Моя нова свекруха, Лариса Миколаївна, відома своєю увагою до деталей, тому її подарунок на мій ювілей — скромна банкнота в 200 гривень — викликав лише один здогад. Це була вишукана і дуже тонка гра, щоби показати мені, новій дружині її сина, наше місце
— Ну що там у тому конверті? — запитав Валерій, примостившись поруч на дивані. Він перемикав канали, але погляд його був прикутий до мене, поки я сиділа, мов скам’яніла, тримаючи в руці зім’яту купюру.
— Щось та й є, — мій голос прозвучав якось дивно, відсторонено, ніби належав не мені. Я не знала, чи варто взагалі показувати цей папірець чоловікові, чи ділитися цим гнітючим почуттям, яке розповзалося в мені.
— Ну, і що там? Скільки моя мама тобі подарувала?
Я повільно розгорнула купюру і поклала її йому на коліна. Це було двісті гривень. Одна-єдина банкнота.
Валерій лише раз глянув на неї. Його брови злетіли вгору. Потім він засміявся, але сміх вийшов напруженим і непереконливим.
— Ого. Це… це якийсь жарт, Настю? Може, вона забула? Може, це була якась “фішка”, типу, перша внесена сума?
— Це конверт, Валерію. Звичайний конверт, який вона передала особисто в руки. Якби це була “фішка”, вона б сказала. Або хоча б написала щось. Нічого вона не забула.
Я навіть не знаю тепер, як до цього ставитися, чи запрошувати ще колись до нас свекруху. Той папірець, що вона поклала в конверт і подарувала мені в суботу на День народження, зовсім збив мене з пантелику. Це почуття незручності та нерозуміння було сильніше за образу.
Навіть не знаю, чи варто показувати цей сум чоловіку і що це взагалі було? Я вийшла нещодавно заміж вдруге. Нинішня свекруха моя — дама заможна і специфічна, вона одразу заявила, що буде приходити лише на запрошення.
Мене звуть Настя, живу в місті Буча недалеко від Києва. Маю родину — хорошого чоловіка Валерія і синочка від першого шлюбу, Богданчика.
Заміжня, як я вже сказала, я вдруге і вважаю, що дійсно щаслива. Перший шлюб у мене розпався, коли Богданчику було лише півтора року.
Ми обоє з колишнім чоловіком були ще дуже юні, не готові до такої відповідальності. Нам, напевно, не вистачило життєвої мудрості, терпіння та вміння разом долати щоденні побутові негаразди. Але від того досвіду я маю найкращий подарунок у світі — мого синочка Богданчика.
Після розлучення я майже три роки була сама. Це був час, коли я збирала себе до купи, наново вчилася жити і бути незалежною. Я отримала додаткову освіту, змінила сферу діяльності і тепер працюю дизайнером інтер’єрів. Працюю переважно віддалено, добре заробляю, що дозволило нам переїхати жити ближче до столиці, у затишну Бучу. Тут я й познайомилася з Валерієм, моїм нинішнім чоловіком.
Ми разом вже три роки. Офіційно розписалися і стали жити під одним дахом лише шість місяців тому. Квартира, у якій ми мешкаємо, орендована, вона простора і розташована в новому житловому комплексі. Звісно, ми плануємо згодом вкластися у власне житло, але для цього ще потрібно трохи попрацювати і заощадити.
Так ось, у нас усе складається добре, до того ж я ще й свекруху маю таку, яка взагалі не втручається в наше приватне життя, ніколи не приходить несподівано, а лише на чітко обумовлене запрошення.
За три роки знайомства вона була у нас в гостях тільки один раз — перед тим, як ми з Валерою вирішили одружитися. Лариса Миколаївна тоді за нас щиро пораділа, побажала процвітання та, звичайно, онуків у майбутньому.
Справа в тому, що Лариса Миколаївна — розлучена і дуже зайнята жінка. Вона має два салони-галереї сучасного мистецтва в Ірпені, а ще вона фінансує власний IT-стартап, яким активно керує.
Тому вона постійно зайнята своїм бізнесом із ранку до ночі, часто літає у відрядження, а ще дуже любить подорожувати, багато часу приділяє догляду за собою: займається пілатесом, ходить до косметологів і на масажі.
Щиро кажучи, я справді захоплююся своєю новою свекрухою. Вона енергійна, сильна і цілеспрямована, дуже елегантна та красива жінка. Але як ставитися до неї тепер, після того, що сталося, — я справді не знаю.
Отже, у мене минулої неділі був день народження. Ми вирішили з Валерієм влаштувати невелике святкування. Покликали наших добрих друзів — Андрія та Ірину, які є хрещеними нашого Богданчика. І, звісно, запросили маму Валерія.
Усі приїхали. Ми гарно провели час. Я наготувала трохи домашнього — запекла індичку з яблуками та картоплею, зробила два легкі салата. Додатково ми замовили улюблені суші, піцу та великий святковий торт. Ми випили хорошого сухого вина, багато говорили, жартували, щиро сміялися. Атмосфера була дуже теплою і радісною.
