— Ти що наробила, Маріє?! Ти розумієш, що то моя донька. А ти в суд?!
Андрій влетів на кухню, не роздягаючись, з мокрим парасолькою у руках. Дощ за вікном лив, наче навмисне підкреслюючи той грім, що вже гримів у нашій маленькій київській двушці на Троєщині.
Його очі палали, голос тремтів від злості.
Я сиділа за столом із чашкою холодного чаю й спокійно подивилася на нього.
— Так, подала. Бо твоя дочка з її хлопцем відмовляються звільняти мою квартиру.
— Це ж Софія! Моя рідна дочка! Ти хоч розумієш, що ти робиш?!
— Розумію. Я захищаю своє. Те, що мені бабуся залишила.
Він кинув парасольку на підлогу, бризки розлетілися по лінолеуму.
— Ти просто хочеш нас усіх знищити! Ти нормальна жінка?
— А ти, виходить, добрий? Той, хто п’ять років користується мною й моїм майном?
Він на мить замовк, але потім махнув рукою.
— Забери заяву. Негайно.
— Ні.
— Маріє, я серйозно.
— І я серйозно.
Він подивився на мене довго, ніби вперше бачив, а потім різко розвернувся й пішов у коридор.
Двері за ним грюкнули так, що скло в серванті задзвенчало. Я залишилася сидіти, дивлячись на холодний чай. Усе. Крапка.
…А почалося все кілька років тому, коли ми з Андрієм сиділи на балконі його квартири й дивилися на вечірній Київ.
Ліхтарі вже горіли, десь унизу гули машини на проспекті Свободи, а ми пили чай і згадували молодість.
— Пам’ятаєш наш гуртожиток на Лівобережній? — запитала я, тримаючи чашку обома руками. — Ті черги в душ, сушіння білизни на мотузках між корпусами, як ми на трьох скидалися на вареники…
Андрій усміхнувся, не відриваючи погляду від телефону.
— Пам’ятаю. Безтурботні часи були.
— Нічні підготовки до іспитів, сміх до ранку…
Він відклав телефон і подивився на мене серйозно.
— Слухай, Марійко… Я давно хотів із тобою поговорити.
Щось у його тоні змусило мене насторожитися.
— Про що?
— Софія скоро закінчує університет. Вони з Максимом жили в гуртожитку, а тепер їх виселяють. Захищають дипломи — і все, збирайте речі.
Я мовчки чекала. Уже здогадувалася.
— Може, пустиш їх у твою квартиру? Ту, що від бабусі на Подолі. Хоч на місяць, поки не знайдуть щось своє.
Я поставила чашку на стіл. Квартира стара цегляна кам’яниця з високими стелями, ліпниною на стінах, з ремонтом, який ми з бабусею робили разом два роки тому.
Вона тоді жартувала: «Онучці залишиться, житиме як людина».
Через пів року після того ремонту бабусі не стало.
— Не знаю… Я планувала її пізніше здавати.
— Та яка здача, Марійко. Їм справді нікуди. Знімати щось у Києві — це величезні гроші. Софія ще студентка, Максим на стажуванні, ледве кінці з кінцями зводить.
— Місяць-два, поки не влаштуються. Ну що тобі важко?
Діти. Його дочка від першого шлюбу. За п’ять років я бачила її кілька разів — на святах, днях народження. Ввічлива, усміхнена дівчина. І хлопець її здавався нормальним.
— Місяць?
— Максимум два. Вони вже шукають, просто зараз критична ситуація.
Я подивилася на нього. П’ять років разом. П’ять років у його двушці, де мої речі так і не знайшли постійного місця, де мої фотографії так і не з’явилися на стінах. Я була тут ніби тимчасово.
А тепер — віддати своє?
— Гаразд, — сказала я. — На місяць.
Він розплився в усмішці.
— Дякую! Я знав, що ти зрозумієш. Вони на вихідних можуть заїхати?
Ключі я віддала в суботу. Софія обійняла мене, дякувала щиро. Максим потиснув руку, усміхнувся трохи скуто. Вони затягли валізи в коридор, а я пішла, намагаючись не озиратися.
