Моя мрія про весілля обернулася хаосом. Через майбутню свекруху я не впевнена, чи ми взагалі зі Степаном одружимося.
— Аню, ти що, серйозно хочеш весілля в якомусь сільському клубі? — голос Марії Петрівни, моєї майбутньої свекрухи, пронизував повітря, як холодний осінній вітер. Вона сиділа за столом у їхній просторій кухні в Южному, тримаючи в руках глянцевий каталог із зображеннями розкішних банкетних зал. — Ось, подивись, у центрі Одеси є ресторан із видом на море. Це ж буде справжнє свято! Весілля — це раз у житті!
Я стиснула губи, відчуваючи, як наростає напруга. Ми зі Степаном сиділи за тим же столом, і я сподівалася, що він мене підтримає. Наші очі зустрілися, але він лише ніяково посміхнувся, перебираючи пальцями край скатертини.
— Маріє Петрівно, я хочу просте весілля, — сказала я, намагаючись тримати голос спокійним. — Ми зі Степаном домовилися: невеличке свято, десь у Карпатах, у садибі з дерев’яними балками, з родиною і найближчими друзями. Без пафосу, без зайвих витрат. Просто ми і наші люди.
Вона відмахнулася, ніби я сказала щось абсурдне, і підсунула мені каталог ближче.
— Аню, не вигадуй. У Карпатах? Там же холодно, сиро, і що, гості будуть сидіти на дерев’яних лавах, як у селі? Тобі ж не п’ятнадцять років, щоб мріяти про якісь хіпстерські посиденьки. Треба щось гідне, щоб усі запам’ятали!
Я відчула, як жар заливає щоки. Мені хотілося встати і піти, але я вчепилася в стілець, щоб не зробити нічого поспішного. Степан, мій наречений, досі мовчав, і це дратувало найбільше. Я повернулася до нього, сподіваючись на підтримку.
— Степане, скажи щось, — тихо, але наполегливо попросила я.
Він зітхнув, провів рукою по волоссю і нарешті заговорив:
— Аню, може, мама має рацію? Ну, подумай, ресторан в Одесі — це ж красиво. І гості будуть задоволені. Може, не варто так категорично?
Це були не його слова. Це були її слова, сказані його голосом. Моя мрія про затишне весілля в горах, де ми зі Степаном танцювали б під скрипку і сміялися з друзями біля вогнища, розсипалася, як картковий будиночок. Я дивилася на нього, а в голові крутилася лише одна думка: він обирає не мене, а її.
Моя мрія про весілля почалася ще в дитинстві. Я виросла в невеликому містечку на Вінниччині, де весілля були гучними, але щирими. Сусіди, родичі, всі гуляли разом, і ніхто не думав про кредити чи розкішні зали. Мені хотілося чогось схожого — теплого, справжнього, нашого.
Коли я зустріла Степана, мені здалося, що він поділяє цю мрію. Ми познайомилися два роки тому в Одесі, куди я приїхала працювати після університету. Він був інженером на судноремонтному заводі, я — дизайнеркою в невеликій агенції. Наші вечори були сповнені розмов про подорожі, мрії і майбутнє. Одного вечора, коли ми гуляли Приморським бульваром, він став на одне коліно і простягнув мені просту срібну каблучку.
— Аню, ти будеш зі мною? Назавжди? — його голос тремтів, але очі сяяли.
Я розплакалася і сказала “так”. Тоді ж ми домовилися, що наше весілля буде скромним, але особливим. Ми уявляли, як зберемо рідних у карпатській садибі, де пахне соснами, а з вікон видно гори. Я бачила себе в легкій сукні, без фати, з вінком із польових квітів. Степан сміявся, кажучи, що йому байдуже, де святкувати, головне — щоб я була поруч. І я вірила, що ми на одній хвилі.
Але все змінилося, коли в наші плани втрутилася Марія Петрівна. Вона була енергійною жінкою, яка завжди знала, як “правильно”. Її чоловік, Степанів батько, рідко сперечався з нею, і я швидко зрозуміла, чому. Вона мала дар переконувати всіх, що її бачення — єдине вірне. Спочатку я намагалася ставитися до неї з повагою. Вона ж мати мого нареченого, і я хотіла, щоб у нас були добрі стосунки. Але після того, як вона почала диктувати, яким має бути наше весілля, я відчула, що втрачаю контроль.
Наступного дня після тієї розмови на кухні я вирішила поговорити зі Степаном наодинці. Ми зустрілися в невеликому кафе біля моря, де зазвичай пили каву і ділилися планами. Я сподівалася, що без мами він буде собою.