Коли прийшов час подарунків, друзі, Андрій та Ірина, вручили мені шикарний букет осінніх хризантем і великий конверт. Лариса Миколаївна подарувала мені коробку дорогих шоколадних цукерок ручної роботи і також конверт. Я всіх щиро подякувала і, дотримуючись етикету, не стала відкривати конверти одразу ж при гостях.
Вчора ввечері, коли ми з Валерієм залишилися вдвох, я відкрила подарунки. У конверті від друзів лежало півтори тисячі гривень і зворушлива листівка з побажаннями. А в конверті від свекрухи, як я вже розповіла, — двісті гривень.
Почуття було не дуже. Не тому, що я очікувала багато, а тому, що ця сума була… Ну, нелогічною. Вона могла взагалі нічого не дарувати — я не для подарунків її запрошувала. І ми чудово знаємо, що для неї це зовсім не гроші. Двісті гривень зараз — це як пляшка дорогої мінералки чи склянка смузі. Але якщо вже прийшла з подарунком, то, ну вибачте, не двісті ж гривень у наші часи дарувати, коли навіть наші куми, які заробляють набагато скромніше, подарували в сім разів більше. Це як пояснити?
Коли я показала цю купюру Валерію, він спочатку, як ви чули, спробував перетворити це на жарт, але потім його обличчя стало серйозним.
— Настя, я не знаю, що сказати. Можливо, вона вирішила, що ти вже маєш усе необхідне, і це був якийсь символічний жест? — припустив він, але сам у це, здавалося, не вірив.
— Символічний жест? Валерію, вона приїхала на своїй новій іномарці, в сукні, яка коштує більше, ніж наша місячна оренда. Це не символізм. Це або демонстративне зневага, або дуже дивний натяк.
— Натяк на що? — він нервово погладив мене по руці.
— Я не знаю! Може, на те, що я повинна “знати своє місце”? Що я не її рівня? Я ж не питаю про її галереї чи стартапи. Я просто хочу зрозуміти, чому, маючи можливість, вона вибрала таку… мінімальну суму. Це ж не про гроші, Валерію, це про ставлення.
Ми довго обговорювали це. Валерій захищав матір, говорив, що вона може бути просто “відірваною від реальності”, що вона звикла мислити іншими масштабами, і для неї двісті гривень чи дві тисячі — це просто “дрібниця в конверті”.
— Вона, напевно, навіть не перевіряла, що там лежить, — сказав він, втомлено зітхнувши. — Просто взяла перший-ліпший конверт зі столу. Може, вона готувала це для прибиральниці чи кур’єра?
— І дала його тобі на день народження? — я подивилася на нього. — Це теж виглядає принизливо, Валерію. Або вона настільки не поважає мене, що не вважає за потрібне приділити увагу навіть такому дріб’язку, як подарунок, або вона намагалася щось цим сказати. Я схиляюся до другого.
Я пригадала, як ми вперше зустрічалися з нею. Вона була дуже ввічливою, але уважно, майже скануючим поглядом оцінювала мене і Богданчика. Вона тоді сказала фразу, яку я добре запам’ятала:
“Настя, я поважаю вибір сина, але прошу тебе зрозуміти, що ми з тобою не будемо частими гостями одна в одної. Я високо ціную свій час і приватний простір, і, думаю, ти теж. Приходжу тільки на запрошення, і лише тоді, коли це справді важливо”.
Я тоді сприйняла це як позитив. Думала: яка чудова, самодостатня жінка, не буде “висіти” у нас над душею. Але тепер ця її “специфічність” набула нового, неприємного відтінку. Чи не було це “двісті гривень” способом провести ще одну, більш тонку, лінію між “їхнім” світом і “моїм”?
На душі був справжній розлад. Мені дуже не хотілося, щоб ця ситуація зіпсувала мені стосунки з Валерієм, адже він — найкраще, що трапилося зі мною останнім часом. Ми домовилися, що поки що не будемо більше піднімати цю тему і що він спробує “випадково” розпитати у матері про її дивний вибір подарунка.
— Я подзвоню їй завтра, — пообіцяв Валерій. — Скажу, що ти знайшла в конверті лише двісті, і спитаю, чи вона не переплутала. Але не буду казати, що ти образилася. Скажу, що ти просто хвилюєшся, що вона, може, щось загубила.
— Добре. Але ти ж розумієш, що якщо вона скаже “Ні, це все, що я хотіла подарувати”, мені буде важко її пробачити.
Як мені тепер з нею поводитися? Чи варто взагалі звертати увагу на цей епізод і просто забути? Чи це був той самий “маркер”, який демонструє справжнє ставлення Лариси Миколаївни до мене як до дружини її сина? Чи запрошувати її до нас знову на свята?
Буду вдячна за будь-які поради й думки! Що б ви зробили на моєму місці?
