Моя мама, якій ще навіть шістдесяти немає, відмовляється їхати на заробітки до Італії. Їй байдужа доля рідного сина і двох, наголошу, єдиних онуків: Влада та Арсенка. Вона каже, що сорокарічний чоловік повинен сам забезпечувати свою сім’ю. Так, з одного боку, вона права.
Але якщо тверезо мислити: ну де я в наш час знайду роботу, щоб покрити усі питання? Правильно – ніде. Я б і сам на ті заробітки їхав, але ж мене не випустять.
– Іро, ну ти чула її? – я провів рукою по волоссю. – Мама просто відмовилася! Я їй усе розклав: робота в Мілані – догляд за старенькою, житло, харчування. П’ятсот євро в місяць чистими, як мінімум. За три місяці – півтори тисячі! Це ж наші борги за комуналку, це репетитор для Влада, це хоч якісь гроші на подарунки Арсенкові на день народження!
Ірина відклала телефон і подивилася на мене. В її очах була втома.
– Антоне, не кричи. Діти сплять. Твоя мама – доросла жінка, вона має право. Може, вона боїться? Це ж чужа країна, чужа мова.
– Боїться?! – я аж підскочив. – І що, її страх важливіший за майбутнє онуків?! Вони ж ростуть! Влад уже питає, чому у Сашка новий телефон, а у нього досі старий. Арсенко в садочку дивиться на тих, кому купують дорогі іграшки! Я ж не прошу її Еверест підкорити! Це ж наша сім’я! Вона жила з татом Павлом у такі часи, коли грошей не було, але була стабільність. А що зараз?! Гола виживальність! А вони про якусь самостійність мені говорять!
В цей момент двері відчинилися, і на кухню зайшла мама. Вона, як завжди, була спокійна і одягнена в чистий, охайний халат. Її обличчя, хоч і стомлене життям, випромінювало незворушність.
– Я не глуха, Антоне, – тихо промовила вона, наливаючи собі води. – І не байдужа. І не смій мені говорити, що мені байдужа доля моїх онуків. Я їх люблю більше за тебе, якщо чесно.
– Тоді чому, мамо? – мій голос знову зірвався на крик. – Чому ти відмовляєшся від шансу, який може дати нам усім трохи повітря? Ти навіть уявити не можеш, як мені соромно! Соромно просити Іру рахувати кожну копійку, соромно відмовляти хлопцям, соромно дивитися на батька, який цілими днями сидить біля телевізора, бо його мізерної пенсії не вистачає навіть на ліки! Ти молода, здорова жінка!
Мама Марія важко зітхнула і сіла навпроти мене. Вона подивилася мені прямо у вічі, і цей погляд був наповнений чимось, що я ніяк не міг розгадати. Чи то смуток, чи то розчарування.
– Синку, давай поговоримо спокійно. Павло спить. Я тобі вже все сказала. Ти сорокарічний чоловік. Батько двох синів. Ти – голова родини. Я їхала на заробітки, коли була молодою дівчиною і не мала вибору. Я їхала, бо треба було вчитися і допомагати батькам. Але зараз… Зараз час, коли ти маєш взяти відповідальність на себе.
– Яку відповідальність, мамо? – я відчув, як кипить щось у жилах. – Яку я можу взяти відповідальність, коли моя зарплата не покриває навіть половини комунальних платежів?! Я ж не сиджу, не плюю в стелю! Я працюю! Але я працюю за копійки! Ти це розумієш? Чи ти живеш у своєму дивному світі, де можна було влаштуватися на завод і все було добре? Зараз ринок праці не такий! Я не можу виїхати, а ти можеш! Це твій обов’язок, мамо! Обов’язок перед сім’єю!
– Ти помиляєшся, Антоне, – промовила вона, похитавши головою. – Це твій обов’язок. Ти думаєш, що ті заробітки – це санаторій? Це тяжка праця. Фізична і психологічна. Це самотність. Ти думаєш, мені хочеться їхати доглядати чужу стареньку і витирати їй сльози, коли я маю тут Павла, який потребує догляду і своїх онуків? Я не поїду.
