Моя свекруха Галина Петрівна має лише 61 рік, ще бадьора та енергійна! Але ось уже три місяці, як після втрати свекра вона намагається влізти в наше життя з головою, вимагаючи постійної уваги та допомоги. Вона втомилася від порожнечі, каже, важко одній, коли все навколо нестабільне. Пропонує здати свою хату в оренду, а гроші пускати на спільний бюджет, де я буду основною “допоміжною силою”. Чоловік Назар у захваті від маминих планів, а я категорично проти — це ж наше маленьке гніздечко, не готель.
Я щойно повернулася з роботи, скидаю туфлі в передпокої, а Назар уже стоїть у дверях кухні, з телефоном у руці — розмова з мамою тривала пів години. Виглядає натхненним, ніби винайшов спосіб урятувати світ, простягає мені склянку води з лимоном, яку сам вичавив.
— Тетяно, мамі ніяк, тиск підскочив, боїться зачиняти вікна на ніч. Ходімо, заберемо її до нас. Хату її в оренду — гроші на місяць, нам на продукти, на дрібні витрати. Я чверть їй віддам, а ми разом, як у старі добрі часи, під одним дахом.
Я ковтаю воду, ставлю склянку на тумбочку, відчуваю, як день, що й так був важким, стає ще важчим.
— Назар, опам’ятайся. Твоя мама вчора по ринку бігала, як дівчина, — кошик з овочами тягла, фото надіслала. А ти її в нашу двокімнатку? Я за комп’ютером до опівночі сиджу, ти в роз’їздах по клієнтах, а вона тут влаштує “сімейний клуб”? Ні, обійдемося без такого щастя!
Він хитає головою, кладе телефон на стіл, підходить, намагається обійняти за плечі, але я відступаю крок назад.
— Вона ж сама, Тетяно! Батько пішов, а тут сирени, темрява. Ти ж добра, пам’ятаєш, як ми її в гості кликали? Гроші від оренди — то ж плюс, на квитки в кіно відкладемо. Без малюків — місця вистачить, потерпимо.
Я відходжу до вікна, відчиняю кватирку, вдихаю прохолодне повітря, дивлюся на вогники в сусідніх вікнах.
— Потерпиш? Я їй посилки з аптеки надсилаю, поради по телефону даю, а ти хочеш, щоб я “домашнім менеджером” стала? Чай завари, подушку попери, ногу помасажу? Твоя мама не самотня, а винахідниця — то серце колотиться, то руки тремтять. А якщо я заперечу — кінець усьому? Ти ж уже погрожував. Добре, Назар, бери її, а я до подруги в гості на тиждень. Побачите, як без мене обійдетеся!
Він опускається на стілець, тримає голову, зітхає глибоко.
— Не про кінець… Просто, вона ж моя рідна людина. Ти ж мене цінуєш? То й маму мою впусти. Без дітей — переживемо, а там налагодимося.
Я повертаюся до спальні, лягаю на ліжко без вечері, дивлюся в стелю: коли це скінчиться? Чотири місяці напруги, і я на межі.
Після того, як пішов свекор, батько Назара, свекруха почала натякати на переїзд до нас, мовляв, час спокійно осісти в родинному колі. Але їй усього 61, ще купа років попереду, а вона поводиться, ніби на пенсії в глухому селі.
Насправді моя свекруха Галина Петрівна останнім часом грає роль покинутої та втомленої від світу жінки. Мовляв, здоров’я підводить, оточення байдуже, а син з дружиною — то взагалі чорні душі. Чому так? Я вважаю, їй бракує спілкування, розваг, а ще просто рутини, від якої відвикла. Чоловік не погоджується, і через це ми з Назаром дедалі частіше чухаємо одне одного словами. Раніше ми були злагодженою парою, без таких тертів.
Галина Петрівна ніколи не пробувала себе в серйозній роботі. Свекор же тягнув усе на собі: заробляв на родину, на будинок, на сина. Ймовірно, від такого навантаження і пішов у 65. Але залишив по собі квартиру в спальному районі, велосипед для прогулянок і сина, який самотужки пробився в життя. Ми з ним рідко бачилися — хіба на родинні свята, — але тепер ясно: він усе зробив як треба.
Дружина його обмежувалася роллю господині. Хоча насправді це перебільшення. Приготувати в неї виходить лише базове: омлет з хлібом, суп з кубика, кава з турки. Прибирання — за правилом “якщо видно бруд, то протри”. Я її не суджу за це. А сина вчили життя переважно з батьком. Оце й причина, чому я ціную Назара. Не люблю хлопців, які вічно на маму посилаються.
Тепер, лишившись без пари, Галина Петрівна, мабуть, відчула вакуум. І почала вигадувати недуги: то нудить зранку, то ноги несуть. Ось якось подзвонила синові: “Серце стискає, приїжджай, бо впаду”. Він примчав — а там усе гаразд, тільки чай попросила. Такі епізоди — щотижня, інколи частіше. Ніяк не віриться в щирість.
