Моя рідна дитина, мій синочок, знайшов собі дівчину, яка, здається, зовсім не для нього. Я мріяла про онуків, про затишне сімейне гніздечко, але ця Оля, здається, вона не зможе створити його. І я вирішила, що маю втрутитися.
Я щиро чекала, коли син нарешті познайомить мене з жінкою, з якою він бачив своє майбутнє. Я сподівалася, що незабаром у мене з’являться онуки. Але коли це сталося, моє розчарування було неперевершеним. Тож я вирішила взяти справу у свої руки.
Моя гордість і мої сподівання
Я несказанно пишаюся своїм єдиним сином, Борисом. Він змалку був розумним і старанним, закінчив школу із золотою медаллю, а університет — з червоним дипломом. Зараз він працює на керівній посаді в міжнародній компанії, і його кар’єра стрімко йде вгору. Єдине, чого мені бракувало для повного щастя, — це побачити його одруженим і з онуками.
Через постійну зайнятість на роботі Борис майже не мав часу на серйозні стосунки. А ті, що були, швидкоплинні, більше схожі на легкі інтрижки. Дівчата, які з’являлися поруч з ним на світських заходах, були радше для розваг, ніж для чогось серйозного. Я почала непокоїтися, що він так звикне до свободи, що забуде про необхідність створення сім’ї.
Коли кілька місяців тому він зателефонував і сказав, що закохався і хоче познайомити мене зі своєю обраницею, я була на сьомому небі від щастя. Вже уявляла собі пишне весілля і колисала в думках свого першого онука.
Я ретельно готувалася до цієї важливої зустрічі. Спекла улюблений торт Бориса, прибрала в будинку до блиску, накрила святковий стіл найкращим посудом. Навіть дістала з шафи свою улюблену сукню — все мало бути ідеально.
Перше враження
Але коли вони приїхали, моє хвилювання швидко змінилося розчаруванням. Оля, наче зійшла з обкладинки модного журналу. Мініатюрна блондинка з бездоганним макіяжем, яка постійно посміхалася, майже не закриваючи рота. Вона була милою, але, чесно кажучи, у мене склалося враження, що в її косметичці більше сенсу, ніж у її голові.
Вона продовжувала голосно сміятися.
У той момент я подумала: “Ох, не думаю, що ти розберешся у багатьох речах!” І на цьому її “перли” не закінчилися. Коли вона почала розповідати про свою роботу асистентки, вона говорила так, ніби керувала міжнародною корпорацією. Мені стало зрозуміло, що її пріоритети були зовсім іншими. Я не розуміла, що мій син у ній знайшов. Про що вони взагалі могли розмовляти?
Але мій Борис вперше так закохався, що, здається, зовсім втратив голову. Він не сприймав моїх тонких натяків. Тож я вирішила діяти рішучіше. Я знала, що це не зовсім правильно, але не могла інакше. Я хотіла відкрити синові очі і не дати йому одружитися з цією, на мій погляд, простою дівчиною. У своєму захопленні він міг би запропонувати їй одружитися вже завтра.
Мої випробування
Я придумала план. Хитрість, щоб випробувати мою “потенційну” невістку. Я запросила їх до нашої дачі і запропонувала того вечора зіграти в нашу улюблену вікторину. Там були питання, на які, як я підозрювала, молода леді, ймовірно, не зможе відповісти. І вона справді не змогла. Вона не тільки погано розбиралася в географії – не знала багатьох столиць – але й абсолютно провалила історію України. От біда!
Але їй було байдуже. Вона просто посміхнулася і сказала щось на кшталт того, що давно закінчила школу, і навіщо все це згадувати, якщо штучний інтелект видасть їй будь-яку інформацію за секунду. Мій Борис навіть не зупинився, щоб подумати про це, він просто поцілував її і сказав, що вона успішна в інших речах. Я б дуже хотіла знати, в яких саме?!
Я підготувала ще одне випробування на наступний день. Під приводом того, що мені погано через низький тиск, я запитала свою потенційну невістку, чи не могла б вона спекти торт. Вона сказала, що любить пекти, тому я хотіла перевірити, що це означає на практиці. Результат? Торт розвалився, був недопечений, а тісто більше нагадувало клей, ніж щось їстівне. Я вже не кажу про суп, який ми їли на обід, і про безлад на кухні, який вона залишила після себе!
Мої занепокоєння
Зізнаюся, я вже була упереджена до неї. І я розуміла, що мої дії були не зовсім справедливими. Але сім’я для мене понад усе, і я не хотіла знову бачити свого єдиного сина нещасним.
Він все ще був мрійливим і, очевидно, закоханим, але я сподівалася, що він це подолає. Я розуміла, що вона гарна і, можливо, зачарувала його, але я вірила, що він заслуговує на більше – жінку, яка буде його опорою і партнеркою, а не просто прикрасою.
Батьківське слово
Кілька днів по тому, вже вдома, я обговорювала ситуацію з нашим батьком, моїм чоловіком Василем Андрійовичем, який до цього моменту лише мовчки спостерігав за подіями.
“Наталю Василівно, ви, здається, занадто суворі до дівчини”, — нарешті промовив Василь Андрійович, відкладаючи газету. “Борис вже дорослий чоловік, йому 28 років. Хіба він не має права обирати сам?”
“Василю Андрійовичу, ви ж бачите! Вона ж нічого не вміє! Як вона буде вести господарство? Як вона буде виховувати онуків?
“Наталю Василівно, ви думаєте, що вміння готувати борщ і знання всіх столиць світу — це головне в житті? Можливо, Оля має інші якості, які ви не бачите”, — Василь Андрійович говорив спокійно, але його слова різали мені слух.
