— Моя пенсія у 3500 гривень закінчується швидше, ніж син встигає допити свою ранкову каву в елітному готелі Карпат. Я дивлюся на рахунок за опалення, де стоїть сума 4200 гривень, і розумію, що сьогодні нам знову доведеться обирати між теплом та вечерею.
Роман пригорнув до себе старий вовний плед, який вже давно став його єдиним порятунком від постійного протягу. Соломія сиділа навпроти, закутана у декілька кофт, і мовчки дивилася на запітніле вікно. Опалення вони вмикали лише на кілька годин вночі, бо цифри в квитанціях лякали більше, ніж зимові морози. Колись цей дім був сповнений сміху, пахощів свіжої випічки та дитячого тупоту, а тепер він нагадував величезну порожню мушлю, де кожен звук відлунював самотністю.
— Соломіє, ти знову рахуєш ті копійки? — тихо запитав Роман, дивлячись, як дружина перекладає на столі дрібні монети.
— Мушу, Романе. До кінця місяця ще десять днів, а в нас залишилося зовсім небагато. Потрібно ще купити щось поїсти, та й за світло борг росте.
— Я сьогодні бачив у мережі фото нашого Олега. Вони з дружиною знову поїхали на відпочинок у Карпати. Дорогий готель, краєвиди на гори, басейни з підігрівом. Здається, у них там казка.
— Не дивися на те, — зітхнула жінка. — Вони молоді, мають право на своє життя. Ми ж самі їх так виховали, щоб вони прагнули кращого.
— Але хіба краще життя означає забути про тих, хто дав тобі старт? Подивися на цей стіл. Ми ділимо одну скибку хліба на двох, а вони викладають фотографії застіль, де столи ломляться від страв.
Роман підвівся і підійшов до вікна. Надворі сутеніло. Сусідські будинки сяяли вогнями, а їхній дім стояв похмурим островом серед цього свята життя. Вони з Соломією все життя працювали на будівництві та в освіті, віддавали кожну копійку на навчання дітей, на їхні гуртки, на дорогий одяг, щоб ті не почувалися гіршими за інших. Тепер діти виросли, стали успішними підприємцями, але для батьків у їхніх графіках не залишалося місця.
— Може, варто зателефонувати Мар’яні? — невпевнено запропонувала Соломія. — Вона ж казала, що її бізнес процвітає.
— Минулого разу, коли я дзвонив, вона сказала, що дуже зайнята на зустрічі. Обіцяла перетелефонувати, але минув уже місяць. Знаєш, Соломіє, мені не гроші їхні потрібні. Мені боляче, що вони живуть як пани, а ми для них стали наче старі меблі, які шкода викинути, але й тримати в кімнаті не хочеться.
— Вони просто не знають, як нам важко. Вони думають, що в нас усе добре.
— А чому вони так думають? Бо ми ніколи не скаржилися. Завжди казали — у нас усе є, не хвилюйтеся. А вони й раді вірити.
У двері постукали. Це була сусідка, молода дівчина, яка іноді заносила їм яблука чи пиріжки.
— Добрий вечір, пані Соломіє! Я тут печива напекла, пригощайтеся.
— Дякую, дитино, проходь, — лагідно відповіла жінка.
Дівчина зайшла в кухню і відразу відчула холод.
— Чому у вас так холодно? Ви що, опалення не вмикаєте?
— Та ми любимо свіже повітря, — спробував віджартуватися Роман, ховаючи руки під плед.
— Не обманюйте, пане Романе. Я ж бачу. Ваші діти такі відомі люди, невже вони не можуть допомогти з ремонтом чи оплатою рахунків?
— У них свої турботи, — відрізала Соломія, бо їй було соромно перед чужою людиною.
Коли сусідка пішла, в хаті знову запала тиша. Роман згадав, як він колись працював на дві зміни, щоб купити синові першу машину. Як вони з Соломією відмовляли собі в новому взутті, аби донька мала найкращу сукню на свято. Вони вклали в них свою душу, свої сили, своє здоров’я. А тепер, коли сили закінчилися, вони залишилися віч-на-віч із холодом.
— Знаєш, — почав Роман, — я іноді думаю, де ми зробили помилку. Може, занадто багато давали? Може, треба було вчити їх ділитися, а не лише брати?
— Ми хотіли як краще, — тихо відповіла дружина.
Раптом задзвонив телефон. Це був Олег. Соломія з надією схопила слухавку.
— Алло, синку! Як ти?
— Привіт, мам. Слухай, ми тут з Мар’яною вирішили знову поїхати в Карпати, тільки вже в інший комплекс, там де спа-процесуди кращі. Тобі треба буде приїхати до нас на тиждень, за собакою приглянути. Ти ж не проти?
Соломія замовкла. Вона дивилася на свої натруджені руки, на порожній холодильник, на чоловіка, який тремтів від холоду.
— Синку, а як же батько? Він себе не дуже добре почуває, я не можу його самого залишити. Та й квитки до вас дорогі.
— Ой, мам, ну почнеться зараз. Тато дорослий чоловік, тиждень сам побуде. А квитки — ну, відкладіть трохи з пенсії. Ми зараз дуже витратилися на новий автомобіль, сама розумієш, страхування, обслуговування. Все, мені пора, бо друзі чекають. Цілую!
У трубці почулися короткі гудки. Соломія повільно поклала телефон на стіл.
— Що він сказав? — запитав Роман.
— Просив за собакою доглянути. Каже, що вони на авто витратилися. Грошей на дорогу в нас немає, Романе. І серця в них, здається, теж немає.
— То це і є наша старість? — Роман гірко посміхнувся. — Доглядати за елітними псами своїх дітей, поки ми самі не маємо за що купити молока?
Вечір ставав дедалі холоднішим. Вони вимкнули світло, щоб зекономити хоч трохи. У темряві кімнати вони здавалися двома тінями минулого, які випадково затрималися в цьому світі.
— Може, завтра піти на ринок, продати твій старий годинник? — прошепотіла Соломія.
— Це батькова пам’ять. Але якщо інакше ніяк, то піду. Хліб важливіший за пам’ять, коли шлунок порожній.
Вони лягли спати, притиснувшись один до одного, щоб зберегти залишки тепла. Роман довго не міг заснути. Він думав про те, як швидко діти забувають шлях до батьківського дому, коли цей дім перестає бути джерелом грошей чи послуг. Коли замість допомоги вони приносять лише нові прохання або повну байдужість.
Чи є межа між батьківською любов’ю та самопожертвою, яка зрештою нищить самих батьків? Чому діти, які зростали в достатку та любові, стають такими глухими до чужого болю, навіть якщо цей біль належить найближчим людям?
Іноді здається, що чим більше ми даємо, тим менше нас цінують. Ми будуємо для них майбутнє, а самі залишаємося в холодних стінах, боячись порушити їхній спокій своїми проблемами. Але чи правильно це — мовчати, коли на душі так тяжко від несправедливості?
Чи часто ви навідуєтесь до своїх батьків не тому, що вам щось потрібно, а просто щоб запитати, чи не холодно їм у хаті? Поставте свою вподобайку, якщо вважаєте, що ми повинні пам’ятати про тих, хто подарував нам життя, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку про цю ситуацію, адже це дуже важливо для кожного з нас.
