Приближення довгоочікуваного зимового відпочинку змусило мене працювати з подвоєною енергією останні кілька днів. Я хотіла залишити всі робочі справи в порядку. Переглядала пошту, документи, готувала листи до відправки. Не приймала своїх клієнтів протягом останнього тижня. Адже кожен заслуговує на кілька вихідних. Відколи я відкрила власну юридичну контору, у мене й справді було мало вихідних. З одного боку, я була рада, що постійні клієнти рекомендували мене своїм друзям – це означало більше роботи, але й мої доходи росли. З іншого боку, я вже не пам’ятала, коли за останній рік могла просто сидіти, нічого не робити, або присвячувати весь свій час лише собі. Мені так цього бракувало. Мої службові обов’язки також вплинули на особисті відносини. Одного разу Андрій заявив, що йому досить, і пішов геть. Чесно кажучи, я навіть не встигла це усвідомити. В той момент я підписувала договір з важливим клієнтом.
Я закінчила з документами і поглянула на годинник. Було вже майже дев’ять. Пора додому. Я сиділа в офісі з сьомої ранку. Коли вимикала комп’ютер задзвонив мобільний. Невідомий номер. Я скривилася. Сьогодні мені не хотілося вести ще одну розмову про чиїсь юридичні проблеми. Я не відповіла. Одягнула пальто, схопила сумочку, вимкнула світло.
Я не люблю зиму. Темніє рано, холодно, а якщо випав сніг, то спочатку слизько, потім мокро. Заледве вийшла з кабінету, як холодне повітря огорнуло мене. По дорозі на стоянку я встигла змерзнути.
Одразу ввімкнула опалення в авто. Поки я зіскрібала намерзлий сніг з вікон, салон автомобіля трохи прогрівся. Пора було їхати додому. Я зняла приміщення під офіс на околиці сусіднього міста, бо тут оренда була нижча. Повернула ключ замикання. Двигун закашляв і зупинився. Я зціпила зуби.
— Давай… — пробурмотіла я. – Ти завелася вранці, зроби це і зараз. Ти не така холодна. Ти хороша, мила машина, – ласкаво пробурмотіла я. Це завжди спрацьовувало… І цього разу спрацювало. Після чергової спроби двигун завівся. Я обережно виїхала на дорогу.
По радіо диктор сказав, що вже 9:15, і запустив динамічну пісню, щоб підняти мені настрій. Я наспівувала зі співаком, і мені відразу стало тепліше. Коли виїхала на трасу, несподівано закашляв двигун і … заглох. Обрежно, поки авто все ще котилося за інерцією, я скерувала його на узбіччя. Я перевірила елементи керування, і мене кинуло в холод. Не через мороз, що дражнив цього вечора. Просто забула заправитися… Я проїхала найближчу станцію приблизно десять кілометрів тому. На авто – незначна відстань. Але в мене була перспектива тягнути каністру пішки, по неосвітленому узбіччю, при мінус п’ятнадцяти! Ну, можливо, я трохи перебільшила, але було дуже холодно.
Я відчувала, що ось-ось почну рюмсати. Я, така педантична, прискіплива, і забула заправитися! Але вже нічого не вдієш. Потрібно зібратися. Я вилізла з авто, вийняла каністру з багажника, замкнула авто й неохоче пішла по засніженому узбіччю. Ніби на зло, ніхто не їхав в попутному напрямку. Через деякий час у мене почали боліти ноги, я промерзла до кісток у своєму «автомобільному» пальто і відчула, що вуха поколюють від відсутності шапки. Навіть довге волосся тепер було жорстким від крижаних поривів вітру. Крім того, я забула пообідати і була дуже голодна. Справді з мене було досить.
Ці похмурі думки змусили мене пропустити попутне авто. Я зрозуміла лише тоді, коли воно вже проїхало. Я махнула каністрою, але водій їхав швидко і, мабуть, мене не помітив.
— Тобі пощастить, якщо до світанку доберешся додому, — пробурмотіла я собі під ніс.
