Моя родина не може змиритися з тим, що я знову щаслива і закохана. Всі вони вважають, що я до кінця своїх днів повинна носити чорну хустину. Наше з Олегом весілля — це просто насмішка над пам’яттю мого першого чоловіка, на їхню думку.
Я — Марина. Мені шістдесят два роки. Після того, як не стало мого першого чоловіка, я вийшла заміж вдруге. Моя родина не може мені вибачити, що я щаслива з іншим чоловіком.
Я завжди уявляла своє життя зовсім інакшим. У дитинстві, коли читала книги про принцес і героїнь, мені здавалося, що любов — це щось незламне, вічне, і що, одного разу знайшовши свою половинку, ти більше ніколи не будеш самотньою. Я не могла навіть уявити, що доля може зробити такий крутий поворот, випробувавши мене горем, а потім знову даруючи радість.
Зі своїм першим чоловіком, Ігорем, ми прожили разом тридцять п’ять років. Наше знайомство було таким, як у фільмах: випадкова зустріч у міському парку, коли я намагалася зловити свого собаку, який утік. Він допоміг мені, і з того моменту ми не розлучалися.
Ігор був столяром, майстром своєї справи. Він мав золоті руки. Наш будинок, що стояв у невеличкому містечку неподалік річки, був його творінням. Кожна поличка, кожен стілець, усе було зроблено з любов’ю і великою майстерністю. У нас народилася донька — Олена. Вона принесла у наше життя багато світла. Ми жили просто, але дуже заможно — в розумінні сімейного тепла та взаємопідтримки. Наші сусіди часто казали, що ми — взірцева пара.
Олена виросла і поїхала до великого міста, вступила до університету. Вона завжди була дуже цілеспрямованою, і ми з Ігорем пишалися її успіхами. Наші візити до неї завжди були святом.
Коли Олена закінчила навчання і знайшла хорошу роботу, ми з Ігорем почали жити для себе. Ми подорожували, хоча й не далеко — любили їздити до моря влітку, і щороку відкривали для себе нові куточки нашої країни. У ці моменти я почувалася найщасливішою жінкою на світі. Ігор був моєю опорою, моїм найкращим другом, моєю любов’ю. Ми ніколи не думали, що це може змінитися.
Все зруйнувалося п’ять років тому. Ігор захворів. Спершу це була просто застуда, потім — серйозніші проблеми. Ми боролися, як могли. Лікарі робили все, що в їхніх силах, але недуга прогресувала дуже швидко. У віці шістдесяти років його не стало.
Мій світ обвалився. Я пам’ятаю той день, як зараз. Сонце світило яскраво, але в моїй душі панувала темрява. Олена була поруч, підтримувала мене, як могла. Але порожнеча в будинку, де раніше лунав сміх Ігоря, була нестерпною.
Перші кілька місяців я жила як у тумані. Я не хотіла нікого бачити, не відповідала на дзвінки подруг. Єдиною втіхою для мене була Олена, яка приїжджала щовихідних, аби допомогти мені з господарством і просто побути поруч. Вона намагалася розворушити мене, знайти якесь заняття, але я не бачила сенсу в будь-якій активності.
Одного разу, коли ми сиділи на веранді і пили чай, Олена сказала мені:
— Мамо, ти мусиш почати жити. Тато не хотів би бачити тебе такою.
— Як я можу жити, Лєно? — відповіла я тихо. — Його немає. Моєї частини немає.
— Але ти є. І тобі тільки п’ятдесят сім років. Це не кінець, мамо. Це просто… дуже важкий етап. Давай ти підеш на якісь курси? Чи в клуб за інтересами?
Я відмовилася. Мені здавалося, що будь-яка спроба знайти радість буде зрадою пам’яті Ігоря. Я була переконана, що моя роль — до кінця днів оплакувати його.
Минуло два роки. Я потроху почала повертатися до життя, але воно було сірим і безбарвним. Я знову почала зустрічатися з подругами, ходила до церкви, але моє серце залишалося замкненим. Я жила спогадами.
Одного разу, на початку весни, мені довелося поїхати до сусіднього міста, щоб оформити якісь документи. Це була рутинна справа, але для мене це була ціла подорож. У черзі до нотаріуса я познайомилася з чоловіком. Його звали Олег.
Олег був приблизно мого віку, трохи вищий за мене, з сивим волоссям і добрими очима. Він теж оформляв якісь папери, пов’язані з нерухомістю. Ми почали розмовляти. З’ясувалося, що він був інженером-будівельником, нещодавно вийшов на пенсію. Його дружина також не так давно не стала. Ми обидва були самотніми і втраченими.
Наші розмови тривали годину, поки ми чекали своєї черги. Він розповідав про свою роботу, я — про свою доньку. Ми не обговорювали наше горе прямо, але відчували спорідненість душ. Коли ми вийшли від нотаріуса, Олег запропонував:
— Може, вип’ємо кави? Я знаю тут одну затишну кав’ярню.
