Але жити табором ми тут не будемо. Це не гуртожиток, це наш дім, за який ми щомісяця віддаємо більше половини доходу.
Сварка розгорілася миттєво. Марина заверещала про те, що Оксана — «київська змія», яка загарбала їхнього Мишка. Стефанія Андріївна звинуватила сина в підкаблучництві й так театрально вхопилася за серце, що Дмитро мало не викликав швидку. Проте Оксана була непохитна.
— Або ви поводитеся як гості й їдете додому вирішувати свої справи цивілізовано, або я зараз сама допоможу винести ці баули до ліфта.
Зрештою, Марина, обурено сопучи, потягла матір до виходу. — Ми поїдемо! — крикнула вона з порога.
— Але знай, Дмитре: ти більше не син своїй матері! Ти тепер просто придаток до цієї своєї «хазяйки»!
Двері зачинилися. У квартирі запала тиша, але вона була важкою.
Минуло три місяці. Дзвінки від матері, які раніше були регулярними, як припливи в океані, раптово припинилися. Раніше Стефанія Андріївна телефонувала синові тричі на день. Вранці — щоб дізнатися, чи не забув він одягнути шарф. В обід — щоб розповісти, яку гарну блузку побачила Марина і що Дмитро просто зобов’язаний скинути грошей. Ввечері — щоб годинами скаржитися на сусідів, погоду і «нестерпну легкість буття».
Тепер же — повний інформаційний вакуум. Дмитро дзвонив сам, але телефон матері був або вимкнений, або ніхто не брав слухавку. Марина ж на дзвінки брата відповідала короткими повідомленнями: «Мама зайнята, не відволікай нас від важливих справ».
— Оксано, я не можу так, — зізнався Дмитро під час вечері. — Серце не на місці. Вона хоч і авторитарна жінка, але ж мати. А Марина… ти ж її знаєш. Вона за дзеркальце маму рідну продасть, а тут така тиша. Раптом там щось трапилося?
Оксана зітхнула. Вона розуміла Дмитра.
— Їдь, Дімо. Перевір. Краще знати правду, ніж накручувати себе.
Дмитро взяв відгул на роботі й наступного ранку вже був у Новгороді-Сіверському. Рідне місто зустріло його осіннім туманом і запахом паленого листя. Коли він підійшов до рідного під’їзду, на душі стало зовсім кепсько. Піднявшись на третій поверх, він з подивом побачив, що замок на дверях квартири — новий. Його ключ навіть не входив у свердловину.
Дмитро почав несамовито дзвонити й стукати. Двері відчинилися лише через десять хвилин. На порозі стояв незнайомий чоловік у спортивному костюмі та з неприємною посмішкою.
— Ти хто такий? Чого галасуєш? — спитав той, оглядаючи Дмитра з голови до ніг.
— Я син власниці цієї квартири! Де моя мати? Де Стефанія Андріївна?
З сусідніх дверей визирнула тітка Ніна, давня подруга матері. Побачивши Дмитра, вона вискочила на сходи з віником у руках.
— О! З’явився! Нарешті! — закричала вона. — А мати твоя, Дмитре, у центральній лікарні. В кардіології. Ледь не на той світ відправилася через цю твою «сестричку» та її «інвестора».
Чоловік у спортивному костюмі невдоволено сплюнув і зачинив двері перед самим носом Дмитра.
— Що тут відбувається, тьотю Ніно? — Дмитро відчув, як ноги стають ватними.
— Та що… Марина твоя знайшла собі цього «бізнесмена» Артура. Він їй у вуха наспівав про золоті гори, і вони почали Стефанію виживати. Мовляв, підписуй дарчу на квартиру, ми її закладемо в банк, візьмемо кредит під великий бізнес. Стефанія не далася. То вони її й довели. Артур цей замок поміняв, мамине золото Марина до ломбарду віднесла, а Стефанію вони просто зачинили в кімнаті без ліків. Вона два дні на підлозі пролежала, поки я поліцію не викликала. Матір твою швидка забрала.