– Тато! – я нервово засміявся. – Тато сидить і дивиться свої серіали! Він може сам про себе подбати! Це не привід! А якщо ти за Влада та Арсенка хвилюєшся, то ти їх тут і бачити не будеш! А там ти нам грошей надішлеш і ми зможемо їх забезпечити! Це ж краще, ніж вони будуть ходити в обносках, доки ти тут уявляєш із себе маму-героїню!
Ірина поклала мені руку на плече.
– Антоне, досить. Ти говориш так, ніби вона зобов’язана. Вона не зобов’язана. Вона бабуся, а не твій гаманець.
Я відштовхнув руку Ірини.
– Ти теж туди ж! Ви що, домовилися? Я думав, ти мене підтримаєш! Ти ж бачиш, як ми ледве кінці з кінцями зводимо! Це єдиний вихід! І вона його просто знищує!
– Я тобі скажу останній раз, – голос мами Марії став твердим, як сталь. – Я не поїду. Гроші – це не єдине, що потрібно сім’ї. Дітям потрібна бабуся. А твому батькові – дружина. Я вже нажилася у розлуці. Я знаю, що таке розлука. І більше я цього не хочу. Я тут, у себе вдома. Ти кажеш, що тобі сорок, і ти не можеш? А я кажу – ти можеш. Просто ти не хочеш шукати нові шляхи. Ти хочеш, щоб я поїхала і вирішила твої проблеми. Якби мені було шістдесят, і я б не мала вибору, я б поїхала. Але мені ще п’ятдесят сім, і я сама буду вирішувати, що мені робити. Шукай роботу тут, сину. Або думай, як виїхати. Я не буду твоїм рятівним колом.
– Ти не розумієш, мамо, – прошепотів я, відчуваючи повне безсилля. – Ти просто не розумієш… Це не моя примха! Це необхідність!
Вона подивилася на мене останній раз, обернулася і вийшла з кухні. Двері тихо зачинилися.
Я впав назад у крісло, злий, розчарований і абсолютно не розуміючи, у чому моя мати бачить проблему. Я ж пропоную їй роботу! Не безкоштовно! Я даю їй можливість допомогти! А вона говорить про обов’язок і бабусю.
Ірина підійшла до мене і тихо сказала: – Твоя мама прожила життя, Антоне. У неї свої принципи. Вона не хоче бути заробітчанкою і не хоче кидати батька. Можливо, вона думає, що ми впораємося самі, і це зробить тебе сильнішим. Може, вона просто не хоче втратити ті роки, що їй залишилося провести з Павлом, доки він ще більш-менш здоровий.
– Але ж ми не впораємося! – вигукнув я. – Вона цього не бачить! Вона не бачить, що я, її син, занепадає! Я не стану сильнішим! Я просто зломлюся! Вона бачить лише свої принципи, а не те, що Влад і Арсенко потребують якісного життя!
Я довго сидів, дивлячись на порожній стіл. Мені здавалося, що моя мати просто не бажає зрозуміти, наскільки серйозна наша ситуація. Я не міг осягнути, як доросла, мудра жінка може бути настільки сліпою до реальності.
Наступного ранку я вирішив поговорити з татом. Павло снідав на кухні, уважно читаючи газету. Він завжди був людиною мовчазною, більше спостерігачем, ніж учасником сімейних суперечок.
Антон сів навпроти нього.
– Тату, привіт. Ти чув нашу вчорашню розмову з мамою?
Тато відклав газету, поправив окуляри.
– Я був у спальні, сину. Але гучність у вас була така, що чув, мабуть, увесь будинок. Мама мені потім пояснила свою позицію.
– І що ти про це думаєш? Ти ж бачиш, як ми живемо. Ти ж бачиш, що я не можу собі дозволити навіть новий зимовий комбінезон для Арсенка. Ти ж бачиш, що Ірина вже місяцями не купувала собі нічого нового. Невже ти вважаєш, що мама має право ось так просто відмовити нам у допомозі?
Павло глибоко зітхнув.