Нарешті свекруха прямо попросила притулку в нас. У моїй квартирі. У нас теж двокімнатка. Теоретично, троє вмістяться. Та вибачте. Подружжю в шлюбі потрібен свій простір не просто для меблів. Тут наш ритм, звички, приватність. А доросла жінка, яка думає, що світ їй винен, — то вже перебір.
Ми з Назаром і розійшлися в думках. Він наполягав на переїзді мами, я блокувала ідею. Уявіть: Галина Петрівна пропонує план — вона в нас оселяється, квартиру свою здаємо. Оренда ділиться навпіл, плюс пенсія на кишенькові. А я маю взяти на себе кухню, прання, дрібні турботи. Бо ж ми “рідня”.
Коротше, прагне, щоб я бігала навколо неї, як курча. Втомилася від втрат, від новин, каже. Квартиру віддати в оренду, гроші пускати на загальне благо — Назар у захваті, а я в шоці. Минулого тижня ми з ним у кафе сиділи, каву пили — я з сиропом, він еспресо. І він видає:
— Тетяно, мамі самій холодно взимку, опалення слабке. Ходімо в банк, візьмемо кредит, обміняємо твою квартиру на трикімнатку в тихішому місці. Без вікон нових, аби тільки кімнати. Я нотаріуса знайду, все на тебе запишу, не бійся. Хоч розійдемося — твоє буде. Головне, мама не мучитиметься.
Я чашку відсуну, подивлюся на нього, ніби вперше бачу.
— Бачу. Ти шлюб на карту кладеш заради мами? Трикімнатка — то вічний борг, а я що, фріланс подвою? Ні, Назар, не підпишуся. Твоя мама самостійна, нехай вертається до хобі. А ми своїм шляхом.
Він ложку крутить, уникає погляду.
— Ти не права! Мама чекає, а ти — “свій шлях”. Раніше ти їй дзвонила, торт пекла на день народження. Чим не догодила?
Я кажу спокійно, хоч руки тремтять під столом.
— Догодила б, якби жити разом не пропонувала. Ти не в’ямиш: я партнерка, не служниця. А ти маму на перше місце ставиш.
Він рахунок попросив, пішов до каси. А я залишилася, дзвонила подрузі: “Допоможи розібратися”. Думала: це межа?
Я вже знесилена вигадувати контраргументи проти переїзду свекрухи. Назар твердить: без дітей — потерпимо, місця вистачить. Я заперечую: у тісноті малюки не з’являться, бо напруга. Але він не чує. Вважає, що все розсмокчеться. Я днем код пишу, ввечері їм вечерю готую. Бо ж у мене “вільний час”, так?
З нею я помітила: розмови уникає. Зрозуміла, що переконати не вийде, тож береться до сина — скаржиться, що він “забутий”, що дружина “егоїстка”. Я думаю: примус не спрацює. Але в нас інша проблема. Назар, якби міг, уже б вантажівку викликав. Чи сам би до неї подався. Я впевнена, і від цього нудить. Тиждень тому ми з сестрою по відеозв’язку базікали, я виклала все. Вона радить:
— Тетяно, постав ультиматум: ми чи вона. Бо так — не життя, а серіал.
Я погодилася, але наступного дня Назар знову про кредит: “Для мами, для миру”. Я стерла повідомлення, бо марно.
Тепер його фішка — позика в банку, обмін на більшу квартиру з доплатою. Хоч би й голі стіни. Він прямо: боїшся втратити свою — перепишу все тобі. Хоч розлучимося — твоє лишається. Головне, мама поруч, без “мучень”.
Звісно, план не пасує. Він не в’ямиш, чому дружина хоче приватності. “Чому? Ви ж ладнали!” — дивується. Не розуміє: дзвінки — то одне, щоденність — інше. Два тижні тому Галина Петрівна заскочила на каву — на годину, але вже: “Тетяно, ти ж не проти, якщо я шафу огляну? Втомилася від своєї”. Я кивала, фрукти нарізала, але думала: “Досить грати”.
І ось що: ця тяганина змінила моє сприйняття Назара. Його відданість мамі робить мене зайвою. Для чоловіка дружина — на першому місці, потім діти, родичі — на третьому. Мій принцип незмінний. Але тепер я бачу: він дзвонить їй п’ять разів удень, а мені — про вечерю. “Тетяно, мамі нудно, покажи їй квіти з балкона по камері”. А я що, екскурсовод?
Якщо не зупинити, кінець буде сумний. Почуття ще тримають, штамп у паспорті — теж. Але скільки ще? Я не впевнена. Покращень нуль. Не буду брехати собі. Треба викласти карти на стіл, поки не запізно. Може, прокинеться. Бо інакше шлюб трісне, і склеїти важко. Вчора ми з Назаром у парку гуляли, руки трималися, і він: “Тетяно, уявімо: мама в кухні, ми в залі. Ти обід плануєш, я посуд мию — ідеал”. Я зупинилася: “Ідеал? А якщо я проти? Ти мене з мамою порівнюєш?” Він заперечив: “Ні!” Але я знаю: порівнює.
Люди добрі, нащо свекруха в моїй оселі? Як пояснити чоловікові, що його турбота про маму руйнує нас, і чи протримаюся ще тиждень? Діліться, бо я в глухому куті, поради потрібні.
