— Може, досить рахувати гроші в моєму гаманці? Я заробляю більше за вас усіх разом узятих! — випалила я за сімейною вечерею.
Щоки Олександри палали, губи стиснулися в тонку лінію. Роздратування важко було стримати. Навпроти сиділа Галина Петрівна — свекруха, яка вкотре читала свою безкінечну мораль.
— Котлети треба готувати не так, — повчально мовила вона, відсуваючи тарілку. — До фаршу слід додавати розмочений хліб, а не сухарі. І смажити потрібно на середньому вогні, а не на сильному. Ти зовсім не вмієш готувати.
Олександра міцно стиснула виделку. Три роки шлюбу — а нічого не змінилося.
— Ти взагалі хоч раз цікавилася, що любить мій син? — манірно поправляючи ідеально укладене сиве волосся, запитала свекруха. — Андрій ще з дитинства обожнював соковиті котлети. А ці… — вона підняла одну на виделці, — неможливо їсти.
— Галино Петрівно, я готую так, як подобається Андрієві, — стримано відповіла Олександра.
— Не вигадуй! — урізала вона. — Я краще знаю, що подобається моєму синові. Я його двадцять вісім років ростила! А ти — три роки заміжня, й досі не навчилася елементарного.
Галина Петрівна відклала виделку й підвелася з-за столу.
— І взагалі, — продовжила вона, — подивися на себе. Постійно десь ходиш, на роботі засиджуєшся. Вдома безлад. Хіба так поводиться нормальна жінка? У наш час дружини інакше ставилися до шлюбу.
Олександра мовчки підвелася й почала збирати посуд.
— Ти мене взагалі слухаєш? — обурено вигукнула свекруха. — Саме тому я й кажу Андрію, що ти йому не пара! Жодної поваги до старших!
— Мені час на роботу, Галино Петрівно, — тихо промовила Олександра, кинувши погляд на годинник.
— Ну звичайно! Знову тікаєш! — сплеснула руками свекруха. — Яка там у тебе робота? Сидиш цілими днями за комп’ютером зі своїми програмками! Це, по-твоєму, справа для справжньої жінки?
Олександра промовчала, швидко зібрала сумку й вийшла з квартири. Тільки в ліфті змогла вдихнути на повну.
В офісі на неї чекала звична атмосфера — затишне приміщення, п’ятеро співробітників і великий проєкт, який потрібно було здати до кінця тижня. Її невелика IT-компанія поступово набирала обертів, з’явилися серйозні клієнти.
— Сашо, тобі телефонував замовник, — повідомив Павло, головний розробник. — Хоче сьогодні зустрітися, обговорити деталі інтерфейсу.
— Добре, підготуй, будь ласка, макети, — кивнула Олександра, вмикаючи робочий комп’ютер.
День промайнув непомітно: зустріч із клієнтом, правки до дизайну, планування з командою. Олександра обожнювала свою роботу. Тут її слухали, цінували, поважали. Не те що вдома.
Повернулася пізно. Андрій сидів у вітальні, хмуро гортаючи щось у телефоні.
— Привіт! — Олександра спробувала усміхнутися. — Як минув день?
— Нормально, — сухо відповів чоловік. — Мама дзвонила.
Усмішка одразу зникла з її обличчя.
— І що вона сказала?
— Що ти знову її образила, — Андрій підвів очі. — Сашо, ну скільки можна? Вона ж літня жінка, просто хоче допомогти.
— Андрію, я не ображала, — Олександра сіла поруч. — Я просто поспішала на роботу.
— Ти завжди кудись поспішаєш! — підвищив голос чоловік. — На мене часу немає, на маму
— теж! У голові тільки твоя робота!
— Це несправедливо, — тихо заперечила вона. — Завдяки моїй роботі ми купили машину торік.
— Та до чого тут машина! — Андрій різко підвівся. — Йдеться про те, що ти не поважаєш мою матір!
— Повага і послуг — це різні речі, — випалила жінка й пішла у ванну кімнату. Сперечатися було марно.
Минув тиждень. Настали вихідні. Олександра планувала спокійно попрацювати над новим проєктом, але у двері подзвонили. На порозі стояла Галина Петрівна з пирогом у руках.
— Вирішила вас провідати, — мовила вона, заходячи в квартиру. — Андрій телефонував, сказав, що затримається на роботі. А я от пиріг спекла — хотіла тебе навчити.
