Так склалось, що моє спілкування з мамою звелось до мінімуму, оскільки живемо ми в різних кінцях столиці. Коли я пропонувала її переїхати до нас, щоб ми могли її допомагати, а вона нам, вона поставила переді мною умову, на яку я ніяк не могла погодитися. Вона хотіла, щоб я забрала всіх її котів (шістьох) разом з нею. Ми живемо на 8 поверсі багатоповерхівки у трикімнатній квартирі, тому забрати абсолютно всіх ми не могли. Й вона залишилась жити з ними у себе вдома.
До певного моменту я допомагала її грошима, бо знала, що її пенсії не вистачатиме лише на найнеобхідніше, а прослідкувати за тим, що саме вона купує, я не могла. А згодом я дізналась, що всі гроші, які я їй даю, вона витрачає на корм для вуличних тварин. Купує пухнастим корм і супові набори, бере вітаміни, та водить до ветеринара тих, кого потрібно трохи підлікувати.
Я, звісно, тварин люблю але не маю вільних грошей, які можу от так просто на них витрачати і не помітити цього. Тому, я почала купувати продукти мамі і просто пересилати в інший кінець міста кур’єром. Зручно і я знаю, що мама отримує повноцінне харчування.
Уявіть моє здивування, коли я побачила свою маму біля станції метро з простягнутою рукою. ми з чоловіком просто дар мови втратили, адже та має все необхідне.
Коли ми зажадали пояснень, та сказала, що збирає гроші на корм і все необхідне для вуличних тварин, бо з пенсії у неї нічого не залишається.
Я аж розплакалась почувши таке. Десь глибоко всередині, а пишаюсь своєю мамою, яка так самовіданно піклується про братів наших менших, але це ж теж не вихід з ситуації.
З мамою ми все-таки домовилися, про те, що щомісяця ми виділятимемо її з бюджету 500 гривень на допомогу вуличним тваринам, а вона зі свого боку не повинна мерзнути на вулиці з простягнутою рукою.
Я знаю, що цього буде замало їй, тому майже напевне думаю, що впізнаю у черговому жебракові свою маму. А чим і як зарадити просто не знаю.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