– Антоне, ти, здається, не бачиш цілісної картини. Тобі сорок років. Ти мій син. Ти сильний і розумний чоловік. Але ти поводишся як дитина, яка вимагає від матері цукерку. Марія поїде в Італію, заробить гроші, а що потім? Потім ти витратиш їх, і через пів року ситуація повториться. А мама буде старою, втомленою і витратить останні роки свого здоров’я на чужу роботу.
– Але ж це не так! Це гроші на старт! На те, щоб закрити борги і почати дихати! Вона ж не на все життя туди їде! Три-чотири місяці, і ми б уже вилізли з найгіршої ями!
– Ти вважаєш, що це правильний шлях? Щоб твої проблеми вирішувала жінка, якій уже під шістдесят? Завжди було так, що чоловік повинен дати дружині та дітям дах і хліб. А ти хочеш, щоб твоя мати поїхала на заробітки, доки ти тут будеш керувати її грошима. Мені соромно за тебе, сину.
– Я не керувати буду! Я буду шукати кращу роботу! Але ж ти знаєш, тату, що зараз її просто немає! Або вона є, але за такі копійки, що не вистачає. Хіба краще, щоб ми тут сиділи в боргах, доки мама буде насолоджуватися своєю пенсією? Їй же не потрібна ця пенсія! Вона молода!
Павло підвівся, його очі були сумними.
– Ти не розумієш, Антоне. Справа не в грошах. Справа у твоїй незалежності. Твоя мама хоче, щоб ти став самостійним. Вона хоче, щоб ти знайшов вихід, а не чекав, доки його знайде вона. Вона переживає за нас обох. Ми з нею прожили разом життя. Ми знаємо, що таке розлука і як вона руйнує сім’ю. Ми не хочемо, щоб останні роки нашого життя пройшли в порожньому домі. Це її вибір. І я її підтримую. Вона тут, з нами. Це для неї важливіше за будь-які євро. Ти не повинен так на неї тиснути.
– Ти її підтримуєш? Тоді ти такий самий! Ви думаєте лише про себе! А доля Влада і Арсенка вам байдужа? Їм потрібне майбутнє! Яке майбутнє я їм дам, якщо не зможу навіть школу оплатити? Я не розумію! Просто не розумію! Невже кілька місяців розлуки важливіші за гідне життя онуків? Невже ці ваші принципи важливіші за мою сім’ю?
Павло, не кажучи ні слова, лише похитав головою, повернувся і вийшов з кухні. Я залишився один, роздратований і повністю збитий з пантелику. Я відчував, що і батько, і мати мене просто не чують. Вони зациклені на своїх старих ідеалах, а я, їхній син, змушений страждати.
Через два дні я повернувся до розмови з мамою, коли Ірини та дітей не було вдома. Ми сиділи в залі. Я вирішив спробувати останній аргумент – апелювати до її жіночих почуттів.
– Мамо, давай ще раз. Ірина. Ти бачиш, яка вона втомлена? Вона цілими днями вдома з хлопцями. Вона теж працює віддалено, але ці гроші йдуть одразу на комуналку. Вона не може відпочити. Вона не може оновити свій гардероб. Ми не можемо дозволити собі навіть тиждень на морі. Ти ж жінка! Невже ти не розумієш, як їй важко? А якщо ти поїдеш, то Ірина зможе найняти няню, матиме хоч якийсь перепочинок. Ти допоможеш не лише мені, а й своїй невістці, яку, я знаю, ти любиш.
Мама сиділа спокійно. Вона в’язала щось для Арсенка.
– Антоне, Ірина сильна жінка. Вона знала, за кого виходила заміж. Вона знає, що таке життя. Ти думаєш, мені було легше? Але я не вимагала від своїх батьків, щоб вони їхали на заробітки. Я сама працювала, сама боролася. Я невістку люблю, так. Але допомога має бути іншою. Якщо ти хочеш допомогти Ірині, знайди кращу роботу.
– Я шукав! – я схопився з дивану. – Я обдзвонив усіх! Я надсилав резюме! Я не можу! Ти не бачиш, що я вже на межі? Ти просто не хочеш бачити! Ти прикриваєшся своїми принципами, а насправді ти просто не хочеш напружуватися! Тобі зручно тут, у своєму теплому домі, а ми можемо і далі животіти!
