Моя невістка щоразу забирає дітей із садочка і приїжджає до нас із сином Тарасом. Четверо їхніх малих – Софійка, Матвій, Оленка і найменший Іванко – це справжній вихор, який перевертає все догори дригом. Я люблю своїх онуків, але догляд за ними виснажує нас із Ганною, моєю дружиною.
Нам обом за 70, здоров’я вже не те, а сил вистачає лише на те, щоб підтримувати лад у домі. Та найбільша проблема не в безладі чи втомі – ми з Ганною боїмося сказати Тарасові та Наді, що не можемо так часто няньчити онуків. І ось я, дід, крадуся у власному підвалі, щоб хоч на годину знайти спокій. Але чи надовго мені вдасться ховатися від цієї бурі?
Сьогодні вранці я прокинувся від тиші — рідкісний момент, коли в хаті нікого, крім нас із Ганною. Вона вже поралася на кухні, готуючи сніданок. Її сиве волосся акуратно зібране в пучок, але я бачу, як тремтять її руки, коли вона нарізає хліб.
Ми обоє не здорові — у мене проблеми з серцем, у неї ноги вже не слухаються. Але ми не скаржимося, бо хто нас почує? Наш єдиний син, Тарас, одружився у 40, і ми з Ганною були щасливі, коли він привів Надю. Вона хороша дівчина, працьовита, але, здається, не розуміє, як нам важко. Їхні діти — це радість, але й тягар, який ми не можемо нести щодня.
Я сиджу на старій дерев’яній лавці в саду, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм. Під ногами шурхотить опале листя, а в голові — думки, як сказати синові правду. Наш дім, колись тихий і затишний, тепер нагадує ярмарок.
Софійка малює фломастерами на шпалерах, Матвій розкидає іграшки, Оленка співає на весь голос, а Іванко тягне за скатертину, мало не перекидаючи тарілки.
Надя з Тарасом приїжджають майже щодня після садочка, інколи лишаються на ніч, а то й на три. Вони ніби вимикаються, щойно переступають поріг: Надя гортає телефон, Тарас дивиться телевізор, а ми з Ганною бігаємо за онуками, наче молоді.
— Ганно, — кажу я тихо, коли ми нарешті лишилися вдвох, — може, поговоримо з ними? Не можемо ж так далі.
Вона зітхає, витираючи руки об фартух. Її очі сумні, але вона киває.
— Знаю, Василю. Але як їм сказати? Вони ж подумають, що ми їх не любимо. Чи онуків не хочемо бачити.
Я розумію її страх. Тарас — наш єдиний син, і ми не хочемо його образити. Але ця ситуація нас руйнує. Після їхнього від’їзду Ганна по три години прибирає: миє посуд, пере білизну, збирає розкидані іграшки. Я допомагаю, але спина болить так, що ледве розгинаюся.
А вчора, коли Надя подзвонила і сказала: «Тату, ми завтра після садочка заїдемо, діти так за вами скучили!», я побачив, як Ганна стиснула губи, щоб не заплакати. Вона відповіла радісно, але щойно поклала слухавку, сіла на стілець і закрила обличчя руками.
— Може, наймемо няню? — запропонував я, хоч знав, що грошей на це в нас обмаль. Наші пенсії — 5000 гривень на двох, і більша частина йде на ліки та комуналку. Тарас із Надею заробляють непогано, але ніколи не пропонували допомогти фінансово. Може, думають, що нам вистачає?
Наступного дня вони приїхали, як і обіцяли. Діти ввірвалися в хату, мов ураган. Софійка одразу побігла до шафи з книгами, Матвій кинувся будувати фортецю з подушок, а Іванко, сміючись, тягнув кота за хвіст. Надя сіла на диван із телефоном, а Тарас увімкнув телевізор.
— Надю, — почав я обережно, сідаючи навпроти, — може, ви б найняли няню для дітей? Нам із Ганною вже важко за всіма встежити.
Вона підняла очі від телефону, здивовано кліпнувши.
