Віра ніколи не думала, що власна квартира може стати причиною сімейних сварок. Три роки молода жінка збирала на перший внесок, підробляючи вечорами репетиторством. Ще п’ять років виплачувала іпотеку, відмовляючи собі в усьому — від нової одежі до відпустки. Кожна гривня йшла на погашення кредиту. І ось тепер, коли борг перед банком нарешті закрито, почалися дивні розмови.
Людмила Сергіївна з’явилася на порозі без попередження, з пакетом фруктів і ввічливою усмішкою. На свекрусі був новий дорогий костюм — вона любила підкреслювати свій статус успішної бізнеследі.
— Вирішила провідати молодих, — сказала свекруха, заходячи до квартири. — Як ви тут? Обжилися?
Віра запросила Людмилу Сергіївну на кухню. Після весілля минуло лише пів року, і стосунки поки складалися напружено. Свекруха ніби придивлялася до невістки, шукаючи недоліки.
— Дивлюся, ремонт затіяли, — Людмила Сергіївна критично оглянула нові шпалери. — І меблі поміняли. На які ж гроші, цікаво? Ігоре, ти що, премію отримав?
— Це все Віра, — відповів Ігор, заходячи на кухню з чашками. — У неї добре з фінансами.
— От як? — А ти, сину, що ж? Навіть не береш участі в облаштуванні сімейного гнізда?
— Чому ж, беру, — Ігор знітився, розставляючи чашки. — Просто квартира Вірина, вона ж до весілля її купила…
— До весілля? — Людмила Сергіївна випросталася, ніби проковтнула палицю. — Тобто ти тут ніби на пташиних правах?
— Мамо, яка різниця? Ми ж сім’я.
— Велика різниця! — свекруха підвищила голос. — У сім’ї все має бути порівну. А виходить, що ти у своєму домі жодної ваги не маєш. Віра тут повна господиня, а ти так… тимчасовий мешканець.
Віра мовчки протирала посуд. За пів року вона встигла вивчити характер Людмили Сергіївни — будь-яке заперечення лише додасть оливи у вогонь. Краще промовчати, удавши, що слова потрапляють у порожнечу.
Через тиждень свекруха знову прийшла в гості. Цього разу з цілим списком пропозицій, виписаних у блокноті:
— Я тут подумала… — свекруха постукувала наманікюреним пальцем по сторінці. — Чому б вам не продати цю квартиру? Купите нову, більшу. У хорошому районі. Оформите на обох, як годиться у пристойних сім’ях. Я навіть хорошого ріелтора знайшла.
— Дякую за пораду, — спокійно відповіла Віра, розливаючи чай. — Але нас усе влаштовує.
— Як може влаштовувати така несправедливість? — Людмила Сергіївна сплеснула руками, ледве не перевернувши чашку. — Ігоре, невже тобі не прикро? Твоя дружина володіє квартирою, а ти ніби якийсь приживальник. Ні, це неправильно!
— Мамо, припини, — Ігор зморщився. — Ми самі розберемося.
Але Людмила Сергіївна не збиралася відступати. На сімейній вечері, куди запросила молодих, вона спеціально посадила за стіл своїх подруг — Аллу Петрівну та Зінаїду Миколаївну. Розмова, як по нотах, перейшла до «справжніх сімейних цінностей».
— От ми з батьком Ігоря завжди все порівну ділили, — промовляла свекруха, звертаючись більше до подруг, ніж до молодих. — І майно спільне, і гроші спільні… Правильно ж?
— А як же поділ при розлученні? — тихо запитала Віра, згадавши історію, яку розповідала сусідка.
Свекруха почервоніла. Усі присутні знали, що під час розлучення Людмила Сергіївна відсудила у чоловіка максимум можливого — від машини до дачі. Колишній чоловік залишився практично на вулиці.
— Не розумію, до чого ця розмова, — процідила Людмила Сергіївна. — Я про інше. Про те, що в сім’ї не повинно бути «твоє» і «моє». Усе спільне! От ти, Віро, невже не розумієш, що чоловік має почуватися господарем у домі?
Ігор спробував перевести тему на жарт:
— Мамо, головне, що ми любимо одне одного. А папірці — це формальність.
— Формальність? — свекруха вдарила долонею по столу. — А якщо щось трапиться? Не дай боже, звісно… Куди ти підеш? На вулицю? Віра виставить тебе за двері — і все, у тебе нічого немає!