У лікарні пахло ефіром і безнадією. Стефанія Андріївна лежала на вузькому ліжку, підключена до крапельниць. Вона здавалася меншою, крихкою, ніби все життя з неї викачали через соломинку. Коли Дмитро зайшов у палату, вона навіть не одразу впізнала його.
— Мамо, це я… — він сів поруч і взяв її за руку. Стефанія Андріївна повільно перевела погляд. В очах її стояли сльози.
— Дмитре… а Мариночка казала, що ти сказав… щоб я тобі ніколи не дзвонила… що ти мене знати не хочеш через ту сварку в Києві… — її голос тремтів.
— Вона брехала, мамо. Весь цей час вона просто обрубала нам зв’язок.
Дмитро провів у лікарні два тижні. Він жив на стільці в палаті, купував ліки, домовлявся з лікарями. Оксана приїжджала кожні вихідні, привозила гарячі домашні страви, які Стефанія Андріївна їла з великим таким апетитом. Оксана мовчки розчісувала свекрусі волосся і жодним словом не нагадала про тоу сварку у Києві.
Стефанія Андріївна спостерігала за невісткою. В її голові відбувався складний процес переоцінки цінностей. Жінка, яку вона вважала «загарбницею», виявилася тією єдиною, хто тримав її за руку в найтемнішу годину. А «улюблена донечка», заради якої вона була готова продати останню сорочку, просто викинула її, як використаний картридж.
Коли свекруху нарешті виписали, вона була іншою людиною. У неї ще була слабкість у тілі, але в очах знову засвітився той самий сталевий вогник, який свого часу змушував тремтіти весь житлово-комунальний відділ міської ради.
— Знаєш що, синку? — сказала вона, коли вони повернулися в квартиру, яку Дмитро за допомогою поліції очистив від «інвестора» Артура. — Марина думає, що я вже на ладан дихаю. Вона впевнена, що я зламалася. Вона чекає, поки я помру, щоб отримати спадок. Але вона погано знає свою матір.
Стефанія Андріївна дістала телефон.
— Алло, Марино? Так, це я. Не дочекаєшся. Слухай сюди: через три дні будь у нотаріуса. Будемо вирішувати питання з майном. І тільки спробуй не прийти — я таку заяву в поліцію напишу за крадіжку золота, що твій Артур попаде на тюремні нари.
Офіс нотаріуса був оформлений з пафосом: шкіряні крісла, дубові столи та гнітюча тиша, яку розрізав лише звук кондиціонера. Дмитро та Оксана сиділи в кутку, намагаючись не привертати уваги. Стефанія Андріївна сиділа у центральному кріслі, як королева на троні. На ній був новий костюм, капелюшок і погляд людини, яка щойно виграла в лотерею життя.
Раптом двері з гуркотом розчинилися. У кабінет влетіла Марина. Вона виглядала дещо «пом’ятою»: дорога косметика не приховувала темних кіл під очима, а сукня була явно не першої свіжості. Артура поруч не було — судячи з усього, «бізнесмен» уже відчалив у пошуках нової жертви.
— Мамо! Ну нарешті! — Марина кинулася до Стефанії, ігноруючи брата. — Я знала, що ти одумаєшся! Ти ж розумієш, що той інцидент у квартирі — це було непорозуміння! Артур просто хотів як краще, він дуже емоційний бізнесмен! Я вже знайшла покупців на квартиру, вони готові дати готівку. Давай підписуй дарчу, якраз закрию борги й нам на новий старт вистачить.
Нотаріус, сивий чоловік, який бачив у цьому житті все — від розлучень за чайник до сварок за великі гроші, — спокійно перекладав папери. Стефанія Андріївна повільно поправила окуляри.
— Сідай, Мариночко. Не кричи, тут люди солідні. Ми якраз зібралися, щоб вирішити твою долю.
Марина всілася, переможно кинувши погляд на Дмитра. Мовляв, бачиш, я все одно головна.
— Отже, — почала мати. — Про квартиру в Новгороді забувай. Я її продала. Гроші вже на рахунку.