Олександра натягнуто всміхнулася й провела свекруху на кухню. Та оглянула приміщення й невдоволено випалила:
— Знову не прибрано, — похитала головою. — І посуд у мийці… Ех, Сашо, Сашо…
Галина Петрівна сіла за стіл — і раптом помітила на зап’ясті Олександри новий золотий браслет.
— Це ще що таке? — її очі округлилися. — Знову гроші на непотріб спускаєш?
— Я купила його собі сама, — спокійно відповіла Олександра. — За гонорар від останнього проєкту.
— Ну звісно! — зіронізувала свекруха. — А те, що Андрій кредит виплачує — нічого? Можна собі цяцьки купувати, правда?
— Галино Петрівно, — стримано сказала Олександра, — у нас із Андрієм роздільний бюджет. Я витрачаю лише свої гроші.
— Які ще “свої”? — обурено вигукнула та. — Ви ж сім’я! Усі гроші — спільні! А ти замість того, щоб допомагати чоловікові, купуєш прикраси!
— Але ж я…
— Мовчи! — перебила Галина Петрівна. — От через таких, як ти, сім’ї й розпадаються! Думаєш тільки про себе! Андрій працює на двох роботах, а ти?
Очі Олександри наповнилися слізьми. Вона різко встала з-за столу.
— Куди це ти? — обурилася свекруха.
— Мені треба на свіже повітря, — ледь чутно сказала Олександра й, схопивши куртку, вибігла з квартири.
Холодний весняний вітер вдарив у лице. Вона йшла парком, не зважаючи на напрямок, зі сльозами на очах. Три роки образ. Три роки спроб догодити, підлаштуватися. І десь усередині вже кипіло — досить.
Олександра блукала вулицями, не помічаючи, як минає час. Вітер розвівав волосся, але вона навіть не намагалася застебнути куртку. Телефон у кишені безперестанку вібрував — мабуть, Андрій уже вдома, а його мати встигла розповісти свою версію.
«Чому вона вважає, що має право розпоряджатися моїми грошима?» — крутилася в голові одна й та сама думка. Олександра сіла на лавку в парку, спостерігаючи за перехожими.
Сімейна пара з дитиною, дві дівчини, що весело сміялися, літній чоловік із собакою — усі жили собі спокійно, без постійного контролю й докорів.
Телефон знову завібрував. Олександра зітхнула, але відповідати не стала. Вона дивилася на воду в ставку, на відображення хмар — і вперше за довгий час подумала не про те, як догодити чоловікові чи його матері, а про себе.
Вона повернулася додому, коли вже стемніло. У передпокої горіло світло. Андрій сидів у кріслі, схрестивши руки.
— Де ти була? — прохрипів він, щойно Олександра увійшла в кімнату.
— Гуляла, — спокійно відповіла вона, знімаючи куртку.
— Гуляла?! — Андрій підскочив. — Ти серйозно? Мама плаче, я весь день дзвоню, а ти просто… гуляла?
— Так, гуляла, — повторила вона. — Твоя мама знову вичитувала мене за те, як я витрачаю власні гроші. Мені потрібно було пройтися.
— Боже мій, Саша! — він сплеснув руками. — Скільки можна! Вона ж хвилюється за наше майбутнє!
— Ні, Андрію, — твердо сказала Олександра. — Вона втручається в моє життя. Вказує, як мені жити. А ти їй у цьому потураєш.
— Та ти просто егоїстка! — обурився Андрій. — Думаєш лише про себе!
Олександра мовчки пройшла до спальні. Вона лягла на ліжко, навіть не роздягнувшись. Андрій ще довго ходив квартирою, бурмочучи щось, але вона не реагувала.
Наступні два тижні в домі панувала напружена тиша. Андрій майже не говорив із дружиною, а вона не намагалася загладити провину. Вони жили, як сусіди: чемно віталися вранці й розходилися по своїх справах.
У суботу ввечері Андрій раптом повідомив:
— Мама запрошує нас на вечерю. У них із татом двадцята річниця.
Олександра хотіла відмовитися, але погляд чоловіка не залишав вибору.
— Добре, — тихо погодилась вона.
На вечерю до свекрухи вона вдягнула нову синю сукню, нещодавно куплену. Галина Петрівна зустріла їх із натягнутою усмішкою.
