fbpx
Події
Ми поїхали в Америку в 1992 році – я, чоловік і маленька донька. Летіли, можна сказати, в невідомість. У нас не було ні друзів, ні рідні. Але в аеропорту Кеннеді я раптом побачила знайоме обличчя

Це був дядько Саша, добрий друг моїх батьків – він поїхав в Америку декількома роками раніше і зв’язку з ним не було.

Дядько Сашко сказав, що в цей день він когось проводжав, передавав посилку, зупинився випити кави і тут побачив нас. Коли я дзвонила мамі до Києва, то розповіла, про зустріч. Вона відповіла, що просила Бога нам допомогти і її молитви були почуті – Бог прислав дядька Сашка, а він дуже хороша людина.

Він дійсно допоміг нам вибрати район, знайти квартиру, і сам нас перевіз. Потім ми його довгий час не бачили.

Життя йшло своєю чергою: ми вчили мову, трохи підробляли. Але одного разу у нас закінчилися гроші – чи то ми погано розрахували скіпий бюджет, то чи чогось не передбачили, то чи просто грошей і справді було дуже мало – вже не важливо. Важливо інше – ми приготувалися “не їсти” наступні три дні, тільки для дитини залишили трохи крупи і молока. Позичати не хотіли з гордості, та й віддавати було нічим.

Але вже до полудня першого дня “без їжі” на порозі нашої квартири з’явилася людина з пакетом – в ньому була велика запечена курка, пачка локшини, пачка печива і фрукти. Це був дядько Сашко. Він не знав про нашу ситуацію і не міг сам собі пояснити чому раптом вирішив завітати до нас по дорозі з шопінгу.

Цікаво, що ні до, ні після цього випадку, він ніякої їжі ніколи не приносив.

Я дійсно розцінювала цей випадок, як втручання вищих сил – це давало мені відчуття, що ми знаходимося під приватним контролем. А дядька Сашка вважала ангелом.

Автор: Yevheniya Ноrats.

Фото ілюстративне.