Моя мізерна пенсія, лише 4800 гривень, мала б забезпечувати мою старість, але тепер вона фінансує розкішні забаганки мого сина Богдана та невістки Анни. – Мамо, нам потрібні твої 17000 на оренду, інакше ми пропадемо – сказав він, дивлячись на мене так, ніби я відповідальна за всі їхні нещастя.
– Мамо, ти ж розумієш, що ми не маємо чим заплатити за оренду! – голос Богдана зривався на крик, а його обличчя стало червоним.
– І що мені робити? – я відчула, як тремтять руки. – Я вам віддала вже всю свою пенсію за цей місяць. Більше нічого не маю.
– Але ж у тебе є відкладені гроші, – втрутилася Анна, невістка, стоячи біля стіни зі схрещеними руками. – На ліки, як ти казала.
– Вони мені потрібні, Анно! Без них я не зможу… – я спробувала вгамувати біль у скронях.
– Ти можеш обійтися, – твердо заявив син. – Це ж разово, мамо. Нам потрібна ця квартира. На роботу ж треба якось добиратися. А як ми її втратимо, то де нам жити?
Я дивилася на них обох, на цю пару, якій я присвятила стільки років і зусиль. І все, що вони бачили в мені зараз, це був гаманець. Гаманець, який, здавалося, ніколи не повинен був спорожніти.
У мої 68 років я не мала б мати таких проблем. Я мала б насолоджуватися тихим життям, тішитися онуками, яких ще не мала, та відпочивати.
Замість цього я відчувала себе виснаженою. Виснаженою фінансово, емоційно, фізично. Моя пенсія – мізерні чотири тисячі вісімсот гривень – мала б вистачати лише на мене, але вже більше року вона покривала потреби трьох дорослих людей. Я сама. Син. І невістка.
Я не пам’ятаю, коли саме це почалося. Можливо, з того моменту, коли Богдан одружився з Анною. Вона виявилася красивою, але дуже амбітною і, як я згодом зрозуміла, меркантильною дівчиною. Усі її розмови зводилися до брендів, подорожей, “правильного” оточення.
Мій Богдан завжди був м’яким, добрим хлопцем, але дуже податливим. А вона вміла ним маніпулювати. Спочатку вони жили в місті Рівне, винаймали квартиру, але роботи там не знайшли. Потім переїхали до столиці – Києва.
– Мамо, ти ж знаєш, що в Києві більше можливостей, – казав син, збираючи речі. – Як тільки станемо на ноги, одразу тебе до себе заберемо!
– Не хвилюйся, сину, – я посміхнулася, хоч на серці було тривожно. – Головне, щоб ви були щасливі.
Вони поїхали. Минув місяць, другий. Вони телефонували рідко. Коли я дзвонила сама, син завжди був зайнятий. Якось у листопаді 2023 року Богдан подзвонив сам. Його голос був пригнічений.
– Мамо, у нас біда.
– Що сталося? – я ледь не впустила слухавку.
– Нас виселяють. Немає чим платити за квартиру. Ми обидва шукаємо роботу, але поки що не дуже виходить. Заплати нам, будь ласка, за цей місяць. Хоч тисячу гривень.
Звичайно, я заплатила. Як я могла залишити сина на вулиці? Тоді це була тисяча. За тиждень ще тисяча, щоб купити продукти. Потім він попросив “переслати ще трохи, щоб заправити картку на проїзд”. Кожен раз це було “востаннє”. Але “востаннє” так і не настало. За кілька місяців, на початку 2024 року, вони з’явилися у мене на порозі.
– Привіт, мамо, – Богдан виглядав виснаженим. – Ми вирішили поки що пожити у тебе.
– Поки що? – я не очікувала цього. Моя двокімнатна квартира, де я жила сама, здавалася мені притулком.
– Так, це ненадовго, – додала Анна, заносячи величезну валізу. – Максимум місяць-півтора, поки знайдемо щось гідне в Києві. Тут нам до роботи ближче буде, та й гроші заощадимо.
Моє маленьке, затишне життя перетворилося на комунальну квартиру. Син і невістка оселилися у більшій кімнаті, я залишилася у меншій. Але ж моїм обов’язком було піклуватися про них. Я готувала, прала, прибирала. І, найголовніше, фінансувала. Вони шукали роботу мляво. Або, точніше, Анна шукала “престижну” роботу, а Богдан чекав, поки вона її знайде. Вони цілими днями сиділи в кімнаті, дивилися фільми або грали в ігри на ноутбуці, поки я обходила аптеки та ринки, намагаючись знайти найдешевші продукти.