І тоді з подивом побачила, що це авто рухається заднім ходом. Так що водій все-таки помітив мене… Ідеально. Коли авто зупинилося, мені спочатку було трохи лячно. Бо на вулиці вже темно, і зупинився незнайомець. Але в критичній ситуації не було часу про це думати. А я була занадто втомлена і настільки змерзла, що відмовитися допомоги було б як мінімум нерозумно. Водій вийшов з авто.
— Все-таки я правильно побачив, — посміхаючись, сказав він, підходячи ближче. – Мені здалося, що ви намагаєтесь мені чимось помахати…, — і він багатозначно подивився на каністру. – Як я розумію, паливо закінчилося?
Я кивнула головою.
— Будь ласка, сідайте, — показав він на своє авто. — Я довезу вас до найближчої заправки.
На тремтячих ногах я підійшла до авто. Він відчинив мені двері й сам заліз. Перед тим, як погасло світло, я помітила, що над оком у нього є шрам. Я не злякалася, хоча завжди асоціювала шрами та татуювання з небезпечними людьми. Але його шрам був… привабливим.
— Дякую, — ахнула я.
— Іван, — представився він. — І все ж ви розмовляєте. Я почав думати, чи це мовчання стало наслідком морозу чи переляку, який я викликав.
Я тихо хихикнула.
– Вдячна вам за допомогу, але я не маю звички падати в непритомність при вигляді красивих чоловіків, – парирувала я.
– Ви вважаєте мене красивим?
— Темно, я могла помилитися. При денному світлі зазвичай все виглядає інакше… – продовжила я.
— Правильно, — кивнув він. — Тим більше я не можу зрозуміти, як у такої розумної жінки міг закінчитися бензин.
Я засмутилася, бо що я могла сказати? Він був правий, я був нерозсудливою. Якби він не з’явився, це могло б погано закінчитися. Як мінімум могла застудитись і зіпсувати довгоочікуваний відпочинок.
Він тихо засміявся. Ми мовчали, але якось так невимушено. Я глянула на нього з-під очей. Він їхав спокійно, впевнено. В авто було тепло, а з радіо лунала приємна романтична музика.
— Я виснажена, тому так дивно поводжуся, — пробурмотіла я і вибачливо посміхнулася. – Мене звати Ліля.
Нарешті ми дісталися автозаправки.
— Пропоную теплий чай. Я б запропонував випити кави, але в цей час… — Він поглянув на годинник.
— Чай — чудова ідея. Обов’язково з лимоном.
— Прийнято. Вже замовляю.
Ми були знайомі неповних п’ятнадцять хвилин, а мені спілкуватись з ним було так легко, наче він був моїм другом дитинства. Трохи розговорились, перейшли на “ти” і з’ясувалось, що він також любить відпочинок у горах. А я хотіла провести цю відпустку в горах! Після першого чаю ми випили ще один, а потім гарячий шоколад. Ми б, мабуть, сиділи там до ранку, якби не продавець, який вказав нам час. Було вже за північ!
— Вибач, — Іван вибачився. – Я затримав тебе. Але це все тому, що мені здається, що ми знайомі багато років. Я наповню каністру і відвезу тебе до авто.
Коли ми під’їхали до мого авто, він налив бензину в бак, посадив мене за кермо, пристебнув ременем безпеки і поцілував мені руку. А потім, коли я подумала, що ми ось-ось розстанемося і наша зустріч залишиться просто прекрасним спогадом, він запитав:
— Чому б нам не зустрітися завтра? Якщо тобі нема чим зайнятися.
Я завагалась, бо хотіла витратити завтрашній день на приготування до вихідних.
— З радістю, — відповіла я…
Я так і не поїхала у гори. Адже мені потрібен був відпочинок, а з Іваном відпочивалося чудово. Він знав, як веселити мене, як ніхто інший. Мабуть, дві людини підходять одне одному, коли вони можуть разом сміятися, говорити і мовчати. Ну, ми підходимо, як рука і рукавичка…
