Моя Соломія, моє єдине сонечко, привезла свого Павла знайомитися. Приїхали наче не у сільське подвір’я, а на показ мод: блискуча чорна автівка, вичищена до глянцю, і вони обоє — усе в білосніжних тонах, хоч зараз на першу сторінку журналу. Я тоді подумала: “Ого, це ж не до мене, це на заручини, мінімум!” Та це, як виявилося, були лише квіточки, ягідки чекали на світанку, коли я подала на стіл сніданок, приготований із любов’ю і за всіма сільськими традиціями.
Розкладаю на столі: тут і пишні деруни зі сметанкою, що ще парують, і наваристий суп із квасолею, і, звісно, мої фірмові сирники з домашнім варенням. Питаюся я, щиро і по-материнськи, посміхаючись:
– Павлусю, Соломійко, що вам до смаку? Тут усе свіженьке, від нашої землі!
А Павло, мій майбутній зять, так чемно, але твердо, киває на свою крихітну чашку:
– Дякую, пані Вікторіє, але мені лише чорна кава. І Соломії також, ми не снідаємо.
Мене аж зачепило за живе. “От тобі й маєш! Як їсть, так і працює”, — подумала я, як у тій старій приказці. Ну, гаразд, не снідають, то не снідають.
А потім ми пішли на подвір’я. Мій батьківський дім потребує чоловічої руки: десь дошку прибити, десь гілля обрізати. Соломія, вона ж моя донька, хоч і в місті живе, але до роботи змалку привчена. А от Павло… Ох, і надивилася ж я на його “міську” вдачу.
Соломія і Павло зустрічалися три роки. Три роки моїх переживань. Вони орендували квартиру, казали, що це “проба пера”, “тест-драйв” їхніх стосунків. А я, живучи на периферії, де будь-яка новина розлітається швидше за вітер, не знала куди подіти очі. Навіть коли їхала на базар, сусідки неодмінно запитували:
– Як там твоя Соломійка, Вікторіє? Вже “одружилася” з тим міським? Коли весілля гуляти?
А що я могла відповісти? Виховувала я Соломію сама, батько її пішов, як доньці ледь виповнилося п’ять. Його вчинок Соломія пам’ятає, хоч і малою була, і завжди хотіла йому довести: “Ми сильні, ми впораємося без тебе!” Вона закінчила економічний, знайшла престижну роботу. З Павлом познайомилася на курсах іноземної мови. Він, звісно, людина зі столиці, інтелігент, усе при ньому: освіта, манери, та й батьки “поважні”, як кажуть.
Я бачила, як Соломія його кохає, і не стала втручатися. “Твоє життя, доню, твій вибір”, — сказала я тоді. Я змирилася з цим “сучасним” стилем життя. Весілля, коли вже було призначене, стало для мене полегшенням.
Рік тому, коли вже мали одружуватися, я попросила їх приїхати: треба було допомогти наводити лад біля дому перед святом, а ще — орати город. Якраз пройшла злива, і подвір’я перетворилося на глиняну кашу. І ось, картина маслом: їхня чорна блискуча машина ледь пробирається через болото, а вони виходять — обоє в білосніжних брендових кросівках і світлих штанах.
– Соломійко, Павлусю, — не стрималася я, — нащо ж ви так вбралися? Це ж село!
– Мамо, — відповіла донька, посміхаючись, — ми просто з зустрічі з організатором весілля. Це наш “офісний” стиль.
Я тоді лиш головою похитала. “Ой, як же вони мені допоможуть у цьому вбранні?” — думала я. Але переночували, а зранку — вперед, до роботи. Соломія, хоч і натягнула робочі штани, але звички сільської не забула. А от Павло…
Він, як виявилося, не мав навіть уявлення, як взяти в руки лопату, не кажучи вже про інші сільські інструменти. Його руки, з доглянутим манікюром, здавалося, протестували проти найменшого контакту із землею.
– Пані Вікторіє, — питав він мене, — а це точно потрібно робити лопатою? У нас на дачі батько наймає трактор.
Я ледь посміхнулася:
– Павлусю, тут роботи на дві години, який трактор? Це ж не поле, а наш маленький город!