– Мамо, що ми будемо їсти? – Богдан міг запитати мене о сьомій ранку.
– Що приготувала, те й будемо, синку. Я ж вам казала, що сьогодні будуть вареники з капустою.
– Ох, вареники, – зітхала Анна. – Як же я хочу чогось більш… вишуканого. Суші чи піцу.
Вони навіть не намагалися мені допомогти. Якось я захворіла, мала підвищену температуру.
– Богдане, принеси мені, будь ласка, чаю і таблетку, – попросила я сина.
– Мамо, я зараз не можу, я граю. Попроси Анну.
Я зазирнула до їхньої кімнати. Анна лежала на дивані, розмовляючи по телефону.
– Анно, я дуже погано почуваюся. Чи не могла б ти принести мені ліки?
– Ой, я не можу зараз. Я розмовляю з “важливою” людиною про майбутню роботу. Скоро буду вільна.
Я встала сама, зробила собі чай. Цей випадок став для мене поворотним моментом. Я відчула себе не матір’ю, а прислугою. Прислугою, яка ще й утримує своїх “господарів”. Вони ж навіть за комунальні послуги не платили.
– Треба заплатити за світло, Богдане, – нагадала я.
– Скільки там? Я потім віддам.
– Ти вже два місяці “потім” віддаєш. А зараз заборгованість вже понад дві тисячі гривень.
– Ну добре, – він махнув рукою. – Візьми зі своїх заощаджень. Ти ж все одно нікуди не витрачаєш.
Я справді не витрачала. Я відкладала на чорний день, на операцію, яка мені, можливо, знадобиться, на ліки. У моєму віці не можна жити без подушки безпеки. Заощаджень було близько двадцяти п’яти тисяч гривень. Це були мої роки економії. Моя безпека.
І ось настав травень 2024 року. Вони прожили у мене вже понад чотири місяці. Роботу так і не знайшли. Анна лише кілька разів сходила на співбесіди, з яких поверталася розчарована: “Всюди вимагають щось “нереальне” або “платять копійки””. Вони вимагали від мене грошей все частіше. То на новий телефон для Анни, “бо старий не тягне професійні програми”, то на “діловий костюм” для Богдана, який так і не став у пригоді.
Вони хотіли взяти мої останні відкладені гроші.
– Тобі справді потрібні ці ліки? – знову запитала Анна, коли я стояла, обійнявши свою стару ощадну книжку.
– Так, Анно, – я ледве стримувала сльози. – Вони мені потрібні щоденно. Вони рятують мене від загострення недуги. Я не можу їх віддати.
– Тоді як ми заплатимо за оренду? – Богдан підійшов ближче. – Ми знайшли чудовий варіант, двокімнатна квартира в новому комплексі, але потрібен перший внесок і заставна сума. Це сімнадцять тисяч.
Сімнадцять тисяч! Майже всі мої заощадження. На це я не могла погодитися.
– Ні, синку. Це занадто. Я не віддам. Це моє.
– Як “твоє”? – він підвищив голос. – Я твій син! Тобі не соромно, що ми будемо жити з тобою, як на голові? Це ж заради нас! Заради нашого майбутнього.
Відчуття провини накрило мене. Я ж мати. Я повинна допомагати. Але до якої межі? Я вже була на межі відчаю. Я подивилася на Анну, яка, здавалося, чекала, коли я зламаюся. У її очах не було ані краплі жалю чи вдячності. Лише нетерпіння.
– Добре, – моє слово прозвучало тихо, як останній зітхання. – Я віддам. Але це востаннє. І ви мені обіцяєте, що знайдете роботу. І що будете мені віддавати ці гроші частинами.
Вони посміхнулися. Це була найщиріша посмішка, яку я бачила на їхніх обличчях за останні місяці. Вони забрали гроші. У той же день вони знайшли ту саму “чудову” квартиру і поїхали. У мене залишилося лише вісім тисяч гривень на екстрені випадки. І майже щоденний прийом ліків.