– Ти знаєш, Антоне, що ти зараз говориш? – Мама відклала в’язання, її обличчя стало суворим. – Ти говориш як егоїст. Ти думаєш, що моє життя, моє здоров’я, мій час – це твій ресурс, яким ти маєш право розпоряджатися. А я тобі кажу: це не так. Я вже виконала свій обов’язок, виростивши тебе. Я не буду розплачуватися своїм майбутнім за твою нездатність знайти вихід. Ти чоловік, ти маєш проявити себе. А я хочу жити тут, поруч із Павлом і поруч з онуками. Я буду пекти їм пироги, я буду допомагати Ірині з уроками, але я не поїду в Мілан. Це моє остаточне рішення.
Я стояв, як громом вражений. Всі мої аргументи розбилися об цю непохитну стіну. Я справді не розумів. Невже мої фінансові проблеми – це лише моя проблема? Невже сім’я не повинна допомагати? Вона ж могла нам допомогти швидко і ефективно.
– Навіщо? – тихо запитав я. – Навіщо ти так робиш?
– Щоб ти став чоловіком, Антоне. Справжнім чоловіком.
Я вийшов з кімнати, відчуваючи себе розбитим і абсолютно не оціненим. Мої батьки, мої рідні люди, відмовляються від єдиного шансу на порятунок, прикриваючись якимись старомодними ідеалами. Я знову сів на кухні. Ірина налила мені чаю.
– Не вийшло, – мовила вона.
– Ні, не вийшло. Вони просто не розуміють! Вони живуть у своєму світі. Вони думають, що якщо вони так жили, то і ми повинні. Але світ змінився! Я не знаю, що робити. Я не можу дивитися, як Арсенко просить іграшку, а Влад соромиться свого старого одягу.
– Ти маєш шукати далі, Антоне. Може, віддалена робота? Може, перекваліфікація?
– Яка перекваліфікація, Іро? Я не маю часу. Я не маю грошей на курси. Я вже і так працюю на двох роботах. Просто вони не приносять нічого! Я ж не ледар! Я не сиджу, не чекаю! Я просто не можу знайти ту роботу, яка дасть нам гідний рівень життя! А вони… вони могли б допомогти, але не хочуть. Невже вони думають, що ця їхня бабусина любов тут, поруч, важливіша за пустий холодильник? Я цього не розумію!
Я відчув, як сльози підступають до очей. Не від жалю до себе, а від безсилля і нерозуміння. Як можна не допомогти своєму синові та онукам? Яку ціну вони платять за свій спокій і принципи? Як вони можуть спати спокійно, знаючи, що ми ледве виживаємо?
Для мене це було нерозв’язною загадкою. Вони завжди говорили про сім’ю, про підтримку, а коли настав час дій, вони відвернулися. Вони вибрали своє, нібито гідне, життя, а не моє майбутнє. І ніхто, ніхто не міг пояснити мені, чому я, сорокарічний чоловік, повинен платити за їхні ідеали такою ціною.
Вони хочуть, щоб я був сильним, але як я можу бути сильним, коли мені просто не дають інструментів? Вони могли бути цим інструментом, але відмовилися. Я сидів і дивився на свої руки, які звикли до важкої праці, але які не могли знайти гідного заробітку. Я розумів, що боротися мені доведеться самому. Без допомоги. І це було найгіркіше усвідомлення.
Я підвівся, поправив на собі пом’яту сорочку. Ірина мовчки дивилася на мене.
– Я піду, спробую ще раз. Щось придумаю.
Я вийшов з кухні, відчуваючи, що мене залишили один на один із цим величезним світом. І все, що мені лишалося – це нескінченне питання: чому ж вони так вирішили? Я ніколи, мабуть, цього не зрозумію. Їхня логіка була для мене за межами розуміння. Я ж просив про допомогу, а вони мені відмовили і назвали це вихованням.
Друзі, як ви вважаєте, чи має рацію моя мама Марія, вимагаючи від сорокарічного сина самостійності у такий складний час, чи її обов’язок допомогти фінансово, пожертвувавши кількома місяцями особистого комфорту заради кращого життя онуків?
