Моя свекруха не здогадувалася, що телефон на гучному зв’язку: вона вилила все, що думає, а Тарас лише мовчав
Я сиділа на кухні, помішуючи чай, коли раптом почула знайомий голос із кімнати. То була розмова по телефону, але не проста — моя свекруха Олена Іванівна розповідала сину про мене таке, від чого серце стиснулося. Вона не знала, що гучний зв’язок увімкнено, і слова летіли просто в тишу квартири.
Той вечір почався як звичайний. Ми з Тарасом щойно повернулися з роботи — він із будівництва, де весь день гнув спину під сонцем, а я з університету, де поєднувала лекції з підробітком у кафе. Три роки разом, і ми вже мріяли про весілля, про маленьку квартиру, де буде наша сім’я. Тарас — мій опора, тихий, але надійний хлопець із тих, що не кидають слів на вітер. А його мама… Олена Іванівна завжди дивилася на мене скоса, ніби я якась чужа, що вкрала її скарб.
Я не планувала підслуховувати. Просто зайшла в кімнату, щоб узяти книгу, і тут — той голос. Гучний, різкий, як завжди, коли вона говорила по телефону. Тарас сидів на дивані, телефон на колінах, екран блимав. Він не помітив мене одразу.
— Та ж вона, Тарасе, просто не надто ще розумна і доросла жінка! — лунало з динаміка. — Ти подивися на неї: вічно скаржиться, що втомилася, що гроші не вистачає. А ти ж знаєш, як я тебе виховувала — на чесній праці, без цих істерик!
Я ьтетеріла в дверях. Руки похолодніли, книга випала з пальців. Тарас підвів очі, побачив мене, і його обличчя зблідло. Але він не вимкнув телефон. Не сказав ні слова. Тільки дивився, ніби застиг.
Олена Іванівна продовжувала, не підозрюючи.
— Я ж тобі казала від початку: така, як вона, тільки й шукає, якби з тебе витягти все. Уявляєш, якщо діти підуть? Вона ж їх не виховає, тільки панькатиме, як принців чи принцесу. А ти — мій єдиний син, заслуговуєш на кращу!
Слова засіли в моїй голові. Я відчула, як сльози підступають, але стрималася. Повернулася і вийшла тихо, як привид. У кухні сіла за стіл, стиснула чашку так, що пальці побіліли. Чому Тарас мовчав? Чому не зупинив її?
Він увійшов за хвилину, вимкнувши телефон. Обличчя спантеличене, очі винуваті.
— Наталю, це… це не те, що ти думаєш. Мама просто хвилюється.
— Хвилюється? — я підвелася, голос тремтів. — Вона мене розтерзала, Тарасе! Назвала маніпуляторкою, ніби я казна хто. А ти сидів і слухав!
Він опустив голову, потер потилицю — його звичний жест, коли не знає, що сказати.
— Вона завжди така. З дитинства. Я звик. Не хотів сваритися по телефону.
Я похитала головою. Звик. Три роки я старалася: працювала в кафе вечорами, бо стипендія не покривала рахунків, вчилася на відмінно, щоб випускний диплом відкрив двері в нормальну роботу. А його мама бачила тільки “дівчисько якесь”. Від самого початку, коли ми познайомилися на студентській вечірці, вона ставилася до мене як до тимчасової перешкоди. “Тарас мій, — казала вона, — а ти… ну, подивися на себе, ще така молода”.
Ті перші місяці були важкими. Вона кликала його додому щонеділі, ніби я не існувала. “Приїжджай, синку, поїмо борщу, поговоримо по душах”. А про мене — ні слова. Коли ми оголосили про плани на спільне проживання, вона заплакала: “Як же так, Тарасе? Ти ж знаєш, які дівчата зараз — все для себе”. Я намагалася бути милою: пекла пиріжки, розпитувала про її молодість. Але марно.
Тепер цей дзвінок усе перевернув. Я не спала тієї ночі. Лежала поруч із Тарасом, слухала його рівне дихання, а в голові крутилися її слова. “Емоційно нестабільна”. Може, й так — бо як інакше, коли ти борешся за кожен день? В Україні зараз не легко: ціни ростуть, робота нестабільна, а мрії про стабільність здаються розкішшю. Я не скаржилася Тарасу, бо знала — він сам усе це переживає. Будівництво, де він працює, то скорочення, то затримки зарплати. Але ми трималися разом.
Наступного дня я не пішла на пари. Сиділа вдома, перебирала думки. Подзвонила подрузі Оксані — єдиній, хто знав про наші плани на весілля.
— Наталю, це ж класика! — вигукнула вона. — Свекрухи завжди лізуть у душу. Моя свекруха теж спочатку косилася, а потім змирилася.
— Але Тарас… він не захистив мене.
— Поговори з ним. Серйозно. Інакше так і буде — мама права, дружина помиляється.