Вони виїхали, але не перестали вимагати. Тепер це були гроші на меблі, на інтернет, на “важливі” речі для облаштування нового житла. Вони продовжували жити за мій рахунок, але тепер на відстані. Вони телефонували мені щотижня, і кожен дзвінок починався зі слів: “Мамо, у нас проблема”. Якось я не витримала.
– Богдане, коли ви вже знайдете ту роботу? Ви мені обіцяли!
– Мамо, не тисни, – відповів син. – Все буде, але ж ти розумієш, що це Київ. Тут все дорого. А ми поки не стали на ноги.
“Не стали на ноги” – це означало, що вони продовжують жити за мій рахунок. Якось я навіть почула від Анни: “Тобі ж більше не потрібно, мамо, ти ж не молода вже”. Я здригнулася. Вони вважали, що моє життя вже закінчується, а їхнє – тільки починається, і тому я повинна віддати їм усе.
Моя онука, донька моєї сестри, Яна, що живе в місті Львів, зателефонувала мені й помітила, як я змінилася.
– Бабусю, ти так схудла, – сказала вона, коли ми розмовляли по відеозв’язку. – І якась ти сумна. Що сталося?
Я не змогла стриматися і розповіла їй все. Про те, як віддала останні гроші, про те, як вони ставляться до мене. Яна приїхала наступного тижня.
– Богдане, що це таке? – суворо запитала вона, коли побачила, як син просить у мене гроші на таксі, щоб поїхати до якогось “важливого” друга.
– А що таке? – розгубився Богдан. – Це наша родинна справа.
– Родинна справа – це коли тобі допомагають, а не використовують, – сказала Яна. – Ти дорослий чоловік, а сидиш на шиї у своєї хворої матері!
Яна допомогла мені. Вона заборонила мені давати їм гроші. Вона поговорила з ними дуже жорстко, заявивши: “Якщо ви не почнете працювати, я розповім про це всім нашим родичам. Ви ж не хочете такої ганьби?”. Богдан і Анна, здавалося, були здивовані. Вони образилися. Довгий час вони не телефонували мені.
Але життя без моїх грошей виявилося для них не таким простим. Через кілька місяців, у вересні, вони подзвонили.
– Мамо, вибач, – у голосі Богдана не було звичної нахабності, лише втома. – У нас знову проблеми. Ми виплатили невеликий кредит, але залишилося тільки на їжу.
– А як же робота? – спитала я.
– Ми обидва працюємо, мамо. Я на СТО, Анна у кафе, бариста. Але ми ледве зводимо кінці з кінцями.
Я не знала, чи це правда. Чи справді вони змінилися? Чи просто знову потребують грошей? Вони виглядали щирими. Чи точніше, втомленими від того, що їм доводиться жити самостійно. Я подумала про себе. Вони – мої діти. І, попри все, я їх люблю.
Я попросила Яну перевірити інформацію. Яна зателефонувала до того СТО і того кафе. Виявилося, що Богдан працює там вже місяць, а Анна – два тижні. Вони справді працювали. Звичайно, їхні заробітки були невеликі. Яна сказала мені: “Це, мабуть, початок, бабусю. Поки що. Вони отримали свій урок”.
Я зателефонувала Богдану.
– Добре, синку, – сказала я. – Я вам допоможу ще раз. Але це остання допомога. І ви мені повернете її за три місяці. Кожну копійку.
Я переслала їм невелику суму. На продукти, на найнеобхідніше. Не всі свої заощадження. Тільки частину. Це було моє остаточне рішення.
Я розуміла, що я ризикую, що вони можуть знову мене обманути. Але що я втрачала? Усе. Але могла й отримати. Повагу. Спокій. А можливо, і свого сина назад. Зараз вони мені телефонують щодня. Вони запитують, як я почуваюся, дякують. Вони мені вже повернули невелику частину свого боргу. Я не знаю, чи це триватиме довго. Чи справді вони зрозуміли?
Я озираюся на минулий рік і думаю: як так вийшло, що я, мати, стала для свого сина та невістки лише джерелом грошей? Чи можна було цього уникнути?
Я завжди навчала сина доброті. Але чи не виховала я в ньому егоїста?
Чи потрібно було мені з самого початку сказати рішуче “Ні”?
Я все ще сподіваюся, що це був лише поганий період. Що вони справді стануть самостійними. А ви як вважаєте?
Чи зможуть мої син і невістка повністю відмовитися від фінансової залежності і нарешті жити своїм життям, не вимагаючи від мене останньої копійки?
