На кухні, де ще витав аромат свіжоспеченої риби та фаршированих овочів, я стояла, не в змозі повірити своїм очам.
Моя тітка Олена, якій щойно виповнилося 55 років, мовчки дивилася, як її подруга Наталя безцеремонно вигрібає останні шматочки з тарілок у свої пластикові контейнери.
“Олено, моїй родині вдома нічого перекусити, а малі так люблять твої смаколики”, – сказала вона з усмішкою, ніби це було найзвичайніше прохання у світі.
Я відчула, як повітря в кімнаті стало густим від несподіванки, і подумала: невже це норма, чи я просто ніколи не стикалася з таким нахабством?
Мене звуть Анна, і я завжди вважала себе близькою до своєї тітки Олени. Вона – сестра моєї мами, і з дитинства ми проводили разом багато часу.
Олена жила в невеликому будинку на околиці міста. Цієї осені, їй виповнилося 75. Вона не планувала ніяких гучних святкувань – казала, що вік уже не той, щоб збирати натовп і витрачати сили на приготування.
“Анно, я просто посиджу з книгою чи подивлюся фільм, – говорила вона мені по телефону за тиждень до дня народження. – Навіщо шум? Краще спокійно відзначу сама з собою”.
Але подруги Олени мали інші плани. Вони почали дзвонити одна за одною, наполягаючи, що не можна ігнорувати таку дату.
“Ми ж не влаштуємо грандіозну вечірку, просто заглянемо з квітами та побажаннями”, – переконувала її подруга Світлана, яка працювала в школі вчителем.
Інша, Тамара, додавала: “Олено, ти завжди для нас як сонце, дай і нам тебе порадувати”. Зрештою, Олена здалася.
“Гаразд, приходьте, але тільки на чай з тістечками”, – сказала вона, але я знала, що насправді вона не втримається від повноцінного столу. Вона була з тих жінок, для яких гостинність – це не просто слово, а спосіб життя.
Олена подзвонила мені за два дні до події. “Анно, люба, чи не могла б ти приїхати трохи раніше? Допоможеш мені з приготуваннями. Я не запрошувала багато, але шестеро подруг обіцяли бути”.
Я зраділа – люблю допомагати на кухні, та й з тіткою ми завжди мали про що поговорити. “Звичайно, тітко! Я приїду о третій, – відповіла я. – Що готуємо? Твоя фірмова запечена курка чи щось нове?”
Вона засміялася: “О, ти мене знаєш. Буде все: від салатів до десертів. Не хочу, щоб гості пішли голодними”.
Того дня я прибула раніше. Будинок Олени зустрів мене знайомим теплом – з вікна кухні долинали аромати спецій і свіжої випічки.
Вона вже метушилася біля плити, в фартуху, з волоссям, зібраним у хвіст. “Заходь, Анно! – гукнула вона, обіймаючи мене. – Я вже почала з салатів. Дивись, ось олів’є з домашнім майонезом, а там – овочевий з йогуртовою заправкою”.
Я оглянула стіл: він був заставлений мисками з інгредієнтами. Ми взялися до роботи. Я різала овочі для фаршированих перців – Олена любила додавати туди рис, м’ясний фарш і багато зелені.
“Тітко, а скільки перців робимо? – запитала я, начиняючи черговий. – Шестеро гостей, значить, по два на кожного?” Вона кивнула: “Так, і ще запас. Краще хай залишиться, ніж не вистачить”.
Поки ми працювали, Олена розповідала про своє життя. “Знаєш, Анно, в 75 я почуваюся так, ніби тільки починаю жити по-справжньому. Діти виросли, онуки вже школярі, а я нарешті маю час на хобі. Почала вчити іспанську – мрію поїхати до Барселони”.
Я посміхнулася: “Це чудово! А пам’ятаєш, як ти вчила мене готувати борщ? Я досі роблю за твоїм рецептом”. Вона засміялася: “Ой, то був хаос! Ти тоді всю моркву порізала на крихітні шматочки, і борщ вийшов як пюре”. Ми балакали про родину, про мою роботу в офісі, де я займалася маркетингом, і про її пенсійні будні. Час летів непомітно.
Потім ми перейшли до м’ясних страв. Олена запікала курячі стегенця з травами – аромат розносився по всьому будинку. “Додай туди часнику більше, – порадила вона мені, коли я мастила форму. – Гості люблять, коли гостренько”.
Я кивнула і взялася за рибу: ми вирішили зробити запеченого коропа з лимоном і цибулею. “А десерт? – запитала я. – Торт чи пиріг?”
Олена хитро посміхнулася: “І те, і те. Я спекла яблучний пиріг з корицею, а торт – шоколадний, з кремом”.
До п’ятої вечора стіл був готовий. Він виглядав як з журналу: посередині – велика ваза з квітами, які я принесла, навколо – тарілки з нарізками сиру, ковбас, свіжих овочів. Салати в кришталевих мисках, гарячі страви під кришками, щоб не охололи.
“Ну от, Анно, дякую тобі, – сказала Олена, витираючи руки. – Без тебе я б не впоралася так швидко”. Я обійняла її: “Тітко, це ж свято для тебе. Ти заслуговуєш на найкраще”.
