Моя невістка Катерина відкрито зажадала, щоб я розміняв свою простору квартиру, бо їй тісно з дітьми. Я рішуче відмовив, але ця суперечка змусила мого Миколу шукати юридичний захист, який ошелешив усіх.
Остап і Галина прожили у шлюбі сорок років. Разом пережили багато: і радість народження сина Миколи, і складні часи становлення. Остап, будучи людиною працьовитою, зумів забезпечити родину і свого часу придбав трикімнатну квартиру в хорошому районі міста. Саме цю квартиру він вважав сімейним гніздом.
Коли Галини не стало, Остап залишився сам. Син Микола, одружений з Катериною, звичайно, часто навідувався до батька. Микола – єдина дитина, сенс життя Остапа, а тому ставився він до нього з величезною любов’ю і довірою.
Через деякий час Катерина, невістка, почала натякати Остапу, що йому, можливо, варто розміняти його велику квартиру на щось менше і ближче до них.
— Тату, ви ж самі тут, — казала Катерина, — вам важко справлятися з таким господарством. А ми б могли вам допомагати частіше, якби ви жили поруч.
Остап почувався цілком добре і не розумів, навіщо йому кудись переїжджати. Квартира була його затишною фортецею, де зберігалися всі спогади.
— Мені тут комфортно, Катрусю, — відповідав він. — Я звик до району, до сусідів. І навіщо мені менше? Тут і онучки можуть вільно гостювати, коли приїдуть.
У Миколи і Катерини було двоє чудових дівчаток, Дарина і Софія, яких дідусь обожнював.
Минув час, і розмови Катерини стали наполегливішими. Вона перестала приховувати своє бажання, щоб Остап переїхав до невеликої однокімнатної квартири, а його трикімнатну Микола і Катерина забрали собі.
— Миколо, ти ж розумієш, — говорила Катерина чоловікові, коли Остапа не було поруч, — нам тісно в нашій двокімнатній. А татова квартира така простора! Це ідеальний варіант для нас і дівчаток. Тим більше, вона після ремонту, чудова.
Микола завжди відчував себе між двома вогнями: любив батька і поважав його право жити, як він хоче, але й Катерину любив, і розумів її бажання покращити житлові умови для дітей.
— Катю, але ж це батькова квартира! — намагався він пояснити. — Він почувається там добре. Я не можу вимагати від нього переїзду.
— Ніхто не вимагає, Миколо, — її тон ставав холодним. — Просто поясни йому, що це розумно. Він уже немолодий. Йому потрібен догляд, а нам — простір.
Зрештою, Катерина перейшла до прямої дії. Якось вона приїхала до Остапа без Миколи і влаштувала серйозну розмову.
— Остапе Павловичу, давайте будемо відверті, — сказала вона, сідаючи навпроти дідуся. — Ми з Миколою вирішили, що вам потрібно переїхати. Ми підібрали вам маленьку, але затишну квартиру.
Остап відчував, як усередині нього наростає хвиля обурення.
— Катерино, я в цій квартирі прожив більшу частину свого життя, — його голос ледь тремтів. — Я нікуди не збираюся переїжджати. Це мій дім.
— Це поки що ваш дім, — з натиском сказала Катерина. — Але ви ж знаєте, що після… ну, ви ж не вічні. Квартира все одно дістанеться Миколі, тобто нам. То навіщо ускладнювати? Краще зробити все зараз, поки ви самі можете це оформити.
— Ти мені погрожуєш? — Остап ледве повірив своїм вухам.
— Ні, я просто ставлю вас перед фактом, — вона піднялася. — Якщо ви не приймете наше розумне рішення, то ми з Миколою переїдемо до вас, щоб доглядати, і ви самі побачите, наскільки вам тут буде некомфортно. Це наша спадщина.
Остап відчув себе розбитим. Йому не була потрібна опіка, він був цілком самостійним. Але думка про те, що невістка переїде до нього і зробить його життя нестерпним, лякала. Його випхають з його ж власного дому.
Коли Микола приїхав наступного дня, Остап розповів йому про розмову з Катериною.
— Сину, твоя дружина мені майже прямим текстом сказала, що вижене мене звідси! — сказав Остап, відводячи погляд. — Я не хочу в це вірити, але почувався я… неприємно.
