Моя невістка до того ювілею так вже наряджалася, наче на прийом до президента збиралася. І зачіску робила, і нігті малювала, потім ще й на чистку обличчя побігла. З сукнями ніяк не могла ради дати, тож дві замовила, щоб удома поміряти, а зрештою обидві й залишила.
А в п’ятницю дивлюся, знову біля дзеркала крутиться, сумку пакує. Я її питаю, чи то їй мало тих обновок, що вже шафа не зачиняється. А вона мені відказує, що їде на корекцію брів, бо ті, що є, їй не подобаються. Ну розфуфирилася, наче пані з телевізора.
І тут я не стерпіла і запитала прямо, у чому ж мій син, її чоловік законний, на ту гостину піде. Відповіла мені Маргарита так, що довелося терміново номер свахи набирати.
— А йому навіщо нове? — здивовано кліпнула вона очима, навіть не відриваючись від пудрениці. — У нього є той костюм, що на розпис купували три роки тому. Він же його всього раз і вдягав, як новий висить. Ну то й що, що трохи тісний в плечах, він же не танцювати туди йде, а за столом сидіти.
— То ти хочеш сказати, — кажу я їй, ледве стримуючи обурення, — що ти будеш сяяти, як ялинка новорічна, щотижня гроші з хати виносиш на свої процедури, а мій Петро має йти в старому, як бідний родич?
— Ой, мамо, не починайте, — відмахнулася вона і грюкнула дверима так, що аж шибки задзвеніли.
Живемо ми всі разом у великій хаті в селі, недалеко від районного центру. Син мій, Петро, хлопець золотий, будь-яка робота в його руках кипить. Чи то трактора полагодити, чи паркан поставити, чи город зорати — все вміє, все встигає. Таких господарів зараз вдень з вогнем не знайдеш, сусіди часто просять допомогти, то він нікому не відмовляє.
Та вибрав собі за дружину, бачте, фіфу міську. Хоча яка вона міська, сама з сусіднього району, з такого ж села, як і наше, але гонору має стільки, наче в столиці народилася і виросла. В голові в неї вітер, про господарство і чути не хоче. Як чоловікові вечерю приготувати, то в неї голова болить або манікюр свіжий, а як у телефоні сидіти до півночі чи каталоги з одягом гортати, то здоров’я хоч відбавляй.
Петро мене, звісно, одразу попередив, щоб я свої порядки не наводила і молодих не вчила жити. Каже, мамо, я її люблю, яка є, така є. А я ж своїй дитині ворог чи що? Я мовчу. Дивлюся, як він з роботи приходить втомлений, чорний від мазуту, сам собі гріє їсти, а вона сидить на дивані, ніжки підібгала і серіали дивиться. Серце крається, але я зуби зціплю і мовчу. Тільки спостерігаю, доки моє терпіння не лусне.
Маргарита моя родом з-під кордону з Молдовою. Там люди прості, роботящі, але про жінок з тих країв у нас різна слава ходить. Кажуть, що вони вміють чоловіками крутити, як циган сонцем. Та й на язик моя невістка така, що пальця в рот не клади. Тільки я слово скажу, а вона мені вже десять у відповідь, і так все перекрутить, що наче я ще й винна залишилася.
А тут цими вихідними моя двоюрідна сестра сина женила. Запросили всю родину, ресторан замовили дорогий, аж у обласному центрі, музики, тамада — все як має бути. Ми, звісно, найближча рідня, тож готувалися заздалегідь.
Моя невістка як почула про той ресторан, то геть з глузду з’їхала. Тиждень бігала по магазинах, все їй не так, все не етак. То колір не личить, то фасон повнить, то тканина дешева. Притягла додому дві сукні, одну червону з блискітками, другу синю до підлоги. Крутилася перед дзеркалом пів дня, мене кликала, Петра смикала.
— Петро, глянь, як мені ця червона? — питає.
— Гарно, — каже син, навіть не дивлячись, бо саме розбирав карбюратор на столі у дворі.
— Ти навіть не глянув! — ображається вона. — А синя?
— І синя гарно.
— Тобі все одно! — кричить вона. — Я хочу виглядати краще за всіх! Там же будуть твої тітки, вони мене вічно обговорюють.
Отак вона цілий тиждень і носилася. То на манікюр записалася, прийшла з якимись довжелезними кігтями, що я не знаю, як вона ними ложку тримає, не те що віник. Потім на педикюр. Потім поїхала волосся фарбувати в якийсь модний попелястий колір, хоча своє мала гарне, русяве. Грошей на те все пішло — страшно уявити. Петро тільки мовчки картку діставав, коли вона просила.
А в четвер, за два дні до свята, дивлюся — знову збирається. Вбралася, нафушилася парфумами так, що в хаті дихати нічим.
— Куди це ти знову? — не втрималася я. — Вже ж наче все зробила, що можна.
— Їду вії нарощувати, — каже вона важливо. — Зараз модно, щоб погляд був виразний. І ще на масаж обличчя записалася, щоб шкіра сяяла.
Ну, думаю, принцеса, точно принцеса. Обліпила себе всім, чим можна, тюнінг повний навела. А про чоловіка ні пари з вуст. Я ж бачила шафу їхню, коли білизну прасувала. У Петра там крім робочого одягу та кількох сорочок нічого й немає. Той костюм, про який вона згадала, дійсно з весілля висить. Син тоді худіший був, а зараз змужнів, роздався в плечах від важкої роботи. Він же на нього не налізе, або трісне по швах, як тільки він за стіл сяде.
Отут мене і прорвало.
— Як то так! — кажу я їй вже на порозі. — Ти себе вирядила з ніг до голови, тисячі гривень витратила на ті свої процедури, а моєму синові, який ті гроші заробляє важкою працею, навіть сорочки нової не купила? Невже він не заслужив виглядати по-людськи серед людей?
