Мої свекри позичили нам 100 тисяч гривень, а потім зажадали їх повернути наступного ж дня. Я не маю змоги їх повернути, і не знаю, де мені взяти ці гроші
— Мамо, у нас немає таких грошей. — Я знаю, але тобі треба щось придумати. Продати машину, взяти кредит. Що завгодно. Нам це справді потрібно. Не вдаючись у подробиці — у нас є свої причини.
Рік тому я думала, що мені щастить із людьми. Батьки мого чоловіка, Степана, були втіленням добрих свекрів – привітні, усміхнені, завжди готові дати пораду чи підтримку. Коли ми з чоловіком вирішили купити будинок, вони самі запропонували позичити нам ту суму, якої бракувало.
Сто тисяч гривень – це величезна сума, але вони пообіцяли, що не квапитимуть із поверненням. Ми мали записати це «для порядку», але ми довіряли одне одному. Тепер я знаю, як ми помилялися. Бо від людей можна очікувати чого завгодно – навіть найгіршого, коли найменше цього очікуєш.
— Це буде наше місце на землі, — сказав Степан, коли ми стояли перед невеликим, але затишним будинком на околиці нашого містечка, Городка.
Ми тоді вважали, що ми дорослі, готові до спільного життя та… кредиту. У нас був свій внесок, але нам ще бракувало значної суми, аби банк взагалі розглянув нашу заявку. І тут втрутилися його батьки – Галина та Микола. Тесть і свекруха, як на картинці. Вони запропонували додати відсутні 100 тисяч. Без жодних відсотків, не поспішаючи. Тільки «на слово честі», бо ж ми родина.
— Ми ж це запишемо, гаразд? — спитала я Степана ще до того, як ми підписали контракт із забудовником.
— Чому? З батьками? — він махнув рукою. — Якщо це про незнайомців, то звісно. Але ж це мама й тато.
Тоді мені було неспокійно. Можливо, я й не була донькою юриста, але я знала, що гроші можуть розділяти людей більше, ніж будь-що інше. І хоча Степан казав, що все буде добре, щось усередині не давало мені спокою.
Незважаючи на це, я не наполягала. Будинок був мрією, що здійснилася. Ми переїхали після весілля, ледве через місяць після отримання ключів. Він пахнув свіжістю та фарбою. Галина принесла торт, Микола та Степан встановлювали полиці. Здавалося, що ми побудували не лише будинок, а й майбутнє. Тоді я не знала, що все це схоже на картковий будиночок, у який варто лише трохи подути, і він завалиться.
Перші кілька місяців ми жили як у казці. Кожен день у новому будинку був святом. Я пекла пиріжки, садила квіти в саду, а Степан щодня повертався з роботи щасливим, що у нас нарешті є щось своє. Іноді ми говорили про кредит, але радше в тоні «коли станемо на ноги, почнемо щось відкладати». Ніхто нас не квапив. Навпаки, свекруха постійно повторювала:
— Усьому свій час. Не хвилюйся зараз про гроші, насолоджуйся своєю молодістю!
Коли я зрозуміла, що чекаю дитину, моя свекруха мало не плакала від радості. Вона пообіцяла купити нам візочок та ліжечко, допомагатиме, чим зможе. Вона була в захваті, будувала плани на вечері на вихідні, прогулянки з онуком.
— Ми одна родина, — повторила вона. — Ми завжди підтримували одне одного і будемо підтримувати й надалі.
З тестем було важче. Він був більш стриманим у своїх емоціях, але завжди ввічливим. Я бачила, що він радий думці про онука, хоча й не говорив про це прямо. Я вірила, що у нас з ними добрі стосунки. І справді — для молодої пари з іпотекою та дитиною на підході — ми не могли скаржитися. Я навіть відчувала провину, що ми ще не почали повертати гроші, хоча обіцяли зробити це одразу після весілля.
— Припини, — перебив його Степан. — Краще купити візочок зараз, ніж віддавати тисячу гривень батькам, яким гроші не потрібні. Зрештою, вони ж казали, що не поспішають.
І тоді я ще вірила, що так і буде. На все буде час.
Перші ознаки того, що щось змінюється, з’явилися невдовзі після народження нашого сина. Тарасик з’явився на світ здоровим, чудовим і гучним, як сирена пожежника. Я спала по дві години на добу, ходила у заплямованій футболці та з тінями під очима.
Степан намагався допомогти, але він також був виснажений. Тож я не здивувалася, що ми рідше відвідували його батьків. А може, мені варто було придивитися до цього уважніше?
— Твоя мама дзвонила? — спитала я одного разу, коли Степан повернувся з роботи весь похмурий.
— Хм… Так. Вона запитала, чи в нас є якісь заощадження на цей кредит. Але я сказав, що ще не час.
— Вона питала про гроші?
— Просто з цікавості. Вона не створювала проблем, — він перебив її та одразу змінив тему.
Але тема не зникла. Через тиждень Галина прийшла з Миколою без попередження. Вони принесли торт і банки, але атмосфера була напружена. Микола ледве промовив слово. Галина, ніби мимохідь, запитала:
— А як справи з фінансами? Вам уже вдалося щось зібрати?
Мені стало спекотно. Степан спробував пожартувати, але я не могла стримати посмішки. Не тому, що у нас не було грошей — бо їх справді не було — а тому, що я відчувала, що між нами щось руйнується. Ніби справа перестала бути про допомогу, а почала рахувати.
«Ми не хочемо тебе квапити», – додала Галина, але її голос був надто тихим, надто ввічливим. Я почула між словами: «Час починати віддавати».
