Небо над містом повисло важким свинцем, і зрештою прорвалося. Дощ не просто йшов – він шмагав по підвіконню, наче хотів вибити шибки, вимагаючи впустити його всередину. Степан стояв біля вікна, спостерігаючи, як потоки води розмивають обриси знайомого двору. Усередині в нього кипіло не менше, ніж за вікном.
– Знову ти за своє! – вигукнув він, кидаючи ложку на стіл. Метал дзвінко вдарився об тарілку, підкреслюючи гостроту моменту. – Кожен мій крок – наче під мікроскопом. То я не так дихаю, то не там стою!
Ганна не відповіла. Вона завмерла біля раковини, спиною до нього. Її плечі, зазвичай м’які й затишні, зараз здавалися витесаними з каменю. Струмінь води з крана був єдиним звуком у цій наелектризованій кімнаті.
– Може, тобі було б легше, якби в цьому домі панувала тиша? – нарешті тихо, але виразно процідила вона, не обертаючись. – Повна тиша. Без мене.
Степан відчув, як ці слова кольнули. Це була та сама межа, до якої вони підходили останні кілька років, але ніколи не наважувалися переступити. Раніше, коли вони обоє працювали, суєта буднів згладжувала кути. Але заслужений відпочинок, який мав стати часом для подорожей чи бодай спокійних вечорів, став для них пасткою. Виявилося, що за десятиліття вони вивчили звички одне одного, але забули, як просто розмовляти.
– Знаєш що… – Степан не договорив.
Він схопив стару штормівку, що висіла в коридорі, і вискочив за двері. Гуркіт замка відлунив у під’їзді, наче фінальний акорд невдалої симфонії.
На вулиці було темно. Ліхтарі наче гойдалися на вітрі, кидаючи покручені тіні на асфальт. Степан йшов навмання. Ноги самі несли його до старого пустиря за гаражами – місця, де колись були городи, а тепер лише чагарники та забута дорога до дачного масиву.
Дощ поступово вщухав, перетворюючись на дрібну, в’їдливу мжичку. Чоловік зупинився, щоб перевести подих. Його погляд зупинився на узбіччі, де серед брудної трави виднілося щось дивне. Спочатку він подумав, що це чиєсь покинуте сміття – старий вологий клунок. Але клунок здригнувся.
Степан підійшов ближче, серце чомусь пришвидшило темп. Він нагнувся і обережно торкнувся мокрої тканини. З-під шару старого ганчір’я на нього подивилися два крихітних очка, затягнуті каламутною плівкою страху й холоду.
– Боже мій… – прошепотів він.
Це було маленьке цуценя. Мабуть, хтось вирішив позбутися “непотрібної проблеми” у такий спосіб, виставивши маля на поталу стихії. Песик був настільки слабким, що навіть не міг скавчати. Він лише ледь помітно тремтів, притискаючи вушка до холодної землі.
Степан, не вагаючись, розстебнув куртку. Він підхопив мокрий клунок і притис його до своїх грудей, намагаючись віддати крихті хоча б трохи власного тепла. В ту мить усі його образи на Ганну, вся гіркота останніх років раптом здалися такими дрібними порівняно з цим згасаючим життям у нього на руках.
Коли Степан переступив поріг квартири, з нього стікала вода. Ганна сиділа на кухні з горнятком чаю, яке вже давно охололо. Побачивши чоловіка в такому стані, вона хотіла було щось сказати, але він випередив її.
– Ганнусю, допоможи. Я знайшов його там… на дорозі. Він зовсім змерз.
Жінка підвелася, підійшла ближче. Коли Степан обережно розкрив поли куртки, її серце розтануло.
– Ой, лишенько… – вона сплеснула руками. – Він же зовсім малесенький. Ти бачиш, він майже не дихає?
Сварка була забута миттєво. На зміну роздратуванню прийшла спільна тривога. Ганна швидко набрала у ванночку теплої води. Степан тримав маля, а вона обережно змивала бруд і холодну зливу з тоненької шерсті.
– Тільки не гарячою, легенько, — шепотів Степан. – Я знаю, знаю… Дивись, він лапкою ворухнув!
Вони загорнули песика в старий махровий рушник і влаштували йому ліжко в коробці під лампою. Ганна дістала шприц без голки та розвела трохи теплого молока з медом – єдине, що було під рукою.
– Давай я, у тебе руки тремтять, – лагідно сказала вона чоловікові.
Степан дивився, як його дружина, що ще годину тому була такою відчуженою, зараз з ніжністю схиляється над маленькою істотою. Весь вечір і всю ніч вони провели на кухні. Вони не говорили про свої проблеми. Вони говорили про те, як назвати малого, чи не захворіє він, і де завтра знайти ветеринара.
Минув тиждень. Цуценя, яке назвали Найдою (хоча пізніше виявилося, що це хлопчик, тож став Найдиком), виявилося справжнім бійцем. Його очі прояснилися, він почав активно досліджувати квартиру, зосереджено гризучи старі пантофлі Степана.
– Ти бачив, як він тебе чекає біля дверей? – усміхнулася Ганна, наливаючи чоловікові чай.
– Він відчуває, хто його врятував, – відповів Степан, але тут же додав: – Хоча без твого догляду він би не видерся. Дякую тобі.
Ганна сіла поруч і накрила його долоню своєю.
– Знаєш, Степане… Та злива була нам потрібна. Обом. Ми наче теж замерзли там, на узбіччі свого життя. А цей малий нас розморозив.
В їхній оселі знову оселився сміх. Виявилося, що спільна турбота про когось слабшого – це найкращі ліки від самолюбства. Вони знову вчилися бути командою. Коли Найдик захворів на другий тиждень (далися взнаки наслідки переохолодження), вони не спали разом, чергуючи біля його лежака. Саме в ту ніч вони вперше за багато років згадали своє минуле – не з болем, а з вдячністю.
Степан згадав, як вони колись, ще зовсім молодими, мріяли про велику родину. Життя склалося інакше, доля дала їм випробування втратами, втратою сина, яку вони так і не змогли до кінця обговорити, сховавши біль за стіною мовчання.
Але зараз, дивлячись на маленьке створіння, що бореться за життя, вони зрозуміли: любов не зникає, вона просто іноді потребує, щоб її покликали.
Через місяць Найдик перетворився на пухнасту “кульбабку” з неймовірно довгими вухами та відданим поглядом.
Кожного ранку він виводив Степана на прогулянку до того самого пустиря.
Тепер там не було похмуро. Сонце пробивалося крізь листя, а на узбіччі, де колись лежав мокрий клунок, зацвіли польові квіти. Степан дивився на них і думав про те, що іноді треба вийти з дому в найбільшу бурю, щоб знайти свій справжній шлях назад – до серця людини, яка чекає на тебе за зачиненими дверима.
– Ходімо додому, друже, – гукнув він пса. – Там Ганна вже, мабуть, сніданок приготувала. На нас обох.
Найдик весело загавкав, підстрибуючи від радості, і вони разом рушили до будинку, де більше не було місця для крижаного мовчання.