Вона зупинилася, подивилася на мене звисока і видала оте про старий костюм.
— Він сам сказав, що йому нічого не треба. Йому байдуже на ганчірки, він не такий, як ви, щоб перед людьми викаблучуватися. Піде в тому, в чому на нашому весіллі був. Ще не настільки поправився, влізе, якщо живіт втягне.
І пішла, цокаючи підборами.
Я стояла посеред хати, і в мені все кипіло. Та не від злості, а від образи за сина. Він же в мене слова поперек не скаже, все для неї, все в дім, а вона його за пустого місця має. Лише як гаманець використовує. Думаю, ні, так діло не піде. Якщо син мовчить, бо любить, то я мовчати не буду.
Довго не думала, взяла телефон і набрала сваху, Галину. Вона жінка проста, справедлива, все життя в колгоспі проробила, знає ціну копійці й праці. Ми з нею, слава Богу, мову спільну знаходимо, хоч діти наші й різні.
— Алло, Галю? — кажу. — Ти маєш хвилинку? Бо тут така справа, що я вже не знаю, як і реагувати.
— Що сталося? — питає вона стривожено. — Чи здорові всі?
— Та здорові, слава Богу. Але твоя Маргарита, здається, зовсім совість втратила.
І розповіла я їй все як є. І про дві сукні, і про манікюри-педикюри, і про те, як вона Петра в старий тісний костюм вдягати збирається, щоб зекономити собі на вії.
— Та ти що? — охнула Галина. — От же ж паразитка мала! А ну, почекай, я зараз їй зателефоную. А краще не так. Я зараз сама до вас приїду, мені якраз треба було в райцентр у аптеку.
Минуло може півтори години, приїхала Галина. Маргарита якраз повернулася з міста, задоволена, вії ті кліпають, як у ляльки. Заходить у хату, а там ми з її матір’ю сидимо, чай п’ємо.
— О, мамо, а ти чого тут? — здивувалася невістка.
— Та от приїхала подивитися, як ти до свята готуєшся, — каже Галина спокійно, але я бачу, що в неї аж вилиці напружилися. — Чула, ти собі гардероб оновила? А ну показуй.
Маргарита, нічого не підозрюючи, потягла матір до шафи, почала хвалитися сукнями, туфлями. Галина слухала-слухала, а тоді питає:
— Дуже гарно, доню. А тепер покажи, що ти Петрові купила. Він же твій чоловік, голова сім’ї.
Маргарита зам’ялася, очі опустила.
— Та він не хотів нічого… Сказав, старий костюм добрий…
— Не хотів, кажеш? — перепитала Галина суворо. — А ти не знаєш, що чоловіка робить жінка? Якщо він іде поруч з тобою як обірванець, то це не його ганьба, а твоя! Це значить, що ти про нього не дбаєш, що ти його не поважаєш. Ти он вся сяєш, а він має як сирота виглядати?
Маргарита почервоніла, почала щось бурмотіти про економію.
— Яка економія? — розійшлася Галина. — На собі ти не економила! Ану швидко збирайся.
— Куди? — злякалася невістка.
— В магазин! Петро де?
— В гаражі…
— Клич Петра, їдемо в район, поки магазини не зачинилися. Купимо хлопцеві нормальний костюм і сорочку. І не за його гроші, а з тих, що я тобі на день народження подарувала, що ти в “заначці” тримаєш.
Петро спочатку відмовлявся, казав, що йому нічого не треба, але проти тещі не попреш. Галина як скаже, то так і буде. Поїхали вони втрьох: Галина, Маргарита і Петро. Я вже не їхала, залишилася господарство доглядати, та й не хотіла заважати виховному процесу.
Повернулися вони вже пізно ввечері. Заходять у хату, Петро несе пакети, а Маргарита йде тихо, як мишка.
— Ну що, хваліться! — кажу я.
Петро дістав костюм — шикарний, темно-синій, тканина дорога, видно, що якісна річ. І сорочку білосніжну, і навіть краватку підібрали в тон.
— Оце козак! — сплеснула я руками. — Тепер не соромно і в люди вийти.
Галина підморгнула мені:
— А то! Дисципліна має бути. А ти, доню, запам’ятай: чоловік — то твоє лице. Не можна самої королевою ходити, а чоловіка в чорному тілі тримати.
Маргарита мовчала, але бачу, що зробила висновки. Підійшла до мене, дістала з пакета ще щось.
— Це вам, мамо… Нові колготки теплі, і хустка, ви ж хотіли.
— Ой, та навіщо ж… — розчулилася я, хоча розуміла, що це вона підлизується.
— Беріть, беріть, — каже Галина. — Це вона сама захотіла, я не змушувала.
На тому святі мій Петро був найкрасивішим чоловіком. І Маргарита біля нього гарно виглядала, але вже не так зухвало, бо розуміла, що поруч з нею гідний чоловік, а не просто додаток до її краси.
Я вже тепер буду знати науку: якщо невістка починає береги плутати, то треба не мовчати і не сваритися, а робити дзвінок до свахи. Вона в тій родині жінка мудра, найтолковіша, з нею можна мати справу. Я її тепер ще більше поважаю, бо бачу, що вона справедливість любить і дочку свою не потурає в дурницях.
Але, чесно кажучи, мені було так приємно, що все вийшло по-моєму. І сина одягли, і невістку трохи на землю опустили, і я ще з подарунками залишилася.
А ви як думаєте, люди добрі, чи правильно я вчинила, що свасі поскаржилася? Чи треба було змовчати і дати їм самим розбиратися у своїй сім’ї, навіть якби мій син виглядав гірше за всіх на тому святі?
