Я думала, що ми були друзями. Але, схоже, вже не будемо. А все тому, що мене підвищили….
Я працюю на одному підприємстві майже п’ять років. Донедавна я сиділа в кабінеті з чотирма співробітницями. Хоча кожна з нас була зі своїм характером, ми дуже добре ладнали між собою. Ми спілкувалися на приватні теми, розповідали одна одній про свої проблеми і, в разі необхідності, допомагали та підтримували. Якщо одна з нас хотіла піти раніше, інші закінчували роботу за неї або прикривали.
Все почалося два місяці тому.
Того дня не вийшов на рейс автобус, яким я завжли доїжджала до роботи. Прийшлось ловити попутку і я майже на півгодини запізнилась на роботу. Зазвичай дівчата в таких випадках зустрічали мене жартами. Вони сміялися, що я, мабуть, забула знову увімкнути будильник або занадто довго стояла перед дзеркалом, намагаючись зробити собі гарний вигляд. Однак того дня вони сиділи тихо, як миші під віником.
– Агов, дівчатка, чого ви такі понурі? – здивовано запитала я.
Вони зі співчуттям дивилися на мене.
– Тебе викликає начальник… – почула я у відповідь. – Вже двічі заходив та питав, коли ти приїдеш, – пояснила Наталка, і в мене підкосилися ноги.
– Він не сказав, про що йдеться? – запитала я.
– На жаль, ні, але голос у нього був не привітний… – зазначила друга колега Марійка.
– Ну, я піду… – зітхнула я. – Що має бути, те буде.
Я йшла до кабінету начальника ніби на ешафот. Я очікувала найгіршого. Певний час ходили чутки про те, що підрозділ реорганізовується, і що будуть скорочення. Я була впевнена, що писатиму заяву за власним бажанням. Щоправда, мені здавалося, що останнім часом мій рейтинг у начальства значно підвищився, але у мене був найкоротший стаж серед усіх у відділі. А від таких завжди позбавляються в першу чергу.
Я мало не плакала від думки, що доведеться шукати нормальну роботу. Адже в наш час це цілком виключено. Вже малювала в голові перпективу тікати за кордон. А як бути з чоловіком? Як залишу його самого? В нас вже була розмова на цю тему, але ми постановили, що тримаймося разом. Тому що моя робота є державною і мало йомовірно,щоб зупинили стратегічний об’єкт. Але мій чоловік постановив, що якщо щось станеться з моєю роботою, то я поїду до сестри, яка живе за кордоном. Тим більше, що нашу дитину вона забрала ще в лютому і тепер хвилюється за нас, кожен день дзвонить і каже, що прийме мене в будь-якому випадку. А чоловік мусить залишитись тут…
Тим часом, начальник влаштував мені дуже теплий прийом. Він не сварив мене за запізнення. Більше того, він навіть запропонував мені каву і з занепокоєнням у голосі запитав, чи все у мене гаразд.
– У вас дуже засмучений вираз обличчя, – пояснив він, побачивши мене.
Я була вражена.
– Зі мною все гаразд, просто трохи болить голова, – збрехала я, бо насправді не знала, що сказати.
– Але чи здатні ви зібратися з думками?
– Звісно. А про що мова? – відповіла я.
– Що ж, Орисю Михайлівно, наприкінці цього місяця ми об’єднуємо відділ кадрів та бухгалтерію і буде створено цілком новий відділ. Я хочу, щоб ви керували ним, – сказав він, і я підстрибнула.
– Стривайте, стривайте, ви пропонуєте мені підвищення? – Я не могла в це повірити.
– Так. Відповідальності буде більше, але я вірю, що ви з нею впораєтеся. Безумовно, це також передбачає і підвищення зарплати. Подумайте про це і повідомте мені про свою згоду не пізніше завтрашнього дня. Бо якщо ні, то…
– Звичайно, я згідна! – погодилась я. – І я обіцяю, що не підведу вас! – запевнила я його.
– Чудово! У такому випадку, ми обговоримо деталі завтра. Наразі прошу вибачити. У мене зараз важливий дзвінок, – він провів мене до дверей.
Я повернулась до свого кабінету як на крилах. Ще кілька хвилин тому я очікувала, що мене звільнять, а тут такий сюрприз! Я одразу ж розповіла про все своїм колегам. Я була впевнена, що вони будуть задоволені. Адже ж ми були друзями!
В той час не мене чекало розчарування, бо дівчата не промовили жодного слова. Вони втупилися в екрани своїх комп’ютерів і робили вигляд, що напружено працюють.
– Ну, що з вами? Хіба ти не радієте, що я все ж таки залишаюсь? – запитала я.
– Ми щасливі, звичайно, щасливі, – нарешті пробурмотла Наталка.
– Ви впевнені? Бо у вас у всіх такий вигляд, ніби я стала вам на хвіст, – сказала я нервово. Наталя встала з-за столу.
– А ти що, думала, що ми тобі кинемося на шию від радості? Оскільки ти залишаєшся і, крім того, тебе підвищили, це означає, що одна з нас піде. Але хто саме? – вона подивилась на мене.