Вона мала рацію. Ввечері, коли Тарас повернувся, я чекала його з вечерею. Не просто картоплею — з котлетами, які люблю готувати, і салатом. Атмосфера напружена, як перед грозою.
— Тарасе, нам треба поговорити. Про вчора.
Він кивнув, сів за стіл. Очі уникали моїх.
— Я знаю, що мама переборщила. Але вона любить мене. Просто боїться втратити.
— А я? — запитала я тихо. — Я для тебе хто? Твоя жінка, чи просто та, кого треба терпіти, бо мама каже?
Він зітхнув, взяв мою руку.
— Ти — все для мене, Наталю. Без тебе я б не витримав. Просто… з мамою важко. Вона вдова, з того часу, як тато пішов, тільки я в неї.
Я зрозуміла. Його батька не стало на заводі п’ять років тому — типова українська історія, коли життя обривається через недбалість. Олена Іванівна трималася, але всередині ламалася. Може, тому й чіплялася за сина, як за останню соломинку.
— Тоді скажи їй. Чітко. Що я — частина твоєї сім’ї. Інакше як ми одружимося? Як будемо жити, якщо вона отак за спиною?
Він пообіцяв. “Завтра поговорю”. Я повірила — бо люблю його. Тієї ночі ми обіймалися, як у перші дні, шепотіли про майбутнє: про весілля влітку, про маленького хлопчика з його очима. Мрії гріли душу.
Але реальність наздогнала швидко. Наступного тижня Олена Іванівна приїхала без запрошення. З тортом у руках — “до кави, синку”. Я відчинила двері, посміхнулася, хоч серце стискалося.
— Вітаю, Наталю. Як справи? — її голос солодкий, як мед, але очі холодні.
— Дякую, добре. Заходьте.
Ми сиділи в кухні. Тарас ніяковів, я наливала чай. Розмова йшла: про погоду, про ціни на продукти. Аж раптом вона повернулася до мене.
— Наталю, а ти як, вчишся? Не важко поєднувати?
— Важко, але стараюся. Дві роботи маю, крім університету.
Вона кивнула, ніби співчуваючи.
— Ой, дівчинко, це ж виснажує. Краще б Тарас подбав, щоб ти не мучилася. Він же чоловік, має забезпечувати.
Я стиснула губи. Ось воно — той самий підтекст. Тарас кашлянув.
— Мамо, Наталя сама все робить. Вона сильна.
Олена Іванівна посміхнулася криво.
— Звичайно, сильна. Але ж жінка має бути… ну, ти розумієш, Тарасе. Не як ті сучасні, що все на чоловіків перекладають.
Я не витримала.
— Олено Іванівно, а що ви думаєте про мене насправді?
Вона застигла, чашка в руці затремтіла. Тарас подивився на мене, очі розширені.
— Що ти маєш на увазі?
— Я чула вашу розмову. По телефону. Про “дівчиську”, про маніпуляцію.
Повисла тиша. Олена Іванівна почервоніла, потім зблідла.
— Ти… підслуховувала?
— Ні. Просто телефон був на гучному. Тарас не вимкнув.
Вона повернулася до сина.
— Ти дозволив? Щоб вона чула, як я турбуюся за тебе?
Тарас встав.
— Мамо, досить. Наталя — моя обрана. І якщо ти не можеш це прийняти, то… нам треба подумати.
Вона заплакала. Сльози котилися по щоках, руки тремтіли.
— Я ж для тебе все, синку. Не хочу, щоб ти помилився. Вона… вона не така, як ти заслуговуєш.
Я стояла остовпівши. Нило серце за неї — за цю жінку, яка втратила чоловіка, яка боїться самотності. Але й за себе — бо хто я, якщо мене так бачать?
Тарас обійняв матір.
— Мамо, Наталя — моя сім’я. І ти будеш частиною цього. Але перестань отак говорити. Прошу.
Вона кивнула, витираючи сльози. “Вибач, доню”. Слово “доню” прозвучало вперше, і воно розтопило лід. Ми обійнялися — незграбно, але щиро. Той вечір минув у розмовах: про минуле, про біль, про надію.
Та чи надовго це? Ми з Тарасом плануємо весілля, але я боюся — а якщо вона знову зірветься? Якщо слова зруйнують наше щастя? Подруги радять: “Ставте кордони”. А інтернет… Оксана показала форуми, де такі історії — море. Жінки пишуть: “Моя свекруха зруйнувала все”, “Але ми вистояли, бо разом”.
Я вірю в нас. Тарас змінився — тепер захищає, говорить. Але сумніви лишаються. А ви, любі читачки, як би вчинили? Чи пробачили б такі слова заради кохання, чи поставили б крапку? Розкажіть у коментарях — ваша історія може стати моїм порятунком.