— Тату, але ж ви так любите з ними гратися! Діти вас обожнюють. Хіба вам важко?
Я відчув, як у середині щось стиснулося. Ганна, яка саме несла чайник, зупинилася в дверях, чекаючи моєї відповіді. Я зітхнув.
— Любимо, Надю, дуже. Але ми вже не молоді. Ганна після ваших візитів ледь на ногах тримається. І я… серце, знаєш, не те.
Тарас вимкнув телевізор і повернувся до нас.
— Тату, чому ти раніше не сказав? Ми ж не знали, що вам так важко.
— А як сказати? — відповів я, намагаючись тримати голос спокійним. — Ви приїжджаєте, лишаєте дітей, а ми не хочемо вас образити. Але ж ми не можемо бути няньками щодня.
Надя нахмурилася, але не сердито, а радше розгублено.
— Ми думали, вам у радість із онуками. У садочку вони до п’ятої, а потім… ну, нам зручніше їх до вас привезти. У нас із Тарасом роботи багато, самі знаєте.
— Знаємо, — кивнула Ганна, нарешті приєднавшись до розмови. — Але ми не встигаємо навіть відпочити. Може, ви б приїжджали раз на тиждень? Ми б готували обід, гралися з дітьми, а ввечері ви б забирали їх додому.
Тарас потер підборіддя, задумавшись.
— Раз на тиждень… Ну, можна спробувати. Але ж діти так люблять у вас бути. І ми думали, що вам це теж у радість.
Я ледь стримався, щоб не сказати, що радість не в тому, щоб бігати за чотирма дітьми, коли тобі за 70. Але Ганна мене випередила, її голос був м’яким, але твердим.
— Ми любимо онуків, Тарасе. Але нам потрібен спокій. Хоч трішки. Ми можемо брати їх на день, але не щодня.
Надя кивнула, але я бачив, що вона трохи ображається. Може, думає, що ми не хочемо допомагати. Може, ми й справді винні, що не сказали раніше? Але як знайти правильні слова, щоб не зіпсувати стосунки?
Наступні дні були тихішими. Тарас із Надею приїжджали рідше, але я помітив, що Ганна все одно напружена. Вона боялася, що вони образилися. Одного вечора, коли ми пили чай на веранді, вона сказала:
— Василю, може, ми занадто різко? Може, треба було м’якше сказати?
— Ганно, ми сказали правду. Якщо не скажемо, вони й далі привозитимуть дітей щодня. А ми ж не залізні.
Вона зітхнула, дивлячись на зорі.
— Знаєш, я мрію, щоб усе було, як колись. Ми б пекли пиріжки, гуляли з онуками в саду, розповідали казки. Але не так, щоб увесь час гасити пожежі.
Я взяв її за руку. Її долоня була холодною, але міцною, як і наша любов за ці роки.
— Ми ще пектимо пиріжки, Ганно. І казки розповідатимемо. Але спочатку маємо навчитися казати «ні».
Минуло кілька тижнів. Тарас із Надею почали приїжджати раз на тиждень, як ми просили. Діти все ще перевертали дім, але ми з Ганною вже не відчували себе заручниками. Ми готували борщ, пекли млинці, гралися з онуками, а ввечері проводжали їх додому. Але я бачив, що Надя досі тримається трохи відсторонено. Може, вона думає, що ми не хочемо бути частиною їхнього життя?
Одного дня Тарас приїхав сам, без дітей. Ми сіли на кухні, і він сказав:
— Тату, я поговорив із Надею. Ми найняли няню на кілька днів на тиждень. 3000 гривень на місяць, але воно того варте. Ви з мамою не повинні так виснажуватися.
Я відчув полегшення, але водночас і провину. Чи не відштовхнули ми їх? Чи правильно ми зробили, що нарешті сказали правду? І як нам тепер знайти баланс, щоб і онуків бачити, і себе не загнати?
Що б ви зробили на нашому місці? Як сказати рідним, що любиш їх, але не можеш нести весь тягар? Чи варто нам було раніше поставити межі, чи, може, ми й так усе зробили правильно?