Того вечора, повертаючись додому, Віра помітила, як Ігор притих. Слова матері явно зачепили його за живе.
Наступного дня Людмила Сергіївна зателефонувала невістці:
— Віро, нам треба серйозно поговорити. Ти не повинна триматися за те, що мала до шлюбу. Тепер у тебе є сім’я, чоловік. Треба думати про майбутнє.
— Про яке майбутнє? — запитала Віра, відчуваючи, як усередині все стискається від недоброго передчуття.
Терпіння Віри почало вичерпуватися. Увечері вона завела розмову з чоловіком:
— Ігоре, що відбувається? Чому твоя мати так настирливо цікавиться моєю квартирою?
— Вона просто хвилюється за мене, — Ігор відвів очі. — Ти ж знаєш маму…
— Знаю. І бачу, що ти починаєш піддаватися її маніпуляціям.
— Яким маніпуляціям? — підскочив Ігор. — Вона ж мати! Бажає мені добра!
Віра уважно подивилася на чоловіка. За пів року шлюбу вона вперше бачила його таким — невпевненим, роздратованим. Ніби маятник, що хитається між дружиною та матір’ю…
У передпокої пролунав дзвінок. На порозі знову стояла Людмила Сергіївна, але цього разу без усмішки…
— Нам потрібно серйозно поговорити, — свекруха рішуче пройшла на кухню, навіть не знявши взуття. — Я проконсультувалася з юристом. У родині має бути справедливість.
Віра мовчки поставила чайник. Вона відчувала, що розмова буде непростою.
— Отже, — Людмила Сергіївна дістала якісь папери. — Є два варіанти: або ти виділяєш Ігорю частку у квартирі, або оформлюєш дарчу на частину власності. Так буде правильно. Чоловік має бути господарем у домі.
— А як щодо моїх восьми років виплат? — запитала Віра. — Три роки я збирала на перший внесок, п’ять років виплачувала іпотеку. Сама.
— Ну і що? Тепер у тебе є сім’я. Чоловік. А ти поводишся, як егоїстка! — свекруха підвищила голос. — У порядних сім’ях все майно спільне.
— У порядних сім’ях свекрухи не втручаються у фінансові справи молодих, — зауважила Віра.
— Що ти сказала? — Людмила Сергіївна почервоніла. — Як ти смієш? Я мати! Я маю право хвилюватися за майбутнє сина! А ти… ти просто використовуєш його. Прикриваєшся шлюбом, а сама все під себе підм’яла!
Віра глибоко вдихнула. Вісім років вона йшла до своєї мети — до власного дому. Працювала на двох роботах, рахувала кожну копійку. І тепер якась жінка, хоч і мати її чоловіка, намагається вказувати їй, як розпоряджатися заробленим.
— Послухайте, Людмило Сергіївно. Моє майно, придбане до шлюбу, жодним чином не стосується вашого сина. Це моє особисте досягнення, і я не збираюся ним ні з ким ділитися.
— Ах, ось як? — А хто тобі на весілля гроші дарував? Хто банкет оплачував? Може, вже забула?
— Не забула, — спокійно відповіла Віра. — Але це був подарунок на весілля, а не інвестиція в статутний капітал.
— Ігоре! — Людмила Сергіївна звернулася до сина, який мовчки стояв біля вікна. — Ти чуєш, як вона розмовляє? Тебе це влаштовує?
— Мамо, може, не треба… — почав було Ігор.
— Що не треба? — спалахнула свекруха. — Захищати свої права не треба? Миритися з тим, що тебе за людину не вважають?
— До чого тут це? — Віра поставила чашки на стіл. — Я люблю вашого сина. Ми живемо разом, будуємо плани. Але моя квартира — це моя квартира. І крапка.
— Віра, — Ігор підійшов до дружини. — Може, варто подумати? Мама в чомусь права…
— Ось! — тріумфально вигукнула Людмила Сергіївна. — Навіть син розуміє, а ти вперлася!
— Тобто ти вважаєш, що я повинна просто взяти і віддати половину квартири? Квартири, яку я купувала сама, без чиєїсь допомоги?
— Не віддати, а поділитися, — Ігор завагався. — Ми ж чоловік і дружина…
— Знаєш що? — Віра випросталася. — Або ти перестаєш підтримувати мамині абсурдні вимоги, або у нас будуть великі проблеми. Я не збираюся щодня доводити своє право на власну квартиру.