— Що?! Як ти могла?! — Марина підскочила, ніби її вдарило струмом. — Без моєї згоди? Це ж і мій дім! Де мої гроші?
Стефанія Андріївна витягла з теки документи.
— Твій дім був там, поки ти мене не залишила. Тепер слухай: за частину грошей я купила собі чудову однокімнатну квартиру. Поруч — чудовий парк, ринок зі свіжим сиром і — найголовніше — Дмитро з Оксаною будуть приїздити до мене на вихідні.
Марина почала дрібно тремтіти.
— А решта грошей? Там же була велика сума! Де мій капітал?! Стефанія Андріївна подивилася на нотаріуса. Той кивнув.
— А залишок грошей, Марино, — мати зробила паузу, насолоджуючись моментом, — я щойно офіційно передала Дмитру та Оксані. Це цільовий внесок на повне закриття їхньої іпотеки. Щоб моя майбутня онука Стефанія з’явилася у квартирі, яка належить її батькам, а не банку.
У кабінеті запала така тиша, що було чути, як летить муха. Марина виглядала так, ніби у неї в голові щойно не зрослося.
— Ти… ти віддала ГРОШІ ЦІЙ?! — вона вказала пальцем на Оксану, її голос зірвався на ультразвук. — Я з тобою стільки років жила! Я терпіла твій характер! Я чекала, коли ця квартира стане моєю! Це несправедливо! Ти мала все віддати мені!
Марина схопила зі столу нотаріуса важку мармурову підставку для ручок і вже була готова її пожбурити, але Дмитро спокійно встав і перехопив її руку.
— Ти не «терпіла», Марино. Ти паразитувала. Ти вкрала мамине золото, поки вона лежала в лікарні. Ти — не донька, ти — мародер.
— Геть звідси! — раптом вигукнула Стефанія Андріївна так гучно, що Марина присіла. — Твій спадок — це твої ноги. Йди й працюй. У супермаркеті біля моєї нової квартири якраз шукають касира. А якщо я ще раз побачу твого Артура біля свого порога — сядете обоє.
Марину виводила охорона. Вона кричала, сварилася, обіцяла проклясти всіх до десятого коліна, але двері кабінету з дубовим шпоном надійно поглинули ці звуки.
Минуло півтора року. Життя Дмитра та Оксани змінилося кардинально. Закриття іпотеки зняло з них величезний психологічний тягар. Вони нарешті зробили в тій «дитячій» кімнаті ідеальний ремонт: світлі шпалери, дерев’яне ліжечко та безліч м’яких іграшок.
Стефанія Андріївна переїхала до своєї однокімнатної й, на подив усіх, стала активною пенсіонеркою. Вона записалася в клуб скандинавської ходьби й завела кота, якого назвала Артуром — «щоб було на кого зриватися за розбиті вази».
Коли Оксана була на восьмому місяці, Стефанія Андріївна приїхала в гості з величезним кошиком яблук і конвертом.
— Оксано, — ніяково почала вона. — Я тут подумала… Марина тоді золото забрала, але я не все їй показала. Ось, тримай. Це моєї бабусі сережки. Передай їх Стефі, коли вона підросте. І… вибач мені за той перший візит. Я була нерозумною жінкою, яка вірила не тим людям.
Оксана обійняла свекруху.
— Все добре, мамо. Головне, що ми тепер справді сім’я.
Марина ж намагалася ще кілька разів вийти на зв’язок. Вона писала Дмитру про те, що вона «в тяжкому стані», що їй «нема чого їсти». Дмитро одного разу відповів їй повідомленням: «Я надіслав тобі посилання на сайт пошуку роботи. Там є вакансії з проживанням. Це все, чим я можу допомогти».
Коли з пологового будинку Дмитро забирав Оксану з маленькою Стефанією, на порозі їх зустрічала Стефанія Андріївна. Вона тримала величезний букет білих троянд і виглядала абсолютно щасливою.
— Ну що, — посміхнулася вона, дивлячись на спляче немовля. — Проєкт «Родина» не просто встояв. Він став прибутковим.