Соломія взяла ініціативу на себе, швидко переорала частину, а Павло стояв, як пам’ятник, і “керував процесом”, боячись забруднити ті свої ідеальні білі штани, які, здавалося, він забув переодягнути. Якось із “горем пополам” ми впоралися.
Зате за обідом Павло не забув запитати:
– Пані Вікторіє, а де тут найближча кав’ярня? Мені б капучино, зроблене за всіма правилами.
Я лиш дивилася на нього і на свою доньку, яка вже звикла до його замовлень. Під вечір вони зібралися назад. Я, звісно, наготувала їм мішок гостинців: домашні ковбаси, консервацію, вареники. Щоб не бідували.
– Соломійко, — тихенько питаюся я доньки, коли вони вже сідали в машину, — а хто у вас у місті готує?
– Мамо, — відповіла вона, — ми не готуємо. Навіщо? Кафе, ресторани, доставка — усе швидко, чисто, і жодного клопоту з миттям посуду. Це ж економія часу! Час зараз дорожче, ніж вечеря! Середній чек за нашу вечерю — близько вісімсот гривень, але це того варте!
Я тоді задумалася. Знову “сучасний” підхід. “Красуня — неписана”, — згадала я слова свого батька про ідеально доглянутих жінок. Соломія і Павло, міські, успішні, не знають смаку справжньої землі, не знають, як та земля годує. Вони — люди “кави”, “офісу” і “доставки”.
Але найцікавіше трапилося наступного дня. Я поверталася з поля, де обідала з сусідками, і побачила біля хвіртки їхню чорну автівку. “Невже забули щось?” — подумала я.
Увійшла у двір і отетеріла. Павло був біля старої криниці. Не в білих штанах, а в Соломіїних, завеликих спортивних штанях, які він, мабуть, знайшов у коморі. Він намагався прикрутити до відра обірваний ланцюг, а Соломія, сидячи на лавочці, читала йому вголос інструкцію з ремонту, яку знайшла в інтернеті. На її руках були товсті господарські рукавиці.
– Ого! Ви повернулися? — вигукнула я, здивована.
– Пані Вікторіє, — підвів голову Павло, його обличчя було трохи забруднене мазутом, — Ланцюг обірвався. Ми подумали, що це знак.
Соломія додала:
– Ми не змогли від’їхати, розумієш? А ще… ми подумали: раз ми не їмо ваших дерунів, то хоч допоможемо по господарству.
Я тоді зрозуміла. Дочка, можливо, і “білоручка”, але її Павло — не просто “інтелігент”. У ньому є бажання. Бажання довести, що він не просто гарний фасад, а може бути опорою.
Криницю вони так і не полагодили того дня — не вистачило інструментів. Але Павло вперше за три роки попросив мене навчити його “хоча б щось” робити в саду, бо він “хоче зрозуміти, звідки береться це відчуття справжньої втоми”.
Я тоді згадала, як мій чоловік пішов, і як було важко. Мені потрібно, щоб Соломія мала опору. І, можливо, Павло, цей “кавовий” інтелігент, має в собі більше сили, ніж я думала.
Вони поїхали пізно ввечері, обіцяючи повернутися через тиждень. Соломія вперше за довгий час обняла мене, притиснувшись до мого фартуха, і на ньому лишилася маленька плямка мазуту від Павла.
Я дивлюся на їхнє майбутнє, і мені неспокійно. Що станеться, коли їхній “тест-драйв” закінчиться, і прийде справжнє, “сімейне” життя, де потрібні не лише гроші і зовнішній блиск, але й вміння створити затишок, дім, де пахне борщем, а не ресторанними чеками? Чи зможе цей молодий чоловік, який не боїться забруднити руки заради сім’ї, стати тією справжньою опорою, яку я бажаю своїй доньці?
Чи витримає це їхнє “сучасне” кохання випробування не гламурним офісом, а простим життям? Як ви гадаєте, чи зможуть такі “вибрані” для шлюбу люди збудувати справжній сімейний дім, де вміння жити “по-простому” важливіше за дорогий манікюр?