Телефон задзвонив у середу, трохи раніше дев’ятої ранку. Степан вже був на роботі, Тарасик спав, а я щойно допила свою холодну каву. Я побачила, що телефонує Галина. Я відповіла без жодного сумніву.
— Привіт, люба, — почала вона солодким тоном. — Ти сама?
Я одразу відчула, як у мене в животі закипає. Коли хтось запитує, чи ти самотній, це ніколи не буває гарною новиною.
— Так, Тарас спить.
— Слухай… нам з татом довелося все обміркувати. Ми знаємо, що в тебе є витрати, дитина тощо, але… ті гроші, які ми тобі позичили… ми повинні їх повернути. Повністю. Якомога швидше.
Я не одразу зрозуміла, що вона мала на увазі. Мені здалося, що я щось недочула.
— Що ви маєте на увазі під «повністю»? Як довго?
— Ну… місяць. Можливо, шість тижнів. Не пізніше кінця наступного місяця.
Я замовкла. Я не знала, що сказати. Якусь секунду я стояла, приклавши телефон до вуха, а серце калатало.
— Мамо… у нас немає таких грошей.
— Я знаю, але тобі треба щось придумати. Продати машину, взяти кредит… Що завгодно. Вони нам справді потрібні. Не вдаючись у подробиці — у нас є свої причини.
Її тон був все ще ввічливим, але бездушним. Ніби вона говорила про зовсім незнайомих людей. Вона глибоко вдихнула.
— Вибачте за несподіванку, але… це важливо. Зробіть щось.
Вона поклала слухавку. І я відчула, як мій світ руйнується. У мене не було б 100 тисяч, навіть якби я продала своє серце.
«Вони, мабуть, жартують», — сказав Степан, коли я розповів йому про розмову з його матір’ю того вечора. Але на його обличчі не було жодної веселості. Він був блідий, як полотно.
— Я чула її голос. Вона не жартувала. Вони хочуть ці гроші. І швидко.
Степан сів на стілець і втупився в підлогу. Він довго мовчав. Потім встав, відкрив пляшку води і випив її одним ковтком. Це був не його стиль. Це був стиль хлопця, який не мав уявлення, що робити.
— Вони знають, що в нас немає таких грошей. Що все пішло на будинок. У нас дитина, іпотека, платежі за пральну машину…
— Я знаю це. Але вони… не хотіли цього чути. Ніби їм було байдуже. Ми мали «щось придумати».
Того ж вечора Степан зателефонував своїй матері. Розмова тривала, мабуть, п’ять хвилин. Я чула, як його голос з кожною хвилиною ставав дедалі глухішим, поки нарешті він не промовчав. Він просто кивнув і поклав слухавку.
— Вони не здаються, — сказав він. — Батько замишляв якісь інвестиції, вони втратили гроші. Вони потребують допомоги.
— А ми? Ми не такі?
Він замовк. Потім знову почалися розмови про продаж машини, про позики до зарплати, про позику у колеги на роботі. Але всюди була стіна. І я, я могла сказати лише одне:
— Я не можу вигадати ці гроші. Навіть якби хотіла. У мене немає можливості.
Через півтора місяця ми сиділи у вітальні з аркушем паперу на столі та калькулятором. Сума – 100 тисяч гривень – світилася на нас, як неонова вивіска посеред ночі.
Ми зробили все, що могли. Ми взяли кредит у банку, я продала свої коштовності та ноутбук. Степан позичив у друга, потім у свого начальника, пояснивши це «сімейною надзвичайною ситуацією». Ми зібрали 95 тисяч. Решту – після тижня мовчання – нам позичили батьки під слово.
Ми роздали все за один день. Свекруха не питала, чи вистачить у нас на хліб. Вони не казали «дякую» чи «вибачте». Свекруха просто взяла конверт, порахувала гроші та посміхнулася, ніби з полегшенням.
«Я рада, що все владналося», — сказала вона. — «Тепер тобі буде легше. Без жодних зобов’язань».
Легше? Я перестала відчувати себе частиною цієї родини. Я перестала їм довіряти. Бо навіть якщо хтось пояснює, що він «потребує допомоги», це не те, як треба ставитися до родини. Не залишають дітей з немовлям та іпотекою посеред зими, погрожуючи їм «наслідками», якщо вони не повернуть гроші вчасно.
Ми зі Степаном почали економити. Але не лише гроші. Ми також економимо емоції. Ми відгородилися. Ми більше не ходимо щонеділі на обід. Я не дзвоню свекрусі за порадою. А коли свекруха нещодавно запропонувала взяти Тарасика на вихідні, я просто посміхнулася.
«Дякую, ми впораємося», – відповіла я.
Сьогодні я знаю, що сім’я — це не кровні узи. Це безпека. І саме цього нам бракувало.
Я довго думала, що найгірше, що може зробити родина, — це відмовитися від тебе. Але тепер я думаю, що ще гірше — це змусити тебе відмовитися від себе. Від своїх принципів, довіри, спокою. Вони забрали в нас не лише 100 тисяч гривень, вони забрали відчуття опори, на яку ми сподівалися. І що найболючіше — вони зробили це з усмішкою, прикрившись словами «це важливо».
Тепер я часто запитую себе: а як би ви вчинили на моєму місці? Чи треба прощати тих, хто скористався вашою довірою в найвразливіший момент життя? Чи варто зберігати стосунки заради миру в родині, коли всередині лишається осад, який ніколи не змиється?
Можливо, хтось із вас проходив щось подібне. Можливо, у вас є своя історія про «добрі» родинні позики. Чи були ви на нашому місці?
І головне — чи можна знову довіряти після того, як тебе продали за купу цифр?
Я щиро хочу почути ваші думки. Бо іноді чужі відповіді допомагають знайти власну.