Через пару тижнів я поїхала забрати бабусин вишитий рушник і кілька старих листів. Давно збиралася, та все відкладала.
Двері відчинили не відразу — зсередини лунала гучна музика. Я подзвонила ще раз, потім ще.
Відчинив незнайомий хлопець у старій футболці. За його спиною — ще двоє на дивані, на столі пляшки з-під пінного, попільничка повна недопалків.
— Ви до кого? — запитав він, примружившись.
— Це я маю запитати. А Софія де?
— На кухні, здається. А ви…
Я обійшла його й пройшла в кімнату. Музика гула. Диван, який ми з бабусею довго вибирали на базарі, був завалений куртками й рюкзаками.
На паркеті — брудні сліди.
З кухні виглянув Максим.
— О, Марія Петрівна. Ви б заздалегідь попередили…
— А це що таке? — я обвела поглядом кімнату.
— Та просто друзі зайшли, трохи святкуємо. Що поганого?
— Поганого? Це моя квартира. Тут не місце для гучних компаній.
Максим знизав плечима.
— Та розслабтеся, ми ж не якісь маргінали. Посидимо — і розійдуться.
— Жодних гостей. Зрозуміло? Жодних вечірок. Ви тут тимчасово, а не як господарі.
Я забрала рушник і поїхала. У машині руки тремтіли від обурення.
Вдома за вечерею Андрій кашлянув.
— Слухай, Софія дзвонила. Каже, у Максима батьки обіцяли допомогти з житлом. До літа має вирішитися. Нехай ще поживуть?
Я відклала виделку.
— До літа? Я ще тобі не розповідала. Сьогодні туди заїжджала.
— І що там?
— Відчиняє мені якийсь хлопець у брудній футболці. За ним ще двоє, пінне, музика на всю. Я питаю — хто ви? А він мені — а ви хто?
Андрій скривився.
— Ну й що? Молодь, друзі зайшли…
— Друзі? Диван у речах, підлога брудна, недопалки скрізь. А Максим каже — розслабтеся.
— Ну він, мабуть, не те мав на увазі…
— Андрію, це моя квартира. Не місце для таких посиденьок.
Він помовчав, покрутив ложку в руках.
— Гаразд, поговорю з ними. Але нехай залишаються, добре? До літа недалеко.
Я дивилася на нього. П’ять років — і він знову на їхньому боці.
— Нехай залишаються. Але тепер офіційно — складемо договір.
— Який договір?
— Про тимчасове проживання. З чітким терміном, без реєстрації. Все як належить.
— Марійко, це ж моя дочка. Навіщо таке?
— Після сьогоднішнього — так. Або договір, або нехай шукають інше місце.
Він зітхнув.
— Добре. Як скажеш.
Договір я склала сама — знайшла зразок в інтернеті, вписала термін шість місяців, умови: без реєстрації, без змін інтер’єру без моєї згоди, звільнення в зазначений день.
Софія підписала, не піднімаючи очей. Максим усміхнувся кутком рота, але підписався.
Я забрала папір і поїхала. На душі було важко — ніби сама в чомусь винна.
Андрій увесь вечір мовчав, дивився телевізор. Перед сном сказав:
— Занадто суворо ти. Вони ж намагаються, просто молоді.
Я промовчала. Повернулася до стіни й довго не могла заснути.
Зима минула тихо. Я намагалася не думати про квартиру — робота, дім, господарство. Усе як завжди. У лютому на обіді в офісі подруга Олена між іншим запитала:
— Ти якась сумна останнім часом. Дома щось?
Я помішувала чай.
Та квартира ця… Від бабусі на Подолі. Пустила туди дочку Андрія з хлопцем. Тимчасово, до літа. А вони вже як господарі.
— В сенсі?
— Друзів водять, зухвало поводяться. Я навіть договір склала, щоб хоч якісь межі були.
Олена округлила очі.
— Стривай. Це твоя квартира? Тільки твоя, не спільна?
— Так. Мені бабуся заповіла.
— І ти пустила туди чужих людей безкоштовно, а вони ще й грубіянять?
