Моя невістка Соломія – як ураган у ідеальному вбранні. Щоразу, коли вона з’являється, я щільно стуляю губи, щоб не сказати їй усе, що думаю.
Ярослав, мій син, завжди був моїм світом. Його щастя — моя єдина мета. І коли він привів до нашого дому Соломію, я мала б радіти, що мій хлопчик знайшов свою половинку. Я справді мала б… Проте щоразу, коли я бачила її, у мене в горлі збиралася важка грудка.
Справа не в тому, що вона була поганою людиною чи мала неприємні манери. Навпаки. Соломія — ввічлива, бездоганно організована, завжди знає, що робити, і на крок попереду всіх. І, можливо, саме ця її бездоганність мене так чіпляла: ця крижана точність, яка, здавалося, підіймалася над нашою сімейною невимушеністю, королевою якої я почувалася стільки років.
Коли вони вперше завітали на вечерю, я відчувала себе, ніби я на незвичному спектаклі, де головною акторкою була та, кого я не розуміла, але мені довелося сидіти в першому ряду. Соломія сіла за стіл, глянула на маківник, який я випікала з юності, і запитала:
— У тісті цукор білий, чи тростинний?
Я здивовано глянула на неї, а тоді відповіла:
— Звичайний, білий.
Вона ледь помітно посміхнулася, ніби тільки вона знала, що насправді добре для світу.
— Ага… білий цукор набагато швидше підвищує рівень цукру.
Мій Ярослав сидів поруч, пив чай і вдавав, що не помічає, як у мене починає смикатися око.
— Соломія просто цікавиться здоровим харчуванням, — сказав він, коли я спробувала перевести розмову на погоду.
— Але ж ми прийшли не на лекцію, чи не так? — відповіла я, намагаючись звучати безтурботно.
Далі все тільки погіршувалося. Вона принесла свої правила в мій дім, як валізу, яку ніхто не просив розпаковувати. Вона не дозволяла мені наливати онукові сік, бо «в ньому забагато цукру», і забороняла дивитися телевізор, бо «він занадто збуджує маленьких дітей». І я почувалася так, ніби хтось вторгається на мою територію, яка була для мене святою.
Після тієї вечері задзвонив телефон. Це був Ярослав.
— Мамо, а ти можеш трохи відступити? Соломія ж намагається…
— Намагається що? — спитала я. — Показати, що вона розумніша за мене?
Коли я поклала слухавку, мої руки трохи тремтіли. Я не була певна, чи це через образу, чи через відчуття, що мій син тепер не на моєму боці. Можливо, і через те, і через інше. Я усвідомила одне: легко не буде.
З того дня, як з’явився на світ маленький Максим, напруга між нами тільки наростала. Спочатку я думала, що онук нас зблизить. Що ми знайдемо спільну мову, бо ми обоє хочемо йому найкращого. Я помилялася.
Одного дня я пішла до них у гості. У мене була сумка, повна дрібниць: теплий светрик, дерев’яні кубики, навіть домашнє печиво. Соломія зустріла мене з усмішкою, але перш ніж я встигла дістати пакунок, вона сказала:
— Мамо, ми ж не можемо давати йому солодощі, ти ж знаєш.
— Але ж це домашнє, без барвників, — відповіла я.
— Цукор є цукор, — холодно сказала вона і відклала коробку вбік.
Максим простягнув до мене ручки, і я посадила його на коліна. Я хотіла розказати йому казку, але Соломія підійшла та поправила його положення.
— Його треба тримати, щоб спинка не втомлювалася, — сказала вона так, ніби вона була викладачем, а я — повним дилетантом.
Я намагалася не реагувати, але всередині мене все стискалося. Мені здавалося, що вона оцінює кожне моє слово, кожен жест, кожну міміку. Ярослав сидів поруч, гортаючи стрічку в телефоні, ніби нічого не чув.
— Гаразд, я вже піду, — сказала я за годину, хоча планувала залишитися довше.
— Можливо, наступного разу ми просто підемо погуляємо? — запропонувала вона. — Свіже повітря корисніше для Максима.
Я кивнула, але в мене було передчуття, що ця прогулянка буде радше полем бою, ніж сімейним відпочинком. Ідучи додому, я все ще чула в голові її голос — ввічливий, але водночас зверхній. Я починала розуміти, що справа не в дрібних розбіжностях. Це було протистояння за територію.
Наступна прогулянка мала відбуватися на нейтральній території. Принаймні, так я себе переконувала, йдучи до парку. Соломія та Ярослав уже чекали, а Максим сидів у своєму візочку, загорнутий у плед. Я посміхнулася онукові, і він простягнув до мене руки.
— Може, я повезу візочок? — запропонувала я.
— Звісно, тільки запам’ятайте, що не можна закривати йому обличчя ковдрою, — відповіла Соломія, ніби розмовляла з кимось, хто вперше бачить дитину.
Ми вирушили алеєю. Я хотіла поділитися своїм новим рецептом крем-супу з гарбуза, але Соломія перервала мене, щоб поділитися статтею, яку вона прочитала про вплив харчування на дитячий розвиток. Вона говорила з таким ентузіазмом, що її було важко зупинити, і я почувалася так, ніби я — учень у класі, який мене абсолютно не цікавить.
Через деякий час Максим почав буркотіти. Я, не вагаючись, потягнулася до пляшечки з чаєм, яка була в мене в сумці.
— Ні, будь ласка, він тепер п’є тільки воду, — одразу відгукнулася вона. — Підсолоджені напої шкідливі.
— Це просто трав’яний чай, — спробувала я, але вона швидко взяла пляшечку та поклала її назад у сітку візочка.