Микола був вражений. Він знав, що Катерина бажає переїхати, але не думав, що вона здатна на таку прямолінійну поведінку.
— Тату, вибач мені. Я не знав, що вона так говорила. Звичайно, ти нікуди не переїдеш! — Микола обійняв батька, але в його очах була розгубленість.
Проте слова батька глибоко зачепили Миколу. Він розумів, що його дружина здатна на тиск. Микола відчував величезну відповідальність перед батьком і перед дітьми. Він не хотів, щоб його дружина стала причиною страждань рідної людини.
Кілька днів Микола ходив пригнічений, обмірковуючи ситуацію. Він розумів: якщо він не втрутиться, Катерина доведе справу до кінця, і батько дійсно може залишитися без його улюбленої квартири. Він мав знайти рішення, яке б задовольнило всіх, але при цьому захистило батька і забезпечило майбутнє його дівчаткам.
Одного вечора він знову приїхав до Остапа.
— Тату, я придумав, як вирішити цю ситуацію, — Микола сів поруч з батьком. — Катерина хоче цю квартиру для наших дітей, і ми хочемо для них кращого. А ти хочеш тут жити.
— Я хочу жити тут у спокої, — поправив Остап.
— Саме так. І я гарантую тобі спокій. Давай зробимо ось що: ти оформлюєш дарчу на цю квартиру не на мене, а на моїх дочок — Дарину і Софію, порівну. Але з однією умовою: ти маєш право довічного проживання в ній.
Остап подивився на сина, намагаючись осмислити почуте.
— На онучок? А що це дасть?
— Це дасть тобі захист, тату. Якщо Катерина буде знати, що власниками є Даринка і Софійка, вона не зможе тебе вигнати. Це їхня власність, але ти маєш законне право тут жити до кінця свого життя. Вона не зможе шантажувати тебе, бо це вже не моя спадщина, це власність моїх дітей. А на їхню власність вона не зможе претендувати без їхньої згоди. Тим більше, як тільки оформиться дарча, я відразу ж оформлю відмову від їхньої частки, щоб вона не могла нічого продати.
Остап відчув величезне полегшення. Цей план був розумним і справедливим. Він захищав його від невістки, забезпечував майбутнє онукам і гарантував йому право залишитися у своєму домі.
— Це чудова ідея, сину, — сказав Остап, усміхаючись вперше за довгий час. — Звичайно, я зроблю дарчу на моїх дівчаток. Я давно хотів це зробити, але не знав, як правильно.
Вони домовилися про зустріч із нотаріусом. Коли Катерина дізналася про це рішення, вона була приголомшена.
— На кого?! На Даринку і Софійку?! Але ж це нелогічно! — кричала вона на Миколу.
— Це дуже логічно, Катю, — спокійно відповів Микола. — Квартира дістається нашим дітям, про що ти так мріяла. Але батько має право довічного проживання, бо він заслуговує на спокій. І тепер, поки дівчатка не стануть повнолітніми, ти нічого не зможеш з нею зробити. Це юридично обґрунтований захист для тата.
Катерина намагалася сперечатися, проте Микола був непохитний. Він нагадав їй, що вона сама говорила, що прагне покращити умови для дітей. Що ж, тепер діти були власниками.
Остап оформив усі необхідні документи. Тепер він був спокійний. Він знав, що його дім у надійних руках — його улюблених онучок, і жодна невістка не зможе його виселити. Він із задоволенням дивився, як Дарина і Софія приїздять до нього в гості, бігають по кімнатах, знаючи, що цей простір тепер належить їм.
Остап зміг повернутися до звичного життя, насолоджуючись пенсією і спілкуванням з онуками, а Катерина була змушена змиритися з рішенням, яке було не зовсім таким, як вона хотіла, але яке юридично не могла оскаржити. Микола ж відчував себе як людина, яка захистила і свого батька, і своїх дітей. Він обрав справедливість.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинив Микола, обравши такий незвичайний спосіб вирішення конфлікту, щоб захистити батька і забезпечити майбутнє дочкам?
Ваші думки дуже важливі. Поставте, будь ласка, свою вподобайку під цією історією і напишіть коментар, щоб ми знали, що цей матеріал дійсно важливий.
