Ми повертаємось з “нуля” і нас питають, так, ніби ми знаємо відповідь на це кляте питання, – ” коли воно все закінчиться?”
Ми, чорні з утоми, просто. Ми вертаємось з місць, де в дахах зяють діри, а будинки розламані на частини. Добами в дорозі. Зростаючись з кермом, просотані наскрізь дизелем і кавою.
З гостей. Додому.
В гостях добре. Добре, що господарі в пікселі обіймають і, мало не копняками, випроваджують додому. “Їдьте швидше. Насипають. Вчора три топори тут ночували… їдьте, нема вам що тут робити”.
Ми втікаємо, бо знаємо стопудову народну прикмету: бачиш нашу арту – втікай. Зараз прилетить. Хто не сховався – ніхто не винен. Втікай.
…”Коли воно все закінчиться?!” – брівоньки хаткою над підведеними оченятами і яскраво-червона помада губів примхливо кривиться у намаганні зобразити щось середнє між співчуттям та занепокоєнням, – “Що ж ви тих мсклів ніяк не доб’єте?! Всі вже так від тої вашої війни втомилися, що спасу нема!”
…”Вашої війни”…
Години за кермом прочищають мозок. Сотні черепів, корчів, корит та ґратів, які їздять місцями, де доріг нема, налаштовують на філософську хвилю. “Ваша війна” непомильно присвоюється Васі, Вовчику, Стасу, Мироновичу, Ростику, Міші, Олегу, Олексію, Оленці і сотням інших, які без втоми пакують, тягають, вантажать і дають, дають, дають туди, де все – як у прірву. Бездонно, тонами, назавжди.
…”Ваша війна”…
Вона має барви і запах. Вона різнокольорово поскладана на складах, у приміщеннях, які ніхто б і не подумав такими вважати. Але ми – робимо там склади. Вони у найнесподіваніших місцях, бо розуміємо – перемоги скоро не буде, а сховати провіант і амуніцію життєво необхідно, бо, коли сюди прийде окупант, він не знатиме, хто і як його вбuває. І звідки йде постачання. А ми зможемо спорядити не одну групу, яка зробить хорошими і холодними всіх, хто прийде сюди без нашого дозволу.
…Щомісяця Гугл скидає нам статистику, скільки часу ми провели в дорозі і скільки кілометрів проїхали і пройшли. Гугл не знає, скільки тон і чого саме ми перенесли на руках, завантажили і перевантажили. Гугл просто пише, що ми проїхали вже майже двічі навколо екватора і більше двохсот годин в місяць були за кермом. Ми знаємо всі повороти і ями всіх доріг України. Розклади всіх потягів з Харкова, Краматорська і Дніпра і перегони, де міняються локомотиви в вантажних поїздах. Ми – вічні подорожні – які живуть в дорозі і ненавидять її. Марять поїздкою і вічно хочуть додому. Ми могли б зватись пілігримами, якщо б знали кінцеву точку нашої прощі до спасіння душі….
…”Вашої війни”…
Таки нашої. Ця війна дійсно наша. Ми прокидаємось вдосвіта у холодних автах, скорчені від болю у карку і довго відходимо від дороги. Повноцінно спимо в поїздах і ночуємо в бліндажах та окопах. Нас не здатна розбудити канонада за Куп’янськом чи Лиманом але зриває з ніг тривога в Жидачеві чи Дрогобичі. Ця війна стала нашою дуже давно. Раніше лютого 2022-го року. Вона “наша” саме тому, що ніколи не стане “своєю” для тих, хто питає, – “коли воно все закінчиться?!”
І, черговий раз, коли брівки хаткою стають над печальними очками з отим осоружним питанням, – коли ж воно, курва, все, закінчиться? – найтерплячіший з нас, докурює до фільтра і, жбурнувши до землі недопалок, лагідно каже:
– Коли ви спотієте.
Коли ви замість випити кави, перечислите 50 гривень волонтерам. Коли ви, замість спортзалу, допоможете нам тягати вагарі. Коли ви заправите не свою машину, а військову. Коли ви допоможете вдові солдата. Коли ви якісно зробите свою роботу, де вас забронювали від служби. Коли ви купите дрон і дасте його воякам. Коли ви встанете з дивана, вийдете з кабінету і зробите те, що ніколи не робили – допоможете людям. Але так, щоб на руках мозолі, а від поту – мокра сорочка.
То як?
Митрополит Шептицький сказав: “Більше поту – менше кpові”. Піт економить кpов. Як тільки поту пролиється більше, ніж кpові – ми переможемо.
Все ще не ясно, коли воно все закінчиться?
То ось вам рецепт:
Коли ви спотієте.
Коли ви пролиєте на землю свій піт – в той день хтось не пролиє кpов.
Просто?
Робіть.
А тоді, коли вас спитають, коли воно все закінчиться, ви точно матимете відповідь. І байдуже, що вона не сподобається комусь.
Вона буде правильна.