— Ось! — Людмила Сергіївна сплеснула руками. — Ось твоє справжнє обличчя! Шантажуєш мого сина! Лякаєш!
— Не шантажую, а ставлю крапки над «і», — відрізала Віра. — І вам раджу зайнятися своїм життям, а не втручатися в наше.
Далі в кімнаті залишилося лише напружене мовчання, яке вимагало вибору та змін. Віра глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Потім вона подивилася на Людмилу Сергіївну, яка все ще стояла в центрі кухні, стискаючи в руках свої папери, наче прапор справедливості.
— Знаєте, Людмило Сергіївно, — почала Віра, ледве стримуючи емоції, — а давайте поговоримо про справедливість. Ви так багато кажете про те, що я маю ділитися, що мій чоловік — господар у домі. Але чи не здається вам, що господар має щось вкласти в цей дім?
Свекруха ошелешено подивилася на невістку.
— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, злегка збліднувши.
— А те, що Ігор жодного разу не сплатив за комунальні послуги, — різко сказала Віра. — Він не доклав ані копійки до нашого ремонту. Меблі, техніка, навіть його одяг — все це оплачую я.
— Це… це тому, що він тільки шукає хорошу роботу! — гарячкувала Людмила Сергіївна. — Ти ж знаєш, як зараз важко знайти нормальне місце!
— А я теж шукала? — запитала Віра. — Чи, може, мені було легше? Я працювала на двох роботах, не спала ночами, щоб виплатити цю квартиру. А Ігор… Він приходить додому, сідає за стіл і чекає, коли йому подадуть вечерю.
— Він твій чоловік! — вигукнула свекруха. — Це твій обов’язок!
— Мій обов’язок? — Віра гірко посміхнулася. — А які обов’язки має ваш син? Чому все на мені?
Ігор, який досі стояв біля вікна, несподівано обернувся.
— Ти це серйозно? — запитав він, дивлячись на дружину.
— Цілком, — відповіла Віра, дивлячись прямо на нього. — Ігоре, я люблю тебе, але ти повинен визнати правду. Ти звик, що за тебе вирішують. Що мама все контролює. А тепер ти хочеш, щоб я теж стала твоїм спонсором?
— Це не так! — Ігор здавалося, сам не вірив у свої слова. — Я теж працюю!
— Де? — перепитала Віра. — Підробітки? Це не те, що будує сім’ю. Ти навіть не намагався вкластися в наш дім. А тепер ви з мамою хочете забрати частину того, що я створила?
— Не треба! — Людмила Сергіївна закричала. — Ти просто хочеш принизити мого сина!
— Ні, — спокійно сказала Віра. — Я хочу, щоб усі зрозуміли: моя квартира — це не просто стіни. Це роки роботи, мої зусилля, моє життя. І я не дозволю, щоб це все знецінили.
Ігор мовчав. Здавалося, що він не знає, що сказати.
— Ігоре, — Віра звернулася до чоловіка. — Ти дорослий чоловік. Пора це довести. Якщо ти хочеш бути справжнім партнером у шлюбі, то покажи це справами, а не словами.
Людмила Сергіївна хапнула повітря, ніби хотіла щось сказати, але Віра випередила її:
— І вам, Людмило Сергіївно, час зрозуміти, що ваша роль у нашій сім’ї обмежується турботою, а не командуванням.
Свекруха вперше за весь вечір не знайшла, що відповісти. Ігор мовчки підняв сумку і вийшов з кухні.
Двері зачинилися за ним з гучним стуком. Віра залишилася стояти біля столу, відчуваючи важкість у серці. Але разом із цим — і полегшення. Вона вперше за весь час відкрито сказала те, що справді відчувала.
Тепер, коли Людмила Сергіївна приходила в гості, вона більше не оглядала квартиру оцінюючим поглядом. Не зітхала багатозначно, не закочувала очі. Вона просто раділа можливості провести час із сином та невісткою.
А Ігор нарешті перестав розриватися між дружиною та матір’ю. Він зрозумів, що можна любити обох, але при цьому чітко розділяти свою сім’ю та батьківський дім. І це не зрада, а дорослішання.
Першу річницю примирення вони відзначили разом — Віра навіть запросила свекруху на вечерю. І вперше за довгий час у повітрі не було напруги. Тільки спокій і прийняття.