Я несподівано для себе погодилася. Ми провели ще майже дві години, розмовляючи про все на світі: про книги, про садівництво, про його двох онуків, які живуть далеко. З ним було легко, і вперше за багато років я відчула, що посміхаюся не через силу.
Ми обмінялися телефонами. Спершу це були дзвінки раз на тиждень, потім — частіше. Він приїжджав до нашого містечка, щоб погуляти зі мною в парку, а я іноді їздила до нього. Наші зустрічі були платонічними і дуже дружніми.
Одного разу, через пів року такого спілкування, Олег приїхав до мене з великим букетом білих троянд. Ми сиділи на тій же веранді, де я колись пила чай з Оленою. Він подивився мені в очі і сказав:
— Марино, я не знаю, як це назвати. Мені з тобою дуже добре. Ти повернула мені смак до життя. Ти не проти, якщо ми спробуємо побудувати щось більше, ніж просто дружбу?
Моє серце забилося шалено. Я відчула страх і неймовірне тепло одночасно.
— Я не знаю, Олеже, — прошепотіла я. — Я досі…
— Я знаю. Я ніколи не буду Ігорем, і не намагаюся. Але я можу бути з тобою щасливим, і я хочу, щоб ти теж була щасливою.
Я довго думала. Зрештою, я сказала:
— Так. Я хочу спробувати.
Так почався наш роман. Це було чудове, тихе щастя. Олег був турботливим, уважним. Він допоміг мені полагодити дах, який протікав, посадив у саду нові кущі. Ми часто сміялися, готували вечері разом, дивилися старі фільми. Я знову відчула себе жінкою.
Я вирішила розповісти Олені. Вона саме приїхала на вихідні. Я нервувала, наче школярка.
— Лєно, я повинна тобі дещо сказати, — почала я, коли ми сіли пити чай. — Я зустріла чоловіка. Його звати Олег.
Олена поставила чашку. На її обличчі з’явився вираз, якого я раніше не бачила — це була суміш здивування і обурення.
— Чоловіка? Мамо, ти про що?
— Я про те, що ми з Олегом разом. Уже кілька місяців. Він хороша людина. Дуже добра.
— Разом? — її голос став різким. — А як же тато? Ви що, забули про нього? Минуло лише два роки!
— Три роки, Лєно, — поправила я, відчуваючи, як у мене тремтять руки. — І я його не забула. Я ніколи не забуду твого батька. Але мені дуже самотньо. Олег… він допомагає мені жити.
— Він допомагає тобі забути тата! — вигукнула вона. — Як ти можеш бути такою? Він ледве в могилі оселився, а ти вже знайшла йому заміну. Що скажуть люди?
— Мені байдуже, що скажуть люди! — відповіла я, ледве стримуючи сльози. — Це моє життя! Твій батько хотів, щоб я була щасливою.
— Ні, він хотів би, щоб ти його пам’ятала! — Олена встала. — Я не хочу це чути. Я поїду.
Вона швидко зібрала речі і поїхала, навіть не допивши чаю. Я була спустошена. Я чекала, що вона не буде в захваті, але не очікувала такої різкої реакції.
Через тиждень я зателефонувала їй.
— Лєно, поговоримо спокійно.
— Про що, мамо? Про твого… нового знайомого? Я не розумію, як ти можеш.
— Ми вирішили одружитися, — сказала я, видихнувши.
Настала тиша. Довга, тяжка тиша.
— Що? — пролунав її голос, ледь чутний.
— Ми одружуємося. Нам добре разом. Ми не хочемо витрачати час.
— Я не прийду на це… весілля. І не проси. І ти знаєш, що тобі краще нікому про це не говорити в нашій родині. Що скажуть тітка Надя і дядько Степан? Вони ж татові найближчі. Вони ніколи цього не зрозуміють.
— Я не потребую їхнього дозволу! Я доросла жінка!
— Я просто попереджаю тебе. Ти сама собі ускладнюєш життя. Я… я не можу це прийняти.
Олена кинула слухавку.
Ми одружилися з Олегом тихо, без великих урочистостей, через пів року після того. Була тільки одна моя давня подруга, Світлана, і його сестра зі своїм чоловіком. Наша радість була трохи затьмарена відсутністю Олени.
Після весілля ситуація в родині тільки погіршилася. Олена спілкувалася зі мною сухо, лише по телефону, і завжди уникала згадки про Олега. Якщо він брав слухавку, вона одразу закінчувала розмову.
Моя сестра, Надія, і її чоловік, Степан, а також двоюрідні брати та сестри, які завжди були дуже близькі з Ігорем, повністю відвернулися від мене.
Одного разу, Надія подзвонила мені, і її голос був сповнений образи:
— Марино, ти з глузду з’їхала? Я чула. Весілля! Хто він такий? Якийсь незнайомець! Та Ігор для тебе був найкращим чоловіком. Як ти могла його так швидко забути?