Гості почали прибувати о шостій. Першою прийшла Світлана з букетом троянд. “Олено, з днем народження! – вигукнула вона, цілуючи тітку в щоку. – Ти виглядаєш на 40, не більше!”
Олена зашарілася: “Ой, дякую, Світлано. Заходь, сідай. Анно, познайомся – це моя подруга з школи”. За нею з’явилася Тамара з коробкою цукерок. “Вітаю, дорога! Бажаю здоров’я і подорожей!” – сказала вона.
Потім прийшли Ірина, Валентина, Людмила і Галина – всі з подарунками: хтось приніс шарф, хтось книгу, хтось набір чашок.
Всі розсілися за столом, але чекали на Наталю – вона подзвонила і сказала, що затримується через роботу. “Нічого, починаймо без неї, – запропонувала Олена”.
Ми почали з салатів. “Ой, Олено, твій олів’є – це шедевр! – хвалила Світлана. – Як ти робиш майонез? Поділися рецептом”.
Олена посміхнулася: “Секрет простий – свіжі яйця і гірчиця. Я тобі напишу”. Розмови точилися про все: про дітей, про новини в місті, про фільми. “А пам’ятаєте, як ми в молодості їздили на море? – згадувала Тамара. – Олено, ти тоді танцювала на пляжі до ранку!”
Всі сміялися. “Так, то були часи, – відповідала Олена. – Тепер би сил вистачило хоч на прогулянку парком”.
Нарешті прийшла Наталя – з великим пакунком і вибаченнями.
“Вибачте, дівчата, клієнт затримав на роботі. Олено, з днем народження! Ось тобі набір для ванни – розслабся як слід”.
Вона вручила подарунок і сіла. “Дякую, Наталю, – сказала Олена. – Пригощайся, ми тільки почали”. Наталя швидко надолужила: “Ммм, ця риба – просто диво! Ти завжди готуєш як шеф-кухар”.
Вечір минув чудово. Ми їли, пили чай, співали пісні під гітару, яку принесла Галина. “Давайте заспіваємо ‘на честь Олени!” – запропонувала вона.
Всі підхопили, і будинок наповнився музикою. Потім перейшли до десертів. “Яблучний пиріг – мій улюблений, – зізналася Ірина. – Олено, ти геній кулінарії”.
Ми балакали про хобі: Світлана розповідала про свою поезію, Валентина – про садівництво. “Анно, а ти що робиш у вільний час? – запитала Людмила. – Ти така молода, напевно, багато подорожуєш”. Я посміхнулася: “Та де там, робота забирає все. Але люблю читати детективи”.
Близько десятої гості почали збиратися. “Олено, дякуємо за чудовий вечір! – казала Світлана, обіймаючи її. – Ти найкраща господиня”.
Інші приєднувалися: “Було так затишно”, “Приходь до мене наступного разу”. Вони пішли, а я залишилася допомогти з прибиранням.
“Анно, ти золото, – сказала Олена. – Давай помиємо посуд, і я тебе відпущу”.
Ми пішли на кухню, де ще стояли залишки страв. І тут двері відчинилися – Наталя повернулася. “Ой, дівчата, я забула! – сказала вона, дістаючи з сумки кілька пластикових контейнерів. – У мене вдома чоловік і двоє дітей, вони ж чекають на вечерю. Олено, дай чогось перекусити, і шматочок пирога для малих – вони так люблять солодке”.
Олена здивувалася, але відкрила холодильник. “Звичайно, Наталю, бери. Ось салат, трохи курки”. Вона викладала в контейнери, але Наталя не зупинялася: “А оті перці? І риба – хоч шматочок”.
Ми готували порційно, тож залишилося небагато. Олена вигрібала останнє з каструль. “Добре, бери”, – сказала вона тихо.
Наталя ще підійшла до столу в їдальні, де стояли тарілки з нарізками, і зібрала останні шматочки сиру та ковбаси.
“Дякую, Олено! Ти така щедра. Діти будуть у захваті”, – сказала вона, складаючи все в сумку.
Вона подякувала ще раз і пішла, ніби нічого особливого не сталося. Ми з Оленою стояли мовчки. “Тітко, що це було? – нарешті запитала я. – Вона взяла все, що залишилося”.
Олена зітхнула: “Не знаю, Анно. Може, в неї дійсно скрутно вдома. Наталя завжди була прямолінійною”. Я не могла заспокоїтися: “Але ж гості зазвичай відмовляються, навіть якщо пропонують. А тут – сама попросила і останнє забрала”.
Того вечора ми довго розмовляли про це. Олена згадувала, як у молодості подруги ділилися всім, але такого не було. “Може, це нова норма? – розмірковувала вона. – Люди стали практичнішими”.
Я кивала: “Можливо. Але я вперше таке бачу. Зазвичай, якщо беруть, то небагато, і з дозволу”.
Скільки часу минуло, але я досі не можу зрозуміти, як це, от так просто прийти і вигребти все із чужого холодильника. А може це і правда норма, а ми чогось не розуміємо?
Головна картинка ілюстративна.
