Моя знайома Олена працює перукарем. Вона розповіла кумедну історію, як одного разу до них у салон прибіг без запису переляканий дідусь із онучкою і запитав:
– Дітей стрижете?
– Стрижемо, – кивнула Олена.
– Ну тоді підстрижіть, будь ласка, цю дівчинку. Терміново! – Благав дідусь і зняв шапку з дівчинки.
А малій від сили – років зо три. Виявилося, вона сама підстригла собі чубчик і кіски. Як спромоглася. Криво і навскіс.
– Батьки приїдуть за годину! – Дідусь розгублений. – Вони ж більше ніколи її мені не довірять. Виправте, якщо вийде.
Олена посадила маленьку клієнтку на найвищий стілець. Дівчинку звали Вероніка.
– Веронічко, ну навіщо ж ти підстриглася? – сміючись, спитала Олена. – Хто ж тобі дозволив?
Дівчинка суворо подивилася на Олену з-під свого косого чубчика і пояснила:
– Я сама собі дозволила!
Веронічці тій було три роки. А мені – 38. І я тільки недавно навчилася собі дозволяти. Дозволяти те, що раніше здавалося немислимим.
Не працювати з людьми, які мені не подобаються.
Не читати те, що не хочу, навіть якщо це модно.
Не подобатися тим, кому “дуже важливо” сподобатися.
Не виправдовувати чужих очікувань, не переживати через чиїсь засудження, не бути зручною.
І ще багато ситуацій у моєму житті, коли я – Веронічка і дозволяю собі бути собою і більше ніким.
Ольга Савельєва