— Я його не забула! — сказала я, знову відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Ми просто з Олегом знайшли один одного. Ми щасливі.
— Щасливі? — засміялася вона гірко. — Твоє щастя — це зрада пам’яті Ігоря!
— Припини! Я більше не хочу це обговорювати.
— Ти образила всю родину! Ти кинула тінь на ім’я Ігоря! Доки ти живеш з цим… цим… ми з тобою не спілкуємося.
Наступні місяці були важкими. Я почувалася відрізаною від свого коріння. Мої спроби поговорити з Оленою закінчувалися її мовчанням або холодними відповідями.
Одного разу, на роковини Ігоря, я пішла на кладовище сама. Олег запропонував піти зі мною, але я сказала, що піду сама. Це був мій час, щоб побути з Ігорем. Коли я прийшла, там уже стояла Олена.
— Привіт, — тихо сказала я.
— Привіт, — відповіла вона.
Ми стояли мовчки деякий час. Потім Олена подивилася на мене.
— Мамо, ти маєш вибір. Ти або з нами, з родиною, з пам’яттю про тата. Або з ним.
— Лєно, не став мені умов, — мовила я твердо. — Я люблю тебе. Але я люблю і Олега. Він дав мені шанс знову жити, а не просто існувати.
— Ніхто не просив тебе існувати, — сказала вона. — Просто… з повагою ставитися до нашого горя.
— Але я не можу вічно оплакувати! Я маю право на радість!
— Радість надто швидко прийшла. Надто швидко.
Ми знову розійшлися, не знайшовши порозуміння. Це був найболючіший розрив. Я розуміла, що її біль — це її любов до батька, але не могла прийняти її жорстокість.
Олег був моєю єдиною підтримкою. Він бачив, як я страждаю через цю ситуацію, і намагався відволікти мене. Ми почали більше подорожувати, хоча б недалеко, в сусідні області. Він навчив мене грати в шахи. Ми разом відкрили для себе старі пісні і часто слухали їх, коли сідали пити вечірній чай.
Через два роки після нашого весілля, Олена народила онука. Я була неймовірно щаслива і одразу ж зателефонувала їй.
— Вітаю тебе, моя дорога! Яка радість! Можна приїхати?
— Ти можеш приїхати. Сама, — сказала вона. — Олег… я не хочу, щоб він знайомився з моїм сином.
— Але він твій вітчим!
— Він не мій вітчим. Мій вітчим — це…
— Досить, Лєно! Я приїду. Але це несправедливо. Ти не маєш права забороняти мені бути з тобою повністю, разом із моїм чоловіком.
Я поїхала до неї сама. Коли я вперше взяла на руки свого онука, маленького Іллю, я відчула справжнє, щире щастя. Але в домі Олени я почувалася гостем. Я не могла залишитися на ніч, тому що Олег чекав на мене вдома.
Коли я повернулася, Олег обійняв мене і сказав:
— Я розумію. Не переймайся. З часом вона зрозуміє, що я не ворог. Просто їй потрібен час, щоб прийняти своє щастя і твоє теж.
Я щотижня приїжджала до Олени, допомагала їй з онуком, але це завжди було з однією умовою: без Олега. Вона і Надія, моя сестра, тепер спілкувалися, і, мабуть, Надія підтримувала Олену в її неприязні до мого другого шлюбу.
Нещодавно мені виповнилося шістдесят два роки. Ми з Олегом відсвяткували це удвох. Вже чотири роки, як ми разом, і три роки як одружені. Ми щасливі, наше життя наповнене затишком, розумінням і взаємною підтримкою. Але я досі відчуваю цей тиск, цю невидиму стіну, яку збудувала моя родина. Вони не можуть вибачити мені мого щастя.
Я не забула Ігоря. У нас вдома висить його велика фотографія, і ми з Олегом іноді згадуємо його добрим словом. Олег завжди з повагою ставиться до мого першого шлюбу.
Але чомусь мої рідні вважають, що я мала оплакувати Ігоря до кінця своїх днів. Вони не можуть усвідомити, що любов може прийти знову, і що це не зрада, а просто новий розділ у житті.
Я люблю Олега. Я вдячна йому за кожен день. Але мені дуже боляче через розрив із донькою та сестрою. Я мрію про день, коли вони прийдуть до нас, приймуть Олега і ми знову будемо однією великою, дружньою родиною.
Я вже не знаю, що мені робити. Я багато разів намагалася поговорити, пояснити, але все марно. Вони стоять на своєму: моє щастя — це неправильно.
Я постійно питаю себе, чи справді я зробила щось не так. Чи є якийсь часовий ліміт для горя? Чи справді, знайшовши нове щастя, ти автоматично викреслюєш минуле?
Чи повинен хтось, хто втратив свою половинку і знайшов нову любов, завжди відчувати провину перед родичами і, зрештою, перед людиною, якої вже немає на цьому світі? Яким є ваше ставлення до таких ситуацій?