— Проходьте, проходьте, — вона обняла сина, а невістці просто кивнула.
За столом зібралася вся родина — свекор Віктор Михайлович, брат Андрія з дружиною та дітьми. Атмосфера була натягнута, проте всі удавали, що все добре.
— Цікава в тебе сукня, Сашо, — раптом промовила Галина Петрівна, уважно оглядаючи її. — Нова, певно? І скільки ж вона коштує?
— Мамо, ну яка різниця? — втрутився Андрій.
— Ще й яка! — обурилась свекруха. — Якщо наша Сашенька витрачає сімейні гроші на одяг, коли ви ще не виплатили кредит, — це важливо!
Олександра повільно поклала виделку.
— Сукня коштує сім тисяч гривень, — спокійно відповіла вона. — І я купила її на свої гроші.
— На свої?! — передразнила Галина Петрівна. — У родині не буває “своїх” грошей, правда ж, Вітю?
Свекор невпевнено кивнув, не відриваючи очей від тарілки.
— Сім тисяч! — не вгамовувалась Галина Петрівна. — На ці гроші можна було щось корисне купити! А ти…
Олександра різко поклала виделку.
— Може, вже досить рахувати гроші в моєму гаманці?! — її голос тремтів від напруги. — Я заробляю більше, ніж ви всі разом узяті!
За столом запанувала тиша.
— Що ти сказала? — прошипіла свекруха.
— Те, що ви щойно почули, — Олександра вирівнялась. — Мені набридли ваші постійні докори. Я працюю день і ніч, моя фірма приносить стабільний прибуток. І я маю повне право витрачати СВОЇ гроші так, як вважаю за потрібне!
— Як ти смієш! — Галина Петрівна обурилася. — У родині не буває “твого” й “мого”! Все спільне!
— Це давно застаріла думка, — парирувала Олександра. — Ми з Андрієм ще до весілля домовилися про роздільний бюджет. І я не збираюся звітувати перед вами за кожну копійку!
Андрій схопив дружину за руку.
— Саш, припини! — прошипів він.
— Ні, Андрію, — вона вирвала руку. — Це триває три роки. Три роки я мовчала, намагаючись зберегти мир. Але більше не можу. Твоя мама постійно лізе в наше життя, а ти їй підігруєш.
— Та як ти можеш! — Галина Петрівна зіскочила зі стільця. — Я завжди знала, що ти не пара моєму синові! Андрію, скажи їй щось!
Андрій виглядав розгубленим.
— Сашо, вибачся перед мамою, — тихо мовив він.
— Ні, — твердо відповіла Олександра. — Не буду. Я йду.
Вона підвелася з-за столу й попрямувала до виходу.
— Андрію, якщо хочеш врятувати наш шлюб — ходімо додому, — сказала вона, озирнувшись. — А якщо ні — залишайся тут. Але мене ти більше не побачиш.
Галина Петрівна схопилася за серце.
— Андрійку, ти бачиш, що вона робить? Вона руйнує нашу сім’ю!
Олександра не чекала відповіді чоловіка. Вийшла з квартири й поїхала додому сама.
Андрій повернувся лише вранці — зібрати речі.
— Я не можу вибирати між мамою і тобою, — сказав він, уникаючи погляду дружини. — Ти поставила мене у важке становище.
— Я просто хотіла поваги, — тихо відповіла Олександра. — Але, схоже, це забагато.
Розлучення минуло швидко й без зайвих сварок. Андрій не претендував на майно. Вони розійшлися, мов чужі люди — й у цьому було щось гірке.
Перші місяці після розлучення Олександра з головою поринула в роботу. Її компанія зростала, з’являлися нові клієнти, розширювався штат. Жінка поступово знову почала усміхатися, зустрічатися з друзями, подорожувати. Вона купила собі красиву червону сукню — просто так, бо їй сподобалась. І ніхто не дорікнув їй за цю витрату.
Якось, сидячи в кафе з подругою, Олександра побачила Андрія з матір’ю. Галина Петрівна щось з обуренням доводила синові, а той похнюплено кивав. У ту мить Олександра зрозуміла, що зробила правильний вибір.
— За твою свободу, — підняла келих подруга.
— За мою свободу, — усміхнулася Олександра. — І за право розпоряджатися власним життям.