До кінця прогулянки я відчувала, що за кожним моїм рухом стежать. Навіть коли я нахилилася, щоб поправити Максиму шапочку, я почула:
— Краще носити її вільно, щоб голівка не перегрівалася.
Я повернулася додому виснажена, ніби після довгого, тяжкого робочого дня. Увечері задзвонив Ярослав:
— Мамо, Соломія хвилюється, що ти нервуєш біля Максима.
— Бо вона поводиться зі мною так, ніби я безвідповідальна! — випалила я.
Після розмови я ще довго сиділа в тиші. Я починала думати, чи побачить Соломія в мені колись людину, яка хоче поділитися чимось цінним, чи лише стару жінку, яка нічого не знає про сучасне життя.
На свята завжди збиралася вся родина, але цього року мені здавалося, що за столом буде більше напруги, ніж радості. Я приготувала борщ, вареники та маківник — все за своїми улюбленими рецептами. Я хотіла, щоб усе було як у старі добрі часи. Ярослав та Соломія прийшли вчасно. Максим був у светрику з оленями, який, як я відразу помітила, був не моїм подарунком.
— Пахне чудово, — сказала Соломія, заходячи на кухню. — Але ж ти зварила борщ на м’ясному бульйоні?
— Так, я завжди так роблю, — відповіла я.
— О, тому що ми зараз намагаємося їсти менше м’яса.
Я промовчала, хоча в мене було бажання запитати, чи не хоче вона просто з’їсти хліба. Під час вечері я намагалася не робити нічого, що могло б її обурити. Але вона постійно натякала мені, що мій спосіб готувати — з минулого століття.
Коли я подавала маківник на десерт, Соломія запитала:
— Скільки там цукру?
— Рівно стільки, скільки потрібно, — коротко відповіла я.
Ярослав прокашлявся, намагаючись розрядити атмосферу, але вона вже була надто наелектризована.
Потім було вручення подарунків. Я купила Максиму дерев’яний потяг — гарно пофарбований, міцний. Соломія подякувала, але відразу додала:
— Нам просто потрібно стежити, щоб фарба не стиралася.
Я відчувала, що навіть моїх зусиль у виборі подарунка було недостатньо. Я просиділа на голках весь вечір, намагаючись не втратити самоконтроль. Коли за ними зачинилися двері, я сіла в крісло і відчула, що свята зовсім не закінчилися — вони лише відкрили новий розділ нашого мовчазного протистояння.
Через кілька тижнів після свят Ярослав запросив мене на недільну вечерю. Я була рада — подумала, що, можливо, ми нарешті зможемо провести час разом без напруги. Я приготувала свою фірмову печеню, спекла хліб і зробила овочевий салат. Коли я прийшла, Соломія запитала з порогу:
— Печеня з фермерського м’яса чи з магазину?
— З магазину, але свіжа, — відповіла я.
— Знаєш, краще уникати м’яса, яке вирощується на комбікормах, — почала вона пояснювати, і я відчула, що ми знову заходимо на знайому територію.
Під час вечері я намагалася поговорити з Ярославом про його роботу, але Соломія постійно вставляла свої коментарі про здоровий спосіб життя, новітні методи виховання та вплив екранів на розвиток дітей. Врешті-решт, коли я потягнулася за сіллю, щоб приправити суп Максима, я почула:
— Краще без солі, у цьому віці нирки чутливі.
Я поклала ложку і подивилася на неї.
— Соломіє, ти думаєш, я не впораюся з власним онуком? — спокійно запитала я, хоча мій голос трохи тремтів.
— Ні, я просто хочу, щоб ми всі робили те, що найкраще, — відповіла вона.
— Але ж це «найкраще», як ти кажеш, — додала я, не приховуючи свого роздратування.
Ярослав спробував згладити ситуацію, але слова вже були сказані. Атмосфера стала важкою, як свинець. Ми доїли решту вечері мовчки. Коли я йшла, Максим помахав мені рукою. Це була єдина мить, яка осяяла той день. Але я вже знала, що щось у нашому спілкуванні порушилося, і це буде важко виправити.
Після тієї вечері я довго не бачила Ярослава та Соломії. Спочатку я відчувала смуток, а потім порожнечу. Я сумувала за Максимом, але водночас боялася подальших зустрічей, які могли закінчитися новими докорами. Я почала розмірковувати, чи я занадто чутлива, чи вона занадто владна. Правда, мабуть, була десь посередині, хоча мені було важко це прийняти.
Одного дня зателефонував Ярослав.
— Мамо, ми приїдемо до тебе цими вихідними. Ми хочемо, щоб ти провела трохи часу з Максимом, — сказав він, і я почула обережність у його голосі.
— Добре, — відповіла я. — Я намагатимусь… не заважати.
Вони приїхали. Соломія була по-своєму права, і я теж. Максим грався у вітальні, а я сиділа поруч, стежачи, щоб мої жести відповідали її правилам. Це було нелегко, але я розуміла, що якщо я хочу бачити свого онука, то мушу частково прийняти її правила.
В кінці візиту Соломія подала мені моє пальто.
— Дякую за чудовий день, — сказала вона, і в її голосі було щось схоже на щирість. Можливо, вона теж втомилася від цієї постійної боротьби.
Я зачинила за ними двері й сіла у крісло. Я знала, що ми ніколи не будемо подругами, але, можливо, ми могли б мирно співіснувати заради Максима. Це була не казка про те, як свекруха та невістка полюбили одна одну. Це була історія про те, як іноді потрібно прийняти, що не всі в родині мають відчувати прихильність одне до одного — головне, щоб вони могли шанувати одне одного.
А якби ви були на моєму місці, чи змогли б ви знайти спільну мову? Чи потрібно завжди підлаштовуватися під правила інших, якщо мова йде про благо онуків? Чекаю на ваші відповіді!