– Чого ти так на мене дивишся? Це не від мене залежить і не я це вирішую. І взагалі, звідки ви взяли, що когось із вас звільнять? Зрештою, ми фактично вже реорганізовані. Нас об’єднують і все. Решта залишається як є, – намагалась я вгамувати емоції, але Наталка не відпускала.
– Добре, добре, забудь про ці казки! – прошипіла вона. Не хочеш говорити – не кажи. Але не тримай нас за недолугих! Завжди, коли щось об’єднують, то зменшують. І не лише на управлінському рівні. Зрештою, керівник нового відділу має про це знати, чи не так? – Вона багатозначно подивилася на дівчат і ті кивнули.
З мене досить.
– Може і повинна, але я нічого не знаю! – Я закричала і вибігла з кабінету.
Мені було шкода себе. Я думала, що ще навіть не оформила офіційно свою нову посаду, а на мене вже всі дивляться криво і ставляться, як до ворога. Приїхала додому в поганому настрої. Розповіла чоловікові про підвищення і про те, як повели себе мої колеги.
– Знаєш, зараз я починаю шкодувати, що погодилась очолити цей новий відділ. Я відчуваю, що наживу собі через це ворогів. Може, мені краще завтра піти до начальника і сказати, щоб він шукав когось іншого? – вголос запитала я.
Чоловік дивився на мене, як на божевільну.
– Не смій! Ти заслужила на це підвищення як ніхто! Маєш відповідну освіту і до роботи ставишся відповідально. Навіть не маєш жодгої догани! – сказав він. – А за дівчат не хвилюйся! Вони тобі заздрять і тому несуть нісенітниці! – додав він.
– Ти так вважаєш?
– Ну, звичайно! Але не хвилюйся. Як тільки вони звикнуть до нової ситуації, все повернеться на круги своя, – пояснив він.
На душі стало трохи легше.
Я думала, що мій чоловік мав рацію. Зрештою, я б, напевно, теж заздрила, якби когось іншого підвищили. Чому я очікувала від них іншої поведінки? Весь наступний тиждень на роботі був шалений. Я переїжджала у власний кабінет, знайомилась з новими обов’язками і не було часу на зайві розмови. Однак, як тільки я облаштувалась, вирішила поспілкуватися з дівчатами. Я хотіла переконатися, що мій чоловік правий і що вони трохи охололи і все обдумали, гнів пройшов. Я приготувала п’ять чашок кави і поспішила до свого колишнього кабінету.
Мої подруги дуже мені зраділи.
– Дуже добре, що ти тут! – Наталка привіталася зі мною першою, що було, праду кажучи, несподіванно.
– Ви справді раді мене бачити? – запитала я, зробивши здивоване обличчя.
– Боже, я знаю, що ти маєш на увазі, – застогнала вона. – Вибач за всі ті дурниці, які я наговорила після твого підвищення. Але ти розумієш… Це все нерви, ми всі сиділи як на голках. Ми знали, що щось готується, і я була знервована, як чорт, бо була переконана, що мене звільнять. Цей страх був і в інших дівчат. Сама знаєш в який час живемо… – зніяковіло пояснила вона.
– Гаразд, дорогенька, забудемо про це. Що було – то минуло, проїхали, – посміхнулась я.
– То що, дружимо, як і раніше? – запитала Наталка.
– Ну, майже. Бо якщо будете лінуватись, я нагадаю, хто тут головний і дам вам доброго прочухана, – підморгнула я їм.
Я не приховувала, що дуже дорожила своєю дружбою з дівчатами і була щаслива, що зберегла її. Наступні кілька днів пройшли спокійно. Я все краще і краще справлялась зі своїми новими обов’язками, а мої друзі старалися, як ніколи раніше. Коли я щось просила, вони негайно виконували мої вказівки. Я тішилась, що наша співпраця складається якнайкраще. На жаль, якось в середині минулого тижня моя радість закінчилася. Це було рано вранці. Не встигла я з’явитися на підприємстві, як мене викликали до кабінету начальника.
Цього разу прямувала туди немов на крилах. Я очікувала, що начальник просто хоче поцікавитися як я справляюся зі своїми обов’язками керівника. Однак, коли я зайшла до кабінету, то одразу зрозуміла, що мова йдетиметься про щось інше і не приємне. Начальник не посміхався і кави мені не запропонував.
– Орисю Михайлівно, ви повинні звільнити двох людей зі свого старого відділу. До кінця місяця, – заявив він без зайвих слів. Я була приголомшена. Отже, Наталка з Марійкою мали рацію. Коли вони щось об’єднують також щось зменшують…
– Але пане начальнику? Як це? Ми не впораємося меншою командою, – охолонувши заперечила я.
– Ви впораєтеся, скорочується процес виробництва і ми змушені звільнити частину працівників, тому у вас буде менше роботи, – пояснив він.
– Але… я не можу, – промовила я. – Я дружу з дівчатами. Для мене це занадто складне рішення, – пояснила я.
– Я не збираюся це слухати, – він погрозливо подивився на мене. – Прошу дотримуватися субординації. Це роль керівника. Іноді доводиться приймати складні рішення, – відповів він і почав перебирати папери на своєму столі. Це був знак, що він вважає розмову завершеною.
З тих пір у маю на голові проблему. Я не знаю, як повідомити дівчатам про скорочення і кого з них попередити. Адже ми ж друзі…