Мої свекри забрали дітей на відпочинок, а потім надіслали мені рахунок. Оцінили “допомогу” в 6500 гривень.
— Треба було сказати раніше! — перервав Тарас, глянувши на батька. — Якби ми знали, що за це доведеться платити, ми б навіть не погоджувалися.
— Та не перебільшуй, — знизала плечима свекруха. — 6500 гривень — це ще й дешево, якщо порівнювати з нянею.
Я й уявити не могла, що звичайний відпочинок дітей із бабусею і дідусем закінчиться “бурею”.
Свекри самі запропонували поїхати з онуками до Затоки. Мовляв, їм це в радість, і ми з чоловіком матимемо трохи тиші. Ми подякували, купили дівчатам нові купальники й рюкзаки з дельфінами.
А через два тижні мені прийшло повідомлення: «Надсилаю суму за наш відпочинок з дівчатами. Просимо компенсувати 6500 грн». Без смайлика. Без «будь ласка».
— Ми візьмемо дівчат у Затоку, — сказала свекруха за недільною вечерею, так ніби планувала їх зводити на прогулянку.
Я здивовано зиркнула на неї:
— Та невже?
— Звісно! — втрутився свекор. — Ти ж сама казала, що вам із Тарасом трохи відпочити не завадило б.
Я мовчала. Їм уже за шістдесят, і хоч я знаю, що в них свої звички, вони завжди допомагали. Свекруха привозила бульйон, коли дівчата хворіли, а свекор — продукти, коли ми застрягали вдома.
— Це було б дуже добре, — мовила я нарешті. — Але ми не хочемо нав’язуватись.
— Та не вигадуй, — махнула вона рукою. — Ми самі це запропонували. І житло те саме, де були минулого літа. Господарі нас знають, ще й дешевше вийде.
— І ми зможемо нарешті вдвох на каву вибратись… — я глянула на Тараса.
— От-от! — засміялась свекруха. — То раніше дітей дідусі з бабусями самі забирали. А тепер треба дозволу питати.
Я була на сьомому небі. Усі виграли: дівчатка — море й морозиво, ми — спокій, а свекри — час із онуками. Що могло піти не так?
Коли вони забирали дітей, я ще довго стояла біля під’їзду. Малі — щасливі, із новими сандаликами та торбами.
— Мам, а морозиво щодня буде? — стрибала молодша.
— Не щодня, — втрутилась свекруха. — Але побалуємо.
Тарас закинув валізу, свекор уже крутив навігатор. Двері машини зачинились, і я нарешті вдихнула:
— Ти чуєш це?
— Що?
— Тиша.
Ми обійнялись і мовчки увійшли в квартиру.
— У нас є тиждень, — усміхнувся Тарас. — Може, гайнемо до Кам’янця?
— Або хоча б у парк, без “мамо, мені в туалет!”.
Ми сміялись, насолоджувались. Нарешті висипались, їли не на ходу, дивились серіал, який пів року відкладали.
Аж у четвер дзвінок. Свекруха.
— Усе добре? — одразу запитала я.
— Та нормально, просто… твої дівчата їдять, як леви. І морозиво просять щодня.
— Але ж це діти. І в них канікули.
— Ну, так. Просто… побачиш сама, скільки це все витрат. Але нічого, не про це зараз.
Я не надала значення. Може, втомилась. Хоча думка засіла: «Побачиш, скільки це все коштує». Якось дивно звучало.
У п’ятницю отримала від неї фото: дівчата з величезними вафлями біля фонтану. Підпис: «Твоя ласунка знову перемогла. Вітання з Затоки».
Я усміхнулась, але щось кольнуло. Те речення знову залунало в голові.
Увечері подзвонив свекор.
— Як справи у дівчат?
— Веселі, енергії — море. Але в нас уже сил менше. І з ними постійно щось: то їсти, то купати, то гуляти…
— Може, забрати їх раніше?
— Та ні, витримаємо. Але коли приїдемо — треба буде дещо обговорити.
І знову це його “обговорити”. Але я ще тоді не знала, що вони мають на увазі буквально — рахунок.
Повернулися вони в неділю. Дівчатка — з рум’янцем, пахнуть сонцем і пісочком, сиплять історіями.
— Бабуся морозиво дозволяла щодня! А дідусь нас навчив бадмінтону!
Я відвела їх, а сама поставила чайник. Свекри вмостились у вітальні. Спочатку говорили про море, потім про погоду, потім…
— Чесно скажу, — почала свекруха. — Поїздка — то була пригода. Але й витрат чимало. І їжа, і квитки, і ті всі батутні майданчики…
— Ну, діти ж… — невпевнено мовив Тарас.
— Саме так. Тому ми з батьком подумали, що логічно поділити витрати. Все ж таки — це ваші діти. Ми вже вам перекинули 6500 гривень до оплати. Це лише половина.
Я мало не поперхнулась чаєм.
— Ви… надіслали нам рахунок за поїздку з онуками?
— Та не рахунок, — обурилась вона. — Просто поділ. Час коштує грошей.
— Час коштує грошей? — перепитала я. — Це ж були канікули з вашими онуками, а не з чужими дітьми.
— Але ж вони постійно щось хотіли! — озвався свекор із коридору. — Ми гадали, що зробимо приємність, а вийшло, як завжди…
— Треба було сказати це раніше! — раптом не стримався Тарас. — Ми б і не погоджувались!
— Ой, не роздувай. 6500 — це навіть дешевше за няню на пів дня.
— Але ж ви не няня. Ви — бабуся з дідусем. Ви самі це запропонували!
— Це була помилка, — буркнула вона й встала. — Мабуть, ми неправильно оцінили ситуацію.
Дівчата тихенько грались у кімнаті. А ми сиділи з Тарасом, не знаючи, що сказати.
Увечері мені прийшов лист на пошту. Відправник — «Бабуся Надія». Тема: «Компенсація за відпочинок із онуками. Липень 2025».
Я читала — і не вірила. Ми сиділи мовчки. Це не була сварка. Це був удар у саме серце.
Ми не відповідали кілька днів. Не з образи — ми просто не знали, як реагувати. Дівчата питали, коли знову до бабусі.
— Колись, люба, — відповідала я. — Зараз у бабусі багато справ.
Я не хотіла казати, що ці “справи” — це калькуляція емоцій у гривнях. Що любов до онуків для них має прайс.
Тарас був мовчазний. Потім, пізно ввечері, сказав:
— Я не хочу, щоб наші діти жили в родині, де за кожне “я тебе люблю” треба платити.
Ми не повернули гроші. І не будемо. Не через фінанси. Просто не хочемо брати участь у цьому спектаклі. Не ми тут винні.
І тепер усе буде інакше.
Без фальшу. Без табличок Excel. І без “любов за ціною угоди”.
Ми з Тарасом так і не відповіли на той лист. Ні словом, ні грошима. Не з принципу, не з образи. Просто… як відповісти на запит, який тобі ніколи не мали б надсилати?
Я довго думала: може, ми й справді щось не зрозуміли? Може, варто було спитати наперед, чи потрібна допомога? Але ж це вони запропонували. З посмішками, з тією бабусиною інтонацією: «Та що ви, це нам у радість!»
А виявилось — це була тимчасова радість. До першої порції морозива понад норму. До першого «мамо, я хочу в туалет» на пляжі.
Може, їм здалося, що ми скористались їхньою добротою. Але й нам здалося, що нас оцінили, як доставку піци.
І от сиджу я тепер за столом, а поруч — блокнот. І хочеться написати: «Витрати на любов — не передбачені. Кошторис закрито».
Бо що це, як не торгівля довірою?
Наші дівчатка досі згадують ту поїздку. Вони не знають, що за кожен їхній сміх на батуті хтось виставив нам суму. Що за кожне «бабусю, я хочу ще морозива» — у когось усередині лунало: «А хто за це заплатить?»
Я мовчала, коли Тарас сперечався. Але тепер, коли думаю про майбутнє, мене гризе питання: а що буде далі?
Чи запросять вони ще онуків у гості? І якщо так — то знову з розрахунком?
Чи перестануть наші діти бачити у бабусі й дідусеві джерело тепла — і почнуть чути в їхніх словах нотки бухгалтерії?
А як бути нам, молодим батькам, які щиро сподівалися на підтримку, а отримали… рахунок?
Де ця межа — між «допомогою» і «послугою»?
Чи нормально взагалі у наш час чекати, що бабусі й дідусі просто захочуть побути з онуками — не за подяку, не за оплату, а просто так, бо серце велить?
Може, ми живемо в ілюзії, що родина — це безкоштовно?
А може, це нормально — виставляти ціни на турботу? Але тоді як пояснити дітям, що любов — не товар?
Може, це я — стара школа. Може, колись і я попрошу у своїх дітей «компенсацію за гостину». Але якщо так станеться — нагадайте мені цю історію.
Бо сім’я — це не фінансовий план.
А ви як вважаєте? Чи треба ділити витрати, коли бабуся і дідусь самі пропонують провести час з онуками?
Чи може любов до дітей — це теж ресурс, який має свою ціну?
А може, ми просто боїмось зізнатись: світ змінився. І в цьому новому світі все — навіть стосунки — мають «вартість»?
Я не знаю. Але я знаю точно: я не хочу, щоб мої діти виросли в домі, де почуття міряють у гривнях.
А ви — як думаєте?