“Які інші якості, Василю Андрійовичу? Вона лише посміхається і говорить про свій манікюр! Це не ті якості, які потрібні дружині мого сина!” — я не могла стримати свого обурення.
Несподівана поява
Минув ще тиждень, і Борис зателефонував, щоб повідомити, що вони з Олею вирішили провести вихідні в селі у її батьків. Я була здивована. До цього моменту я навіть не чула, щоб у неї були родичі в селі. Мої думки крутилися: “Невже вона намагається показати себе з іншого боку? Чи це просто випадковість?”
“Мамо, ми повернемося в неділю ввечері. Можливо, Оля заскочить до нас з батьками, щоб випити чаю?” — запитав Борис.
“Звісно, синку! Я буду рада бачити вас усіх”, — відповіла я, намагаючись приховати своє здивування і легке хвилювання. У моїй голові вже вимальовувався черговий план.
У неділю ввечері пролунав дзвінок у двері. За порогом стояли Борис з Олею, а поруч з ними — літня пара. Жінка була одягнена в скромну, але охайну вишиванку, чоловік — у звичайну сорочку і штани. Їхні обличчя були добрими і привітними, а в очах світилася щирість.
“Добрий вечір! Я — Олена Петрівна, мама Олі, а це мій чоловік, Іван Степанович”, — привітно посміхнулася жінка, простягаючи мені великий кошик з домашньою випічкою і свіжими овочами.
“Дуже приємно познайомитися”, — відповіла я, намагаючись приховати своє здивування. Їхній вигляд зовсім не відповідав моїм уявленням про батьків “такої” дівчини, як Оля.
Сюрприз за сюрпризом
Ми сіли за стіл. Олена Петрівна і Іван Степанович розповідали про своє життя в селі, про город, про господарство. Вони були простими, працьовитими людьми, які любили свою землю. А Оля… Оля сиділа поруч з ними, уважно слухала і час від часу вставляла свої коментарі, дивуючи мене своєю обізнаністю в сільськогосподарських справах.
“Олю, ти ж, здається, працюєш асистенткою?” — запитала я, намагаючись перевірити її.
“Так, працюю, але у вихідні я завжди їжджу до батьків і допомагаю їм. Я люблю працювати на землі, це допомагає мені відпочивати від міської метушні”, — відповіла Оля, і в її очах я побачила щирість, якої не бачила раніше.
Далі, коли мова зайшла про домашні справи, Олена Петрівна почала хвалити Олю.
“Моя Оленька така господиня! І готує чудово, і шиє, і в’яже. Минулого тижня такі рушники вишила, що очі радіють”, — з гордістю сказала Олена Петрівна.
Я ледь не поперхнулася чаєм. Це була та сама Оля, яка не могла спекти торт?!
“Олено Петрівно, я дозволила собі попросити Олю спекти торт для нас, і, чесно кажучи, він не вдався”, — сказала я, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя.
Олена Петрівна і Іван Степанович переглянулися, а потім Оля розсміялася.
“Мамо, я ж вам казала, що не люблю пекти торти! Але борщ і вареники — це мій коник! А тоді я просто не хотіла ображати Борисову маму, тому спробувала”, — пояснила Оля, дивлячись на мене з легкою іронією.
Прозріння
Я відчула, як моє обличчя наливається рум’янцем. Мій план провалився з тріском. Я була настільки упередженою, що не помітила очевидного. Оля не була “невмілою”. Вона просто була собою, а я бачила в ній лише те, що хотіла бачити. Вона мала своє життя, свої інтереси, і, можливо, її пріоритети справді відрізнялися від моїх, але це не робило її гіршою.
“Мамо, тобі ж не дуже потрібна Оля, правда ж?” — запитав мене Борис, коли ми проводили гостей.
Я лише посміхнулася і відповіла: “Я хочу для тебе тільки найкращого, синку. І, здається, я починаю розуміти, що це найкраще може бути зовсім іншим, ніж я собі уявляла”.
Я зрозуміла, що була не права. Оля, можливо, не була ідеальною господинею в моєму розумінні, але вона була щирою, доброю і, головне, вона робила мого сина щасливим. А це, мабуть, було найважливішим. Я зрозуміла, що мені потрібно дати їм шанс, а не намагатися контролювати їхнє життя. Можливо, тепер, коли я скинула свої “рожеві окуляри” упередженості, я зможу побачити її справжню. І, можливо, навіть полюбити її, як свою рідну доньку. А якщо ні, то хоча б поважати її вибір. Борис все одно зробить свій вибір. А мені залишається лише прийняти його.
Чесно кажучи, після того вечора мені довелося подивитись на себе збоку. Я, така впевнена у своїй правоті, ледь не зруйнувала те, що могло стати справжнім щастям для мого сина. Оля не змінилася — це я змінилася. Я перестала шукати в ній недоліки і вперше побачила — вона жива, щира, можливо, ще недосвідчена в деяких речах, але з добрим серцем. А головне — вона любить мого сина, і він з нею — справді щасливий.
Може, і не вона має вчитися пекти торти, а я — приймати інших такими, якими вони є, а не такими, якими я їх уявила.
А тепер я хочу запитати вас, дорогі мої читачі:
Чи завжди ми, батьки, маємо право втручатися у вибір своїх дітей?
Де та межа між турботою і контролем?
І чи не ховається справжня мудрість у тому, щоб вчасно відступити?
Поділіться своїми думками. Бо, здається, мені ще тільки належить навчитися бути не тільки матір’ю, а й справжньою свекрухою.