— Це ж дочка Андрія…
— І що з того? Марійко, ти розумієш, що тебе просто використовують? Живеш у його квартирі, а свою — його дочці віддала. Дуже зручно влаштувався.
Я хотіла заперечити, але слова застрягли. Бо це була правда. П’ять років у його двушці без свого куточка. А тепер і бабусину квартиру віддала.
У травні я вирішила навідатися — термін договору закінчувався за три тижні.
Попередила заздалегідь. Софія сказала: «Приїжджайте, ми вдома».
Двері відчинив Максим у забрудненій фарбою футболці. З квартири пахло клеєм і розчинником.
— О, Марія Петрівна. Проходьте, ми тут трохи оновлюємо інтер’єр.
Я зайшла в кімнату й зупинилася. Стіни були обдерті до цегли. На підлозі шматки старих шпалер, відро з клеєм, рулони дешевих паперових шпалер у дрібну квіточку.
Софія стояла на драбині, приклеюючи смугу — криво, з бульбашками, візерунок не стикувався.
— Що ви робите?
Софія обернулася, усміхнулася трохи ніяково.
— Хотіли трохи освіжити. В одному місці шпалери зіпсувалися, вирішили всі переклеїти.
— Зіпсувалися? — я підійшла ближче, побачила темну пляму на старому шматку. Пролили щось? — Це ж ремонт дворічної давнини! Я сама майстрів наймала, з бабусею вибирали все до дрібниць!
— Та вони вже старомодні були, — втрутився Максим. — Темні якісь. А ми взяли світліші, веселіші.
Я дивилася на ці «веселіші» — тонкі, дешеві, наклеєні абияк. Професійний ремонт, за який бабуся платила власні заощадження, який я контролювала щодня — знищений. Замінений на саморобку.
— Хто вам дозволив? У договорі чітко написано — жодних змін без згоди власника!
— Та годі вам, — Максим склав руки. — Ми ж для себе старалися. Краще стало.
Для себе. Оце ключове. Вони вже вважають квартиру своєю.
Я розвернулася й вийшла, не сказавши більше ні слова. У під’їзді притулилася до стіни, намагаючись заспокоїтися. Серце калатало.
Вдома ввечері подзвонила мама.
— Марійко, привіт. Як ти? Давно не чулися.
— Привіт, мамо. Та нормально.
— Нормально? Голос якийсь неживий. Що трапилося? З Андрієм посварилися?
Я зітхнула й розповіла все — про шпалери, про зухвалість, про договір, що закінчується.
— А Андрій що каже?
— Каже, старалися, молоді, не розуміють.
Мама помовчала.
— Доню, він тобою вертить, як хоче. Ти це бачиш?
— Мам…
— П’ять років живеш у його квартирі, ніби гостя . Своє житло віддала його дочці. А про себе подумала? Тобі ж скоро сорок.
— Тридцять дев’ять.
— Ну так, недалеко. І що в тебе є? Чоловік, який за дочку душу віддасть, а за тебе — ні?
Я мовчала. Заперечити не було чим.
— Пойми, — продовжувала мама, — він її туди не просто так поселив. Поживуть рік, потім ще рік, а там дивись — і квартира вже їхня. Тихенько заберуть, ти й не встигнеш озирнутися.
— Мамо, це вже забагато…
— Забагато? А чому він так упирається? Дочка — це добре, але це твоя власність. Твоє. А він розпоряджається, ніби своїм.
Після розмови я довго сиділа на кухні. Мама мала рацію. Все сходилося — і як легко він попросив «на місяць», і як обурювався через договір, і як щоразу захищав їх.
У червні термін минув. Я подзвонила Софії.
— Договір закінчився. Коли звільняєте квартиру?
Пауза.
— Маріє, ми хотіли поговорити… Може, ще трохи поживемо? Грошей на оренду поки немає, а ми тут уже все облаштували…
— Софія, ми домовлялися до червня.
— Так, але… Тато сказав, що ти не заперечуватимеш.
Тато сказав.
Я приїхала в суботу без попередження. Відчинила своїм ключем — ізупинилася в коридорі. Там стояв нова дешева шафа з ДСП. На стінах — ті криві шпалери. У ванній — новий змішувач, найдешевший з супермаркету.