— Степане, ти справді хочеш весілля в ресторані? — я дивилася йому в очі, намагаючись знайти того хлопця, який пропонував мені одружитися під зорями.
Він знизав плечима, крутячи в руках ложечку.
— Ну, Аню, я не проти Карпат. Але мама каже, що ресторан — це статусно. І що гості чекатимуть чогось такого. Може, вона має рацію? Ми ж не хочемо, щоб люди пліткували, що ми по-скромному одружилися.
Я відчула, як серце стискається. “Статусно”? “Пліткували”? Це були не його слова. Це були її слова, які він повторював, як папуга. Я намагалася стриматися, але голос тремтів.
— Степане, це наше весілля. Не мамине, не гостей, а наше. Ти пам’ятаєш, як ми мріяли про Карпати? Про те, як будемо танцювати під зірками? Чи тобі це вже не важливо?
Він відвів погляд, дивлячись кудись у бік моря.
— Аню, я просто хочу, щоб усі були задоволені. І ти, і мама, і гості. Може, ми знайдемо компроміс?
Компроміс. Це слово звучало, як зрада. Я хотіла кричати, що не хочу ніяких компромісів, що це наш день, а не її. Але я лише кивнула і сказала, що подумаю. В глибині душі я знала, що це не кінець.
Наступні тижні були як випробування. Марія Петрівна не зупинялася. Вона надсилала мені фото суконь, які я мала б одягнути, хоча я вже обрала просту білу сукню від місцевої майстрині. Вона пропонувала запросити пів Одеси, включаючи її далеких родичів, про яких я навіть не чула. А одного вечора вона заявила, що ми мусимо взяти кредит, щоб “все виглядало достойно”.
— Аню, молодь завжди так робить, — сказала вона, наливаючи собі чай. — Весілля — це інвестиція. Потім віддасте, ви ж обоє працюєте.
Я ледве стрималася. Інвестиція? У що? У її амбіції? Я глибоко вдихнула і відповіла:
— Маріє Петрівно, ми зі Степаном не хочемо починати сімейне життя з боргів. Ми хочемо щось просте, але наше.
Вона лише посміхнулася, наче я була наївною дитиною.
— Аню, ти ще молода, не розумієш. Весілля — це не тільки для вас, це для всіх. Щоб люди бачили, що ви серйозні.
Я не витримала і вийшла з кімнати. Степан, який знову був присутній, мовчав. Його мовчання ранило більше, ніж будь-які слова. Я почала сумніватися: якщо він не може підтримати мене зараз, то як він стоятиме поруч зі мною в майбутньому?
Минуло ще кілька тижнів, і напруга лише зростала. Ми зі Степаном рідше говорили про весілля, бо кожна розмова закінчувалася його нерішучістю. Я відчувала, що втрачаю не лише мрію про ідеальне свято, а й довіру до нього. Одного вечора, коли ми гуляли набережною, я не витримала.
— Степане, скажи чесно: ти хочеш одружитися зі мною чи виконувати бажання своєї мами? — мій голос був різким, але я не могла більше тримати це в собі.
Він зупинився, подивився на мене, і в його очах промайнула невпевненість.
— Аню, я хочу одружитися з тобою. Але я не хочу, щоб мама була засмучена. Вона ж для нас старається.
— Для нас? — я майже кричала. — Вона старається для себе! А ти дозволяєш їй вирішувати за нас!
Він не відповів. Просто стояв, дивлячись на хвилі, що билися об берег. І в ту мить я відчула, як між нами утворюється прірва. Я повернулася і пішла геть, залишивши його на набережній. У голові крутилися думки: чи варто боротися за це весілля? Чи варто боротися за нас?
Минуло кілька місяців, і я все ще не знаю відповіді. Я люблю Степана, але його нерішучість і вплив Марії Петрівни змушують мене сумніватися. Ми досі плануємо весілля, але кожне рішення — це боротьба. Я не хочу поступатися і втрачати себе, але також не хочу втрачати його. Моя мрія про затишне свято в Карпатах тьмяніє, а натомість з’являються образи розкішного ресторану, чужих гостей і боргів, які я не хочу брати.
Я стою на роздоріжжі. Якщо я наполягатиму на своєму, чи підтримає мене Степан? Чи зможемо ми знайти компроміс, який не зруйнує наші стосунки? А що, якщо весілля не відбудеться? Чи зможемо ми після цього бути разом, чи між нами залишиться тінь цієї боротьби? Я не знаю, що робити, і це розриває мене зсередини.
А що б ви зробили на моєму місці?