Софія вийшла з кухні, витираючи руки рушником.
— Ой, ми вас не чекали…
— Бачу. Коли виїжджаєте?
З кімнати з’явився Максим, став позаду Софії.
— Марія Петрівна, нам ще час потрібен. Скоро все вирішиться з житлом.
— Скоро — це коли? Договір закінчився.
— Ну ще місяць-два. Ми ж тут усе своїми руками робили — шпалери, шафу купили, змішувач поставили. Не дарма ж старалися.
— Мене ваші старання не цікавлять. Коли виїжджаєте?
Софія вийшла вперед.
— Маріє, ти ж у тата живеш, так? І ми теж маємо право десь жити. Що не так?
Я дивилася на неї. П’ять років я намагалася бути доброю дружиною, не втручатися, не конфліктувати, терпіти.
А в результаті — чужі люди в моїй квартирі пояснюють мені мої права.
— Так от що, — сказала я спокійно. — Збирайте речі. Більше я такої зухвалості терпіти не буду.
— Та ну вас, — Максим усміхнувся. — Куди ми підемо? Тато Софії сказав…
— Мені байдуже, що він сказав. Це моя квартира. Через тиждень щоб вас тут не було.
Я вийшла. На вулиці вітер дув холодний, дощ крапав. Я йшла до метро й думала: п’ять років я вірила, що ми сім’я.
Вдома Андрій прийшов похмурий. Сів на кухні, не знімаючи куртки.
— Мені Софія дзвонила.
— І що сказала?
— Що ти їх виганяєш. Нагрубіянила, пішла, дверми грюкнула.
Я поставила чайник.
— Я не грубила. Сказала, щоб виїжджали. Термін минув.
— Марійко, куди їм подітися? Вони ж молоді…
— Андрію, вони мені заявили, що мають право там жити. Що це вже їхній дім.
— Ну погарячкували…
Я повернулася до нього.
— Вони зіпсували ремонт, який я з бабусею робила. Зухвало поводилися. А ти їх захищаєш?
Він скривився.
— Ти справді переборщила. Поводилася як… — він запнувся.
— Як хто?
— Як скупа господиня, якій усе своє шкода.
Я завмерла. Чайник засвистів, але я не рухалася.
— Повтори.
— Я сказав те, що думаю. Квартира стоїть порожня, а ти людей на вулицю виганяєш.
— Людей? Це твоя дочка з її зухвалим хлопцем. А я тобі хто — дружина? Чи вже ні?
Андрій встав, застібнув куртку.
— Мені треба пройтися.
Двері грюкнули. Я стояла й дивилася на чайник, що кипів. У голові булопорожньо й водночас усе зрозуміло. Кінець.
Тиждень минув. Я дзвонила Софії — гудки. Ще раз увечері — те саме. На третій день поїхала сама.
Піднялася на поверх, дістала ключі. Вставила в замок — не повертається.
Спробувала ще — ні.
Змінили замки.
Я подзвонила. Тиша. Подзвонила ще, потім постукала. За дверима тихо, але в вікнах горіло світло — я бачила знизу.
— Софія! Відчиніть!
Ніхто не відгукнувся. Я стояла перед дверима власної квартири, куди мене не пускали. У голові не вкладалося.
Вдома я розповіла Андрію. Він навіть від телевізора не відірвався.
— Вони замки змінили. Чуєш? У моїй квартирі.
— Ну то й що? Може, старий зламався.
— Андрію, вони не відчиняють. Не беруть трубку.
Він нарешті повернувся.
— Та що ти через дрібницю роздуваєш? Нехай поживуть ще, потім виїдуть.
— Це не дрібниця! Вони поводяться як господарі!
— Марійко, досить. Я втомився від цих сварок щовечора.
Я стиснула руки.
— Ти з ними заодно. Тож більше мені нічого не кажи.
Андрій встав, обличчя потемніло.
— Знаєш, я іншу жінку пам’ятаю. Спокійну, добру. А зараз… Не впізнаю тебе.
Я мовчки пішла в кімнату. Лягла й дивилася в стелю. У голові крутилася одна думка: досить. Більше ніяких розмов. Тепер по-іншому.
Наступного дня на роботі я підійшла до нашого юриста Віктора — спокійного чоловіка років п’ятдесяти, який завжди все пояснював зрозуміло.
— Вікторе, можна пораду? Особисту.
— Звичайно, Маріє. Що сталося?
Я розповіла все — про квартиру, про дочку чоловіка, договір, замки.
Він слухав уважно.
— Отже, договір є, термін минув. Власність твоя. Вони без реєстрації, без підстав. Можна дільничного викликати, але, швидше за все, відправить до суду — цивільна справа. Якщо хочеш законно й без зайвих нервів — подавай позов про виселення. З такими документами їх швидко зобов’яжуть звільнити приміщення.
Я кивнула.
— Дякую, Вікторе.
— Не відкладай.
Я подала позов того ж дня. Андрію не сказала.
Через три тижні Софії прийшла повістка. Увечері Андрій увірвався додому, грюкнув дверима так, що картина в коридорі похитнулася.
— Ти що наробила?!
Я сиділа з чашкою чаю.
— Про що ти?
— Софія дзвонила! Повістка в суд! Ти на мою дочку в суд подала?!
— Так.
— Ти збожеволіла?! Це моя дитина!
— Твоя. Не моя. І вона незаконно займає мою квартиру.
Він підійшов ближче.
— Забери позов. Зараз.
— Ні.
— Марійко, я серйозно!
Я встала, подивилася йому в очі.
— І я серйозно. Ти весь цей час думав тільки про дочку. А про мене хто подумає? П’ять років я живу в твоїй квартирі як гість. Своє житло віддала твоїй дитині. І що отримала? Зухвалість, брехню й чоловіка, який називає мене скупою.
— Я не те мав…
— Те саме.
Я пішла в кімнату, дістала валізу, почала складати речі.
— Ти куди?
— До мами.
— Марійко, зачекай…
— Ти сам сказав — я в твоїй квартирі. То живи в ній. Зі своєю дочкою.
— Зупинись, поки не пізно.
— Вже пізно. Звільніть мою квартиру. І моє життя.
Двері за мною зачинилися тихо. Решту речей я забрала через два дні, поки він був на роботі.
У мами було тісно, але спокійно. Маленька кімнатка в хрущовці на Виноградарі, старий розкладний диван, запах свіжих пиріжків. Мама не розпитувала — просто обійняла й поставила чайник.
Суд минув швидко. Віктор мав рацію — з договором і свідоцтвом про власність питань не було. Суддя постановив звільнити приміщення протягом десяти днів.
У день виселення я приїхала. Софія виносила коробки, Максим тягнув мішки, Андрій допомагав завантажувати машину. На мене він не подивився.
Коли машина поїхала, я зайшла в квартиру. Обдерті стіни, сліди від меблів, подряпаний паркет. У ванній — дешевий змішувач, що вже капає. На кухні — жирні плями.
Але це була моя квартира. Моя.
Через місяць я завершила новий ремонт. Світлі шпалери, нова стеля, свіжа сантехніка.
Вечорами я сиділа в бабусиному кріслі з чашкою чаю й дивилася у вікно на Поділ.
Квартира знову дихала — на полицях мої книги, на стінах мої фото, у шафі мої речі.
Залишилося перевезти ще трохи від мами, але головне вже тут.
Телефон задзвонив.
Повідомлення від Андрія: «Ми обидва погарячкували. Давай почнемо спочатку. Без дітей. Тільки ти і я».
Я подивилася на екран, потім у вікно. Над Києвом сутеніло, запалювалися ліхтарі. Я видалила повідомлення, не відповівши.
Більше жодного чужого життя. Тільки своє.
П’ять років я була гостьою, боялася здатися жадібною чи злою. А в результаті все одно вийшла винною — і скупою, і жорстокою, і тією, хто руйнує сім’ю. Але тепер це вже не мало значення.
Я відпила чай і усміхнулася. У квартирі було тихо. По-справжньому тихо. Як удома.
Головна картинка ілюстративна